Один з користувачів (позначимо його як К. В.) написав у соцмережах про ситуацію, яка його обурила. Назвав він свій допис звинувачувально - «Про неспроможне».

У тексті йдеться: «Поляки, важко попрацювавши на більш спроможні народи, поверталися та вкладали гроші в різноманітний бізнес - від литва пластмас до ягідників, на яких зараз горбатяться українці. Українці зароблене за кордоном витрачають на розкішні паркани, квартири у Франику, найбільш розвинені відкривають ще один, стоп'ятдесятий магазин секонд-хенду або будматеріалів у рідному райцентрі.

Навіяно Захаром, що півроку роботи на поляка конвертував в 100 метрів паркану, і це - один з найпритомніших у селі.

Для тих, хто важко вкурює, пояснюю: Захар міг би на ці гроші винайняти репетиторів з англійської-німецької та математики, щоб дитина вступила в німецький університет - на шару, як моя вступила в Гаазі. Вивчити малого в польському коледжі колійовому - все ж краще, ніж у рівненському водоуніверситеті, посадити ягідник, купити десять породистих корів та делавалівську доїлку до них, поставити сироварню, посадити два гектари саду, збудувати бунгало для туристів на літо.

Дзуськи. Паркан. Із трьох видів каменю.

Сотні мільярдів баксів за 25 років цей народ інвестував у булшит: ((».

Ось такий гнівний текст.

Та десяткам читачів проблема зовсім не здалася дріб'язковою. На момент, коли я прочитав цю дискусію, під цим текстом-обуренням було уже понад двісті коментарів.

Висловлювалися всі - від односельців до міністра. І діапазон суджень та позицій був надзвичайно широким. Власне, дискусія, відштовхнувшись від теми паркану біля приватного будинку, вийшла на тему історичної долі українців та їхнього менталітету.

Позицію К. В. одразу підхопив: «Vasyl Doroshenko. Чорт. Ну, вчити і вчити їх раціональності». Висловів-засуджень у дусі цього Василя було ще чимало.

Однак, і реалісти сказали своє слово. Так, Nataliya Shestakova песимістично оцінила можливість пересічного українця інвестувати зароблене: «Як на мене, відкривати малий бізнес у селі в бідній країні з високою корупцією, безправністю звичайної людини та безкарністю злочинців та суддів - дуже високий ризик. Шанс втратити - більше, ніж 50%. Паркан - не знаю. Але у кожного своє поняття про «надійність» вкладення. Я, мабуть, землю купила б або трактор».

Дописувач Georgii Piskunov урезонив пересмішників: «Коли вас заріжуть у ягіднику без паркана, буде смішно. А у нього цей паркан буде на три покоління працювати».

Парканами там, де заробляв свої кревні Захар, зацікавився і Roman Eri­gan: «Тут треба ще глянути спочатку, які паркани в поляків».Очевидно мав на увазі, що Захар, можливо, будує паркан, копіюючи свого польського господаря. Але його одразу ж переконав у зворотному Анатолій Ніколайчук, запевнивши: «В поляків їх майже не видно. Злидні».

Дописувач Roman Erigan, очевидно, розуміє важливість самопрезентації: «Людина хоче ВИГЛЯДАТИ. Вона так розуміє початок шляху вверх. Я, наприклад, не маю моральної сили за це засуджувати. В когось вона є, бо, срака-мотика, дітьо в німецьку школу. Щоб вчився і лишився».

Згоден з ним і Artem Aliiev, саркастично натякаючи на деяких критиків українця-трудівника Захара: «Ага, деякі, у кого на паркан не вистачає, хочуть ВИГЛЯДАТИ з айфоном кредитним без коштів на рахунку чи ВИГЛЯДАТИ на Каєні з ГБО».

Обережно захистив трудівника й екс-міністр, свободівець Ігор Швайка, передбачивши його можливий бізнес-розвиток: «То, може, сироварня починається з паркана, ну, як театр з гардероба?))»...

А от Андрій Веселовський позначив фундаментальні основи української психології: «Те, що кацапня сторіччями витравлювала з українця, - базис. Садиба. Хутір. Добрий ґазда. Така собі семантика, звичайно, але то сильно підсвідоме. і то має бути. «Моя хата скраю - першим ворога стрічаю». Саме така була примовка хуторянина-козака».

Для точності можна Андрія підправити: відчуття завзятого господаря своєї оселі, психологію ґазди, що невпинно трудиться над облаштуванням та зміцненням родинного гнізда, намагалися вбити в українців більшовики, незалежно від національної приналежності, зокрема, й етнічні українці з психологією перекотиполя чи галасливого голодранця.

Саме про це написав Sergey Volskiy: «Людина вбачає сенс у тому, щоб облаштувати свою оселю. Це - доросла людина, у неї доросле життя, i ця людина робить те, що хоче, за власний кошт. У кожної дорослої людини є справи, в яких вона вбачає сенс свого існування саме тут i зараз, тож для когось - це оздоблення маєтку, для когось - сироварня, для когось - блекджек та шльондри. Оце зазирання в чуже життя та пересуд як «раціонально» витрачати кошти - це основне жлобство пересічного українця i кацапа. Тож, краще займайтеся своїми сирами, чи чим ви там займаєтесь, та не лізьте в чуже життя :)».

На що Kateryna Dusek по-філо­соф­ському зазначила: «Дорослі люди не будують паркани. Дорослі люди будують мости».

Та Sergey Volskiy не здався: «Kate­ry­na Dusek Дорослі люди самі вирішують що їм будувати i до кого прислухатися».

Та на всі заперечення Kateryna Dusek резюмувала: «Орест Ільчишин у даному випадку міст - це метафора. Як символ зв'язків між людьми»...

Я відобразив ці дві сотні відгуків стосовно певних груп позицій через типові висловлювання. А серцевиною дискусії, її світоглядним осердям стала якраз проблема, що ставиться через два глобальні поняття - паркани та мости.

Або ж українцям будувати персональні та міждержавні паркани, або ж наводити мости між людьми, політичними платформами, організаціями, державами.

Думаю, що суперечність тут насправді поверхова.

Українці у певній кількості працьовитих рук і розумних голів отримали можливість заробляти та облаштовуватися. І нехай облаштовують свої родинні гнізда у всіх сенсах і на свої смаки.

Але одночасно нехай не відгороджуються, а зміцнюють міжлюдську та міжгрупову комунікацію, міждержавні контакти - проте уже з позицій самодостатніх господарів, що мають надійний матеріальний фундамент існування країни, родини і свого власного.

Тоді дилема існування та ментальності українця стане безконфліктною і буде вирішуватися більш гармонійно та природно.