ЛЕГКА АТЛЕТИКА

Одного з найбільш талановитих стрибунів потрійним, Шерифа Османоглу, українські вболівальники і досі за звичкою називають Шерифом Ель-Шерифом. До 2013 року кримчанин на міжнародній арені презентував Україну, і у 2012-му в Гельсінкі здобув «срібло» чемпіонату Європи. Та через рік син українки та суданця почав виступати під прапором Туреччини.

Про причини такого рішення, про німецького ескулапа-чарівника, який без жодного дотику скальпелем та хімічних речовин залікував усі травми, та про те, чому легка атлетика під час бійок стає у пригоді, Шериф Османоглу розповів «ВЗ».

- Коли спортсмен починає тренуватися в іншого наставника, його техніка, зазвичай, зазнає відчутних змін. Ви ж, переїхавши до іншої країни, познайомилися з новою школою стрибків. Як це позначилося на ваших власних стрибках?

- Мої стрибки змінилися на краще. Методика тренувань у Туреччині справді зовсім інша. Навчився тренуватися без травм. Мене вже не турбує ахілл, я забув про те, де розташовані остисті відростки хребта і що бувають м'язові травми. У 2012-му з травмами боровся постійно. Не міг зрозуміти, чому вони стаються.

У Туреччині, де тренувався без тренерів, організм на початках також реагував на, здавалось би, звичні навантаження букетом травм. Я їздив консультуватися за кордон до різних наставників. Працював з головним тренером збірної Греції Йоргу Помашки, якого називають тренером-легендою. У нього у групі підібралася не лише плеяда стрибунів потрійним, а й хлопці, які стрибають «світ за очі» у довжину. Саме у нього навчився правильно будувати тренувальний процес таким чином, аби уникати постійних ушкоджень.

Моїм козирем, що дозволяє далеко стрибати, є вибухова нервова система і специфіка м'язів.

- Довго шукали своє місце у спорті?

- Ні. Не шукав, мене знайшли. На пляжі до мене підійшов легкоатлетичний тренер Валерій Гредунов: побачив, як я з пірса у воду стрибаю, і вирішив, що моє місце у стрибковому секторі. Перетягнув мене з боксу в легку атлетику. До того я захоплювався боксом: поїхав з рідного Криму вступати до Броварського училища фізкультури, тому що там свого часу навчався Володимир Кличко. Мені було лише дванадцять. А життя склалося так, що потрапив у легку атлетику. Через три місяці після перших тренувань став перемагати на всеукраїнських змаганнях.

- Вдалося віднайти свій ідеальний за технічними параметрами стрибок?

- Кожен далекий стрибок, зазвичай, розглядають як вдалий і починають вивчати його параметри. Та кожен вдалий стрибок нерідко відчутно різниться за параметрами. Тож я з моїми наставниками не шукаю ідеального стрибка, а намагаюся правильно підібрати навантаження. Те, що дозволить розвинути мої переваги і звести до мінімуму недоліки. Рецепт удосконалення простий: на тренуваннях потрібно добре почуватися. Для цього слід висипатися, добре харчуватися, бути у хорошому настрої. Задля цього не обов'язково їхати тренуватися за кордон. Інша річ - коли трапляється травма, важливо, аби у цей період поряд з тобою були правильні люди. В Україні знаю не так багато фахівців, які могли б вилікувати запалення і надриви ахілла без оперативного втручання. У Туреччині мені пощастило, що поряд був тренер, який допоміг мені вийти на лікаря мюнхенської «Баварії» Ганса Вільгельма Мюллера. До нього їздили на консультації багато зірок спорту.

Якщо травмовані певні м'язи, атлет, аби компенсувати травму й уникнути болю, починає залучати в роботу зовсім інші м'язи, не характерні для конкретного руху. Через це змінюється техніка, що знову призводить до виникнення травм. Ось таке зачароване коло. Скільки хороших спортсменів змушені були після операції завершити спортивну кар'єру! Мене ж Мюллер поставив на ноги без жодного дотику скальпелем. Користується лише тим, що дає природа. У нього є власна методика лікування, секретів якої він не розкриває. Через це його критикують колеги. Мюллер не довіряє свій винахід навіть асистентам: сам готує витяжки з різноманітних трав.

Лікування у найкращого в світі лікаря та консультації у тренерів мені оплачує турецький клуб «Енка», за який виступаю. Цей клуб належить великому будівельному холдингу, що спеціалізується на будівництві теплоелектростанцій. Власник клубу не цікавиться футболом, як його головні конкуренти у «Фенербахче» та «Галатасараї». Натомість, запрошує легіонерів-легкоатлетів.

- Чому ваш вибір зупинився на Туреччині?

- Сподобалися умови. На жаль, у легкій атлетиці неможливо виступати за клуб однієї країни й одночасно за національну збірну іншої, як це практикується у футболі та деяких інших видах спорту. Аби на змаганнях презентувати легкоатлетичний клуб, необхідно бути резидентом тієї країни. Підписання контракту з клубом, зазвичай, передбачає зміну громадянства. Мені знадобилося небагато часу, аби зважитися на такий крок: вік у спортсмена короткий, потрібно реалізовувати свій потенціал якнайшвидше. Для цього необхідно змінити місце проживання та тренувань.

- Ще й ім'я...

- Це - маркетинговий хід. Мене не змушували до цього. Порекомендували, що краще буде змінити прізвище. Османоглу з турецької означає, що я є сином Усмана. А мого батька насправді звати Усманом. В Україні друзі кликали мене Усмановичем. У турецькому паспорті записано, по суті, те саме.

- З якими труднощами свого часу зіштовхувався мусульманський хлопчина в Україні?

- Деякі хлопці чіплялися до мене. Устиг побитися з ними усіма. На той час був студентом київського спортінтернату. На Лісовому масиві, де був наш гуртожиток, на мене полювали зі собаками. Та наздогнати мене було складно. Не боявся й кулачних боїв. Я худорлявий, та це той випадок, коли зовнішність оманлива. Тому мої «суперники» аж ніяк не могли передбачити, що до них прийде біда (усміхається. - Авт.). Виходив переможцем у таких сутичках. Єдиний раз постраждав, коли мене оточили на вокзалі. Вирішив, що у цій ситуації краще втекти, змушений був кинути сумку зі спортивними речами. Навчився бути «на стрьомі» і вміти постояти за себе. У мене з тих часів залишилися поведінкові звички: підсвідомо контролюю, чи ніхто за мною не стежить, не йде услід.

Усі ті, хто обрав ареною для самоствердження спорт, потребують гострих відчуттів. Найчастіше хлопці надають перевагу швидкості і у вільний час сідають за кермо, виїжджають за місто. Мене також приваблює швидкість. Та тепер намагаюся взагалі не їздити: у Туреччині специфічна їзда, вкрай небезпечна.

- Чого українського бракує вам у Туреччині?

- За всім рідним сумую. Та в Туреччині не залишаюся довше, ніж на місяць. Відпрацьовую збір і їду в Україну. Вдома мене зустріти можна частіше, аніж у країні, що дала мені своє громадянство. У Туреччині мені бракує не так страв чи культури, як українського менталітету. Це найвиразніше проявляється у спілкуванні. Наша українськість - легкість і доброзичливість - наче вірус, який проникає в організм і залишається там на все життя. Знайомі зі США й країн Африки, побувавши в Україні, підхопили цей вірус. І зізнаються, стали трішечки українцями. У Туреччині люди не можуть себе розважити, знайти привід для радості і хорошого настрою. Їм нудно живеться, це помітно у всьому.

У Туреччині політична ситуація нестабільна, нелегко їм зараз. Та на спорті це не позначилося. Збори у нас за графіком, спортсмени нагодовані та одягнуті. Які б кризи не були, до точки, коли зовсім зле, Туреччина дійде ще не скоро. Буфер надійності у них напрочуд міцний. В Україні може бути з фінансуванням повна біда. Та наші люди довго не сумують.

Автор: Олена Садовник

Джерело: Високий замок