rss
09/26/2017
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#314

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Михайло Демцю: «Колись продав свої роботи за безцінь, а потім відкупив удесятеро дорожче»

Михайла Демцю часто називають українським Сальвадором Далі. І справді, зовні обидва художники схожі  не лише на обличчі, а й манерою одягатися. І неймовірною любов'ю до мистецтва. От тільки манера написання картин у них різна. Коли прийшла у майстерню привітати народного художника зі ще одним визнанням (Михайло Демцю потрапив до книги «100 найвідоміших людей України»), не могла відірвати очей від трьох його останніх полотен - «Коні», «Віолончелістка» і «Квіти»...

Усі картини різні за темпераментом, технікою виконання, неперевершені у своїй красі. Вже і моя кава охолола (такої смачної кави, як робить пан Михайло, я не пила більше ніде), а я все дивилася на картини...

- Пане Михайле, ваше прізвище занесене до книги «100 найвідоміших людей України». Це перша така висока відзнака?

- Не перша. Ще 15 років тому моє прізвище занесли до книги «100 імен», де були лише художники.

- Ви багато років виставляєтеся не лише в Україні, а й у світі. Мали багато персональних виставок, а також у товаристві з іншими художниками. З якими труднощами зіштовхувалися за кордоном під час проведення виставок?

- Перша моя виставка була років зо тридцять тому. Коли почав тільки їздити за кордон, захоплювався містами. Спочатку це були не виставки, а, швидше, подорожі. Виставляв одну-дві свої роботи, за копійки їх віддавав. Я ще тоді не розумів вартості своїх робіт і продавав їх так дешево, що згодом сам купував свої роботи, переплачуючи вдесятеро і навіть більше разів. Загалом, відкупив п'ять власних робіт. Які труднощі спіткали мене за кордоном? Пригадую, приїхав зі своїми роботами у Берлін. Не знав, куди йти. Випадково зустрів, як мені тоді здалося, безхатченків. Ті чоловіки-хіпі пили пиво, зрозуміли, що я щось шукаю, і наказали йти за ними. Один взяв мою сумку, інший - картини. Йшов за ними і боявся, що за мить втечуть. Але вони привели мене на берлінський Монмартр - таке місце, де збираються художники. Раптом чую: «О, Демцю несуть». Один із них побачив картину під плівкою і впізнав мій почерк.

- Вас називають українським Сальвадором Далі. Вам це приємно, може, це вас підтягує до ще вищого рівня, чи вам вже таке порівняння набридло?

- Мені приємно, з одного боку: Далі любив гарно одягатися. Я теж люблю гарні і стильні речі. Люблю бувати в Іспанії у тих місцях, де бував цей фантастичний художник. У мистецтві ми з ним дуже різні. І не лише за стилем. Далі міг намалювати паличку і поставити крапку. Це означало, що на сьогодні роботу завершено. Я ж, навпаки, можу намалювати картину за день або й навіть за кілька годин.

- Ви колись починали з акварелі, а тепер знову до неї повернулися?

- Це ще було за часів Союзу. Через те, що малював аквареллю, мав можливість вступити у Спілку художників СРСР. Тоді це було великою проблемою. Малювати аквареллю значно складніше, ніж олією. Та й поціновувачів акварельних робіт важко знайти. Якщо за роботу олією платять великі гроші художникові, то за акварельну - копійки. От, скажімо, мої акварельні роботи я повторити не можу. Вони - складні. І роблю їх лише для себе, бо продавати за безцінь не хочу. Акварель можуть купити тільки за кордоном. І тільки художники, які на цьому розуміються.

- А картини, виконані олією, за скільки продаєте?

- По-різному. Ціни назвати не можу. Це - моя комерційна таємниця (сміється. - Г. Я.).

- Коли вас вперше запросили за кордон на виставку як знаного художника?

- На німецьку фірму «Розенталь», яка спеціалізується на виготовленні виробів з порцеляни. Їм не важливо, щоб художник мав ім'я світового значення. Головне, щоб їм сподобалася робота художника. Художник розмальовує, наприклад, горнятко, а на «Розенталі» за спеціальною технологією потім з цього роблять копії.

- Це тоді, коли ви отримали Першу премію на фестивалі кераміки у Німеччині?

- Ту нагороду я отримав трохи несподівано. Навіть, я би сказав, незаслужено. На фестиваль кераміки з'їхалися світові керамісти, і нагороду мав би отримати один з них. Бо вони самі ліплять ті вироби з кераміки, розмальовують їх... А я розписав готовий горщик аквареллю. Він, мабуть, найбільше сподобався членам журі, бо й справді гарно виглядав.

- Які курйози траплялися під час виставок? Можливо, за один день скупили всі ваші роботи, або, навпаки, нікому жодна з них не сподобалася?

- Якщо серед усіх відвідувачів виставки є 10 відсотків осіб, яким сподобалися роботи, - це вже успіх. Якщо хтось розкритикує роботу - також непогано. Бо це хоч якась реакція на роботу художника. Найгірше, коли ніхто не звертає увагу. Бо навіть негативна реакція - це своєрідна реклама. А щодо цікавих випадків, то якось у Німеччині намалював за день картину, ширина якої була десять метрів, а висота - два з лишком. Розпочав о 8.30, а ввечері закінчив. Це був своєрідний рекорд. Я малював картину для банку. Лише матеріалів закупили на понад 5 тисяч євро. Запросили і телебачення, і фотографів, про мене тоді писали німецькі газети.

- Чому саме вас запросили?

- Будь-яка фірма проводить певні акції, щоб привернути увагу. Цей німецький банк також вирішив щось креативне вигадати. Банкіри знали, що я художник, неодноразово там виставлявся, що малюю великі картини - три на два. Ну, але ж не десять метрів завширшки. Я сам здивувався, коли побачив ті гігантські розміри!

- І що ви малювали?

- Вони попросили африканське місто Капштадт намалювати. Точніше, його узбережжя, бо там є багато їхніх банків.

- Який випадок у вашому житті був найвизначнішим?

- Коли мене поставили в один ряд з такими відомими художниками, як Едді Ворхол та Сальвадор Далі на Всесвітній виставці фарфору у Франкфурті-на-Майні, присвяченій 125-річчю фірми «Розенталь».

- А як ви потрапили на «Розенталь»?

- Приблизно 12 років тому був у Німеччині на виставці, де поблизу розташований магазин порцеляни фірми «Розенталь». Придбав там білу вазу і розписав її. Вазу поставили на виставці. Бачу, прийшов якийсь пан і щось з'ясовує. Це був директор «Розенталю», який не міг зрозуміти, що це за ваза, адже вони розмальованих не випускали. Директору вона сподобалася, і він цю вазу купив. А через кілька днів я отримав факс: мене запрошували на «Розенталь» і просили розфарбувати горнятко, вазу і ще кілька речей. Кожній людині у житті дається шанс. Тільки треба його побачити і ним скористатися.

- Ваші картини підробляють?

- Аякже! Я особисто бачив не менше, ніж десять таких картин. Якось прийшов у київську галерею, бачу: висить картина, підписана моїм прізвищем. До мене підійшла дівчина, мабуть, подумала, що я клієнт, і каже: «Не сумнівайтеся. Це - з перших рук. Беріть». Кажу їй: «Я - автор. Але картина не моя». Був інший випадок, коли робив виставку у музеї. Мені привезли картину, щоб підписав на звороті. Перед цим зателефонували і сказали, що придбали мої картини, але там нема на звороті мого підпису і так званого паспорта - коли, де і чим намальована. Здивувався, бо свої роботи підписую завжди. Привезли, начебто, дві мої картини, але картини були підробками. Найсумніше те, що ці люди, які купили у нечесних на руку людей картини, мене знають особисто. Але вони вирішили дати заробити шахраям (сміється. - Г. Я.).Title

- Є такі, хто чесно просить продати картину за копійки, щоб потім перепродати?

- Навіть дуже часто. Приходять знайомі, бідкаються, що мають проблеми, потрібні гроші. Є такі, кому можу подарувати, але мушу бути впевнений, що людина справді потребує грошей. Потім дізнаюся, за скільки її продали. Але таке наше життя, тож я не ображаюся.

- Окрім того, що допомагаєте нужденним, ще й берете участь у благодійних акціях.

- Постійно беру участь у благодійних аукціонах. Даю якусь свою роботу, кошти від продажу якої йдуть або на допомогу хлопцям в АТО чи дітям-сиротам, або інвалідам. Пригадую, років сім тому в Трускавці проводили аукціон, щоб зібрати кошти для дитячого будинку на закупівлю матраців і заміни вікон. Навіть не сподівався, що картину куплять за великі на той час гроші - 10 тисяч євро. За ті гроші і вікна замінили, і ремонт зробили. Ніколи не відмовляю, якщо запрошують взяти участь в аукціоні.

- Часто буваєте за кордоном. Яке ваше улюблене місто?

- Раніше любив Париж, Барселону, великі міста, де все цікаво і багато людей. А зараз для мене улюблене місце - морське узбережжя в Іспанії. Щоб спереду було море, а за мною гори. Вода і гори милують око. І це не обов'язково має бути далеке закордоння. У Карпатах я також відпочиваю і працюю. Аби тільки були гори.

- Окрім того, що дивитеся на воду і гори, звідки ще черпаєте натхнення?

- Ставлю мольберт і починаю працювати. Під час роботи приходить азарт. Іноді навіть не уявляю, що малюватиму. У живописі головне - колір і пластика.

- На ваших полотнах - багато жінок. Хто є для вас музою?

- У різних випадках буває по-різному. От, наприклад, був в Іспанії на виставці і побачив там намальовану Фріду Кало. Подумав, що можу й сам спробувати намалювати щось подібне.

- Усі творчі люди часто закохуються. Ви також до таких належите?

- Це характерно для кожної людини. Що це за художник, якщо він не закоханий? Іноді можна собі вигадати образ. Але я належу до вірних чоловіків.

- Своє перше кохання пам'я­таєте?

- О, це було так давно. Я ще тоді, мабуть, не був художником. Може, це було у школі...

- Художниками не народжуються, а стають. Коли ви вперше зрозуміли, що хочете стати митцем?

- Це було, мабуть, тоді, коли я намалював свого сина аквареллю. На цей час я закінчив художнє училище імені Труша. Це вже було після армії. А художником я назвав себе ще в армії (сміється. - Г. Я.). Коли нас запитували, хто що вміє робити, одні казали, що вони електрики, інші - водії, ще хтось сантехнік, писар... Я ж на той час закінчив технічний навчальний заклад, у якому мене навчили ремонтувати автомобілі. Одне слово, був механіком. Мовчав і чекав, коли назвуть щось цікавіше. Тільки-но запитали, чи є серед нас художники, підняв руку. Серед тих, хто підняв руки, були і випускники Ленінградської академії мистецтв імені Мухіної.

Попри те, що за «штатним розписом» треба було лише дві особи, нас підняло руки аж восьмеро. Сказали намалювати портрет Леніна. Усі намалювали непогано, а я - щось трохи наближене. Мабуть, їм здалося, що це авангард. Отримав за свою роботу останнє місце. Художник, який оцінював наші роботи, каже: «Та це - не головне. Головне - вміти писати шрифтами». Але я і писати добре не вмів. Бачу, хлопець з Казахстану професійно загнув перо. Попросив, щоб і мені так зробив. Я поставив перед собою газету «Красная звезла» і, використовуючи академічний шрифт з газети, написав найгарніше. Таким чином в армії я став художником.

- То після армії не стояло питання, куди йти вчитися?

- Так. Я вступив в училище імені Труша. І мав одночасно багато робіт. І все встигав. У мене на той час було три трудові книжки на різних заводах - і на автобусному, і на конвеєрному, і ще на якомусь комбінаті працював художником-оформлювачем...

- Батьки не відмовляли від такої професії?

- Мій батько пік хліб у Рудках (Самбірський район. - Г. Я.). І вважав, що вибір має бути за мною.

- Молоді художники захоплюються перформансом, інсталяцією і переконують, що за таким видом мистецтва майбутнє.

- Погоджуюся з такими молодими художниками, бо якби я не вмів так малювати, як малюю, також би був переконаний, що за перформансом майбутнє. Молоді художники виходять зі своїх знань. Перформанс - це мистецтво. Але таких художників - мільйони, а пробитися має шанс лише один. Та й модерне мистецтво можна робити лише в Нью-Йорку.

Автор: Галина Ярема

Джерело: Високий замок

 

Співає Україна. Родинні гурти, тріо, дуети на сцені Київського будинку вчителя

Прем’єра вистави «1917/2017: Тичина, Жадан і «Собаки» у Нью-Йорку

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com