Українські громадяни, що перебувають у полоні в терористичних угрупованнях «ЛНР» та «ДНР», - одна з найболючіших проблем України, вирішення якої досі не знайдене.

І йдеться не лише про українських військовополонених, питання звільнення яких регулярно порушується на переговорах у Мінську. З початком війни 2014 року мільйони наших громадян опинилися на території, окупованій ворогом. Тисячі з них пропали безвісти або потрапили в катівні незаконних збройних формувань за різними звинуваченнями. Допомогти їм значно складніше, ніж військовим. Адже сьогодні ми не знаємо ні точної кількості цих людей, ні їхніх персональних даних.

Із військовополоненими все більш-менш зрозуміло. За словами Ірини Геращенко, таких у списку 128 осіб. Українська сторона знає їхні точні дані й скерувала ці списки до терористів «ЛДНР», однак там підтвердили, що утримують лише близько 50 людей з наданого списку, яких у перспективі згодні обміняти на своїх затриманих.

Зовсім інакше просуваються справи зі заручниками серед цивільних. Скільки їх тепер перебуває в тюрмах і підвалах на непідконтрольній території, ймовірно, не знають навіть самі бойовики. Наочно цю ситуацію демонструє приклад з тими самими військовополоненими: сепаратисти підтверджують, що утримують 50 осіб, тоді як українська сторона знає точне місцеперебування приблизно 70. Жодної відкритої інформації про те, скільки людей сьогодні загалом перебувають у тюрмах на території ОРДіЛО, немає. Дуже часто не знають про долю зниклих навіть їхні рідні.

Сумний приклад, з яким редакція «Тижня» зіштовхнулася безпосередньо, - доля нашого журналіста Станіслава Васіна, який пропав на території, окупованій «ДНР», 2 червня. Коли рідні Станіслава виявили, що в його квартирі хтось побував, а особисті речі й робочий ноутбук зникли, то звернулися до так званої «поліції ДНР», проте там заявили, що нічого не знають про долю журналіста.

Потім родичі звернулися до «МГБ», але й там не отримали жодної зрозумілої відповіді. В аналогічній ситуації опинилися й сотні інших людей, що проживають у Луганську та Донецьку. Правда, ці випадки, на відміну від зникнення журналістів, як правило, не набувають великого резонансу й давно вже стали буднями окупованої території. Підрахувати кількість таких зниклих безвісти бідолах можна буде лише в тому випадку, якщо родичі потерпілих стануть звертатися по допомогу до українських правоохоронців. Однак, далеко не всі йдуть на це, побоюючись нашкодити полоненим.

Серед резонансних інцидентів, окрім зникнення журналіста Станіслава Васіна, доля якого досі невідома, також невідомо, куди щезли ще кілька українських громадян: макіївчанин Володимир Фомічов та вчений Ігор Козловський. Обох спіймали на території, окупованій «ДНР», і наразі утримують у неволі. Так званий «суд ДНР» призначив обом по кілька років тюремного ув'язнення.

Ні Фомічов, ні Козловський не є військовими й ніколи не брали участь у бойових діях. Їх бойовики назвали диверсантами та звинуватили в «державній зраді». Зрозуміло, про хоч якусь обґрунтованість таких звинувачень чи притомний судовий процес, де людина має право на захист, у реаліях маріонеткових терористичних утворень говорити не доводиться. Долі людей на окупованій території повністю залежать від волі збройних формувань, які фактично утримують там владу.

Окремо можна згадати також випадок з луганським суддею Віталієм Руденком, який приїхав на територію, окуповану бойовиками «ЛНР», на похорони батька восени 2016 року, й також потрапив у полон до бойовиків. Спочатку звістку про його викрадення не оприлюднювали, адже сподівалися швидко обміняти. Однак, у результаті, обмін не відбувся, після чого інформацію оприлюднили.

Як повідомлялося раніше, бойовики висунули Руденку звинувачення в «державній зраді». Суддю звинуватили в тому, нібито, він своїм рішенням заарештував директора водоканалу, через що «територія ЛНР» залишилася без води.

Подібні репресивні заходи застосовуються терористами не лише до тих, хто якось пов'язаний з Україною або симпатизує їй, а й до всіх «неблагонадійних» мешканців ОРДіЛО. У роботі на «київську хунту» звинувачують усіх, хто загалом не задоволений тим, що відбувається в «ЛДНР» і дозволяє собі критикувати Захарченка та Плотницького. А іноді й просто тих, хто випадково потрапив під руку й видався підозрілим.

Випадків, коли людей, котрі просто йшли вулицею й розмовляли по мобільному, хапали та звинувачували в коригуванні вогню, налічується сотні. Про такі випадки неодноразово писали навіть самі бойовики. Причому, деяких бідолах, що потрапили під гарячу руку, вбили на місці. Зокрема, широковідомим є випадок донеччанина Дениса Бутирського, якого застрелили просто в центрі Донецька восени 2014 року, бо помилково прийняли його за коригувальника.

Потрапити «на підвал» бойовиків можна й просто за скарги на нелегке життя. Наприклад, у 2016 році підконтрольна бойовикам пропагандистська газета «Новороссия» (№ 71 від 21 січня) закликала читачів здавати в «МГБ» своїх співгромадян, незадоволених життям у «республіці».

У статті «Провокатори пожвавилися» бойовики писали: «Останнім часом знову помітно активізувалася робота провокаторів. З'являються ці особи традиційно в місцях великого скупчення людей, чіпляються до громадян з розмовами про своє «важке» і переповнене «несправедливостями» життя або, навпаки, раптом переймаються безмежним «співчуттям» до свого співрозмовника, якого бачать уперше. Працюють провокатори на публіку. Нерідкі випадки, коли вони діють у парі або навіть групою, щоб один починав, а другий, на перший погляд стороння людина, підтримував, привертаючи увагу всіх довкола й намагаючись втягнути в розмову якомога більше співбесідників».

Наприкінці статті опублікували телефони, за якими «пильним громадянам» слід повідомляти про «провокаторів».

Не маючи списків своїх громадян, що утримуються в заручниках на непідконтрольній території, Україні фактично не випадає можливість вимагати їхнього звільнення й взагалі хоч якось впливати на їхню долю. Як показує практика, досягти звільнення бранців часто можливо тоді, коли конкретний випадок набуває резонансу. Зокрема, Україні вдалося вибороти обмін журналістки Марії Варфоломєєвої, яка рік просиділа у підвалі в Луганську за звинуваченням у роботі на ЗСУ.

Ускладнюється становище таких цивільних бранців тим, що терористи оголошують їх «громадянами ЛНР та ДНР» і взагалі відмовляються обмінювати. За логікою бойовиків, мешканці Донбасу не є громадянами України, отже, вирішувати їхню долю можуть лише призначені Росією представники місцевих адміністрацій.

Очевидно, що допомогти всім цим людям можна буде лише в тому випадку, коли в української сторони з'являться хоч якісь відомості про таких заручників і списки їхніх імен. Втім, як зібрати й систематизувати ці дані, поки що не уявляють навіть ті, хто давно займається питанням звільнення полонених.

Правозахисниця й координаторка громадської організації «Медійна ініціатива за права людини» Марія Томак розповіла, що правозахисники не можуть зібрати інформацію про мирних мешканців, яких утримують бойовики: «Ми цим займалися в 2014-2015-му, але потім втратили зв'язок з окупованими територіями й перейшли виключно на РФ та Крим - там, де можна на ситуацію, бодай, якось вплинути або отримувати інформацію. У списках СБУ є також цивільні, але як можна перевірити, чи всі вони там вказані, навіть не уявляю. СБУ на собі повністю замкнула всі процеси, що стосуються непідконтрольних уряду територій і, зокрема, цивільних заручників (водночас, по РФ та Криму СБУ озвучує неправильну інформацію, взяту зі стелі). Крім того, ще ОБСЄ в ОРДіЛО працює, вони ж постійно списки верифікують з бойовиками. Таким чином, саме вони мають контролювати, чи включені туди всі, кому належить».

Так чи так, нашим співгромадянам, які залишилися на непідконтрольній території та потрапили в полон до бойовиків, не позаздриш. Розраховувати на швидку допомогу їм не доводиться. Тому всім, хто сьогодні перебуває на окуповані території, можна дати єдину пораду: територію, де не діють закони й правила, найкраще якомога швидше покинути.

Автор: Денис Казанський

Джерело: «Український Тиждень»
матеріал друкованого видання № 24 (500)