(Продовження. Першу розмову із білоруським опозиціонером читайте в № 16)

В одному з присвячених Білорусі минулих матеріалів ми вже зупинялися на необхідності пожвавлення співпраці з цією країною, з її громадянським суспільством і тими, хто може замінити собою Лукашенка та його оточення. Нагадаємо, Явген Мурашко - очільник «Спілки білорусів Німеччини», один із, без перебільшення, патріархів білоруського політикуму, чия група зараз активно допомагає білоруським добровольцям - захисникам України від московської агресії. В другій частині нашої розмови йтиметься про ландшафт протестного табору у Республіці Білорусь, а також про присутніх там справжніх дійових осіб, які стоять за виконавцями чужих ролей.

 

- У чому, на вашу думку, причина хронічного безсилля білоруської опозиції? Чи немає серед її лідерів підставних фігур або відкритих провокаторів від КДБ або ОАЦ («родинна» суперспецслужба Лукашенка - Авт.)?

- Якщо йдеться про білоруську опозицію, в класичному розумінні, то її в нас немає. Є «псевдоопозиція», яка характеризується відсутністю суспільної підтримки, непослідовністю і в низці принципових питань відвертою безхребетністю.

Класична опозиція - це коли існують певні групи осіб, партії, рухи тощо. Співтовариства громадян, що протидіють чинній владі у формі незгоди, непокори, опору, або виступають проти міркувань більшості або ж проти офіційної точки зору, проти конкретних осіб у вищому керівництві країни. Й, здебільшого, існують за власний рахунок, тобто, спираються на населення.

Наші ж «лідери» живляться виключно фінансовою підтримкою іноземних спонсорів. Хтось зі Сходу, другі із Заходу. І якщо існують різні боки цього фінансування, вочевидь, є і різні інтереси тих, хто «дає». Це і є основною причиною того, що «опозиція» не здатна об'єднатися. Навіть загальне невдоволення режимом Лукашенка не здатне їх об'єднати.

Лише в одному їхні гасла збігаються. Це - «прозорі вибори», «свободу незалежним ЗМІ», «свободу політв'язням» (якщо вони є). Бажання ж «об'єднатися» в електоральному сенсі цього слова у них виникає лише під час «виборів». Але і тут виникають непорозуміння. Навіть досягнуті домовленості на ділі, зазвичай, виявляються нетривкими. Під час президентських виборів наша «опозиція» лише один раз - у 2006 році - зуміла домовитися з приводу «єдиного» кандидату від демсил, тоді це був Мілінкевич. Але у цей сценарій встряв Козулін...

- А що після «виборів»?

- Настає летаргічний сон. Навіть якщо в суспільстві виникають певні невирішені проблеми, серйозні нагальні питання, через що громадськість починає висловлювати своє невдоволення, партії реагують із досить тривалим запізненням.

- Із запізненням?

- Люди їм потрібні лише під час «виборів». Ось тоді вони починають «ходити в народ». Але, знову ж таки, займаються агітацією за самих себе, за пару-трійку якихось далеких для народу гасел. Якщо ж виходити з того, що партійних (через нечисленний склад) або білоруських грошей їм не вистачає навіть на проживання, «лідери» починають гуляти світами. Купками по дві-три людини швендяють Європою або Сполученими Штатами. Хтось прямує до Брюсселя, Берліна, Вільнюса, Варшави, а хтось - і до Москви... Там вони «рвуть тільник», розповідаючи про «кривавий режим», порушення «прав людини» (але про порушення прав білоруської нації, про її геноцид чомусь не кажуть жодного слова), фальсифікацію «виборів», про політв'язнів. Тепер вони, після 15 і 25 березня, змушують міжнародне співтовариство повернутися до політики запровадження санкцій. Але проти кого, проти режиму?... Нісенітниця. Режим прекрасно себе почував і при минулій ізоляції, переживе і наступні. Диво яке... Ну, не поїде Єрмошина (голова лукашенківського ЦВК - Авт.) в Париж, поїде до Туреччини або в Єгипет. А закінчуються ці вояжі наших незмінних (вже по 20 років) «лідерів» завжди одним і тим самим - дайте, дайте гроші на «демократію».

- Зараз «єдиною альтернативою» Лукашенкові подає себе Мікалай Статкевич.

- Я його знаю вже не один десяток років. І його бурхлива активність завжди викликала у мене чимало запитань. Від нього у мене завжди лишається відчуття нещирості, фальші. Скажімо, під час «Маршу Свободи» в Мінську у 1999 році він чи то здуру, чи то навмисне завів колону просто в міліцейський капкан, де на нас чекали кордони спецназу. Почалася жорстока сутичка, багатьох побили, були і затримані.

Багато нез'ясованих обставин залишилося і щодо розгону людей на Площі Незалежності під час президентських «виборів» 2010 року. Досі ніхто з кандидатів в президенти (Санніков, Некляєв, Статкевич, Михалевич, Ус, Римашевський, Романчук) не відповів громадськості на засадничі питання - чи існував, бодай, приблизний план проведення протесту, чому не було зупинено провокації, хто з них несе за це відповідальність. Нас тоді запевнили, що доки деякі кандидати перебувають в ув'язненні, так би мовити, некоректно порушувати ці питання. Ну, а тепер, коли всі з них вже на волі, про це ніхто не нагадує.

- Гаразд, з «лідерами» зрозуміло. А як тоді з широкими опозиційними об'єднаннями?

- Вони не повноцінні, геть не репрезентативні. Ними маніпулюють ті самі «лідери».

15 травня 2016 року виникає ініціатива зі створення БНК (Білоруського Національного Конгресу). Установчі збори мали місце у сквері Янки Купали. Але його неможливо визнати «національним». Проблема полягає в тому, що ця група претендує на те, щоб говорити від імені всіх демократичних сил, всієї опозиції. Однак, згідно з різними оцінками, на збори прибули не більше, ніж 100 осіб.

У резолюції, прийнятій на цих зборах, записано: «Вважати Білоруський Національний Конгрес чинним об'єднанням демократичних сил Білорусі». Створено керівний орган опозиції - Раду Конгресу. До її складу увійшли відомі політичні «лідери» Білорусі: екс-кандидат в президенти Білорусі на виборах 2010 року, згаданий вище Статкевич, поет і політик Уладзімір Некляєв (без своєї структури), перший керівник незалежної Білорусі Станіслав Шушкевич (без жодної власної організації), голова профспілки (без профспілки) радіоелектронної промисловості Геннадзь Фединич, лідер (але вже не лідер) руху «Разом» Вячаслав Сівчик, співголова «Молодого фронту» Зміцер Дашкевич, лідер громадянської кампанії «Європейська Білорусь» (у складі не більше, ніж 10 осіб), кандидат в президенти на виборах 2010 року Андрей Санніков.

Водночас, Статкевич апелює до регіональних структур тих партій і організацій, які не приєдналися до Конгресу, перестрибуючи через голови їхнього керівництва. Мовляв, партійний актив підтримує конгрес, а тільки лідери - проти. Більше того, є прагнення організаторів БНК монополізувати представництво опозиції в комунікаціях із західними структурами. При цьому, за кордоном щодо БНК виникають цілком слушні запитання: кого ж представляють ці люди і чи взагалі вони когось представляють? Які папери, документи підтверджують делеговані ним повноваження? Ким і коли подібні повноваження було делеговано? Наразі ці та інші важливі питання продовжують лишатися без відповіді.

- Яким чином було змарновано протестний потенціал «дармоїдів»? Це ж величезні маси людей...

- Лютневий декрет № 3 («податок на дармоїдів») справді, зачепив інтереси десь 450 тисяч людей. Без участі опозиції виникли заворушення і протести в різних куточках Білорусі. На вулиці багатьох міст вийшли люди, далекі від політики, вийшли, керовані не лідерами опозиції, а своїм обуренням.

Вловивши цей імпульс у суспільстві, заворушилися й партії, які почали прагнути того, аби стати на чолі нового, досі небаченого за своїми масштабами всенародного руху. До оргкомітету кампанії «Ми не нахлібники» увійшли Білоруська християнська демократія, Об'єднана громадянська партія, Білоруська соціал-демократична партія («Громада»), Білоруська партія лівих «Справедливий світ», Білоруська партія «Зелені», оргкомітети Партії свободи і прогресу та Партії жінок «Надія», кампанія «Наш дім», а також рух «За свободу». Було прийнято рішення про проведення 15 березня загальнонаціональної акції протесту. Але на цю дозволену владою акцію Статкевич йти відмовився, тому що це не входило до його планів. Він почав закликати людей з регіонів приєднатися до нього у Мінську під час традиційного святкування Дня Волі (25 березня). Мовляв, усі значні події і зміни відбуваються в столицях.

Що він мав на увазі, коли казав, що «після 25-го ми житимемо в іншій країні», досі невідомо. У нього якась своя, йому одному зрозуміла логіка. Тоді як доцільніше було б одночасно провести акції в усіх регіонах Білорусі. За рахунок цього кроку було б засвідчено те, наскільки великий протестний потенціал приховано в серцях білорусів. Одночасно й місцева міліція була б змушена «про всяк випадок» лишатися на місцях, що того дня доволі істотно звузило б оперативні можливості силовиків. Але пан Статкевич, взявши на себе роль «головнокомандувача», порадив місцеві акції провести днем пізніше, себто, 26 березня.

- Пастка спрацювала?

- Безумовно. Влада переконалась завдяки Статкевичу, що в регіонах не заплановано жодних заворушень, і скерувала основні сили ОМОНу й вояків ВВ саме до Мінська. Прихильники опозиції, натомість, із притаманною їм щирістю, відгукнулися на заклик «головнокомандувача» і рушили у столицю. Ми не маємо точних цифр, точної кількості учасників народного святкування Дня Волі, тому що стягнуті звідусіль сили міліції і внутрішніх військ завадили тисячам людей зібратися біля Академії Наук. На віддалених підходах до озвученого місця зустрічі їх заблокували, почався масовий «хапун», в автозаки загрібали усіх підряд, незважаючи ані на вік, ані на стать «правопорушників». За приблизними підрахунками, загальна цифра затриманих того дня коливається від однієї до двох тисяч осіб.

- Статкевич, до речі, на Дні Волі так і не з'явився, пояснивши це нібито викрадення його персони 24-го числа, котре трапилося на нелегальній мінській квартирі одного з однопартійців. Після чого його, як він стверджує, «три доби» протримали у КДБ, а потім - вже 27-го - вивезли за місто і там звільнили. Додому, каже, дістався «на таксі». Що ви думаєте з приводу цієї майже детективної історії?

- У КДБ інформацію про затримання Статкевича спростовують. З його слів теж випливає, що жодного процесуального оформлення його затримання не проводилося. То хто з них бреше: лукашенківські чекісти чи новоявлений білоруський «месія»?

Ще така деталь. Перед Днем Волі превентивно затримали 26 осіб, свого часу причетних до діяльності розпущеної понад 12 років тому назад патріотичної організації «Білий легіон». 19-м з них висунули звинувачення в підготовці масових заворушень на 25 березня. Виникає питання: чому ж звільнили пана Статкевича, враховуючи те, що він безпосередньо пов'язаний з «легіонерами», оскільки взяв відповідальність за проведення акції, а схопили низових учасників антипрезидентської «змови»? Таким чином, завдяки Статкевичу та його БНК було зіпсовано проведення як мирного Дня Волі, так і одночасних «дармоїдських» протестів, а сам він за нез'ясовних обставин «під роздачу» не потрапив.

- Що вас найбільше засмучує у тих, хто претендує називатися «лідерами» білоруської опозиції?

- Їхня залежність. Для мене дуже важливим є моральний чинник.

- Залежність від кого?

- Одних - від Лукашенка, інших - від Путіна.

- Щодо Лукашенка, тут зрозуміло від чого ви відштовхуєтеся. У опозиційному таборі люблять згадувати про те, як той самий Санніков тричі просив Лукашенка про помилування, тобто, визнав свою провину, і тільки після того опинився у Великій Британії, а зараз - у Польщі, де розміщена штаб-квартира його «Європейської Білорусі» і офіс «Хартії'97». А кого ви називаєте залежним (-ми) від незмінного господаря Кремля?

- Йдеться, знову ж таки, про команду Саннікова. Й не тільки.

Скажімо, після свого звільнення з-під варти у 2010 році без грошей та без документів Наталля Радзіна (головний редактор сайту «Хартія'97» - Авт.) потрапляє у Москву, де її тепло прийняв і всіляко посприяв одіозний Владислав Сурков. Питання: за які послуги таке сприяння? І чому так вільно дихається у тій самій Москві Ірині Халіп, дружині Саннікова, де вона працює у «Новій газеті»?

- Але ж мешкають вони у різних країнах

- Цьому є пояснення, жодного протиріччя у ситуації з ними немає. На мій погляд, пані Халіп є певною ланкою між Санніковим і якимись структурами в Росії. Така версія має право на життя, якщо враховувати президентські амбіції Саннікова. З огляду ж на те, що посаду президента в Білорусі поки що зайнято, виникає питання, як її звільнити. Мабуть, тому недарма пан Статкевич виконує завдання з відсторонення Лукашенка від влади через використання народних хвилювань у Білорусі, що дасть підставу Путіну активніше провадити свою гру у нашій країні.

 

Від автора: згідно з даними заступника генерального прокурора - головного військового прокурора України Анатолія Матіоса - мережевий проект «Білоруський партизан» загиблого у Києві колишнього ведучого «Першого каналу» (Росія) Павла Шеремета фінансували росіяни через окремих представників білоруської діаспори у Москві. Фінансували на умовах дозволу на гостру критику режиму Лукашенка й, водночас, повного табу на осуд системи правління Путіна. Однак, переїзд Шеремета на початку війни до України й розвиток його масштабної співпраці з демократичними українськими ЗМІ, реальні російські спонсори «Партизану», буцімто, сприйняли як своєрідне порушення укладеної раніше неформальної угоди. З такою попередньої версією замаху на Шеремета очільник військової прокуратури виступив у пресі.

 

- Ви помітили як Статкевич, до речі, полюбив останнім часом виступати на телеканалах країни-агресора?

- Ось у тому й проблема, що і Саннікова, і Статкевича, й інших зручних «опозиціонерів» дуже люблять одночасно і в Росії, і в Європі, і в США. А все чому? А тому що вони не кажуть найголовнішого, не переконують - як це роблять білоруські праві - нікого у тому, що ми, білоруси, є господарями на своїй землі, а не росіяни чи ще хтось. І білоруси не дадуть вирішувати долю нашого краю чужинцям. Але нас, націоналістів, не бажають чути, тому що з нами важко, або ж практично неможливо «домовитися» з низки найбільш дражливих питань. Ми живемо своїми цінностями, своїми інтересами. Своє для нас завжди буде своїм,а чуже - чужим.

- Наскільки вірогідною є загроза втягування Республіки Білорусь у війну РФ з Україною (яка вже йде) і з НАТО (яка може початися) під час навчань «Захід-2017»?

- Якщо це трапиться, Білорусь, відповідно до своїх зобов'язань в межах військового договору ОДКБ, змушена буде діяти проти України та інших своїх найближчих сусідів. Тому найраціональнішою моделлю поведінки нашої держави у цій ситуації було б зміцнення власного суверенітету шляхом виходу з усіх угод із Росією (ОДКБ, ЭврАзЕС, Митна угода) та відмова від навчань «Захід-2017».

- Чи згідні ви з тим, що «Білорусі» аби відновитися, відродитися і позбутися від диктатури і колоніальної залежності від Москви, слід, насамперед, стати Білоруссю, а «білорусам» - білорусами?

- На це питання я відповім словами національного героя Білорусі Кастуся Каліновського (1838-1864), керівника народного повстання 1863-1864 рр. Цитую його останній лист, написаний перед тим, коли російські окупанти повісили його у Вільнюсі. У Білорусі це звернення відоме під назвою «Лист з-під шибениці»: «Брати мої, чоловіки рідні. З-під шибениці московської доводиться мені до вас писати, і, може, вже востаннє. Гірко лишати земельку рідну і тебе, любий мій народе. Груди застогнуть, заболить серце, але мені не шкода згинути за твою правду.

Прийми, народе, щиро моє слово передсмертне, бо воно, як з того світу, тільки для добра твого написано.

Немає, браття, більшого щастя в цьому світі, як тоді, коли людина в голові має розум і науку. Тільки тоді вона зможе жити у багатстві, направду, тільки тоді вона зможе помолитися Богові й заслужити небо, коли вона збагатить наукою розум, розвине серце і рідню цілу серцем полюбить. Але як день з ніччю не ходить разом, так не йде разом справжня наука і неволя московська. Допоки вона у нас буде, у нас нічого не буде, не буде правди, багатства і жодної науки, лишень нами, як худобою, орудуватимуть не для добра, але на загибель нашу.

Ось чому, народе, щойно почуєш, що брати твої з-під Варшави б'ються за правду і свободу, тоді й ти не лишайся позаду, але, вхопившись за що зможеш, за косу, сокиру, цілою громадою йди воювати за свої людські і народні права, за свою землю рідну. Адже я тобі з-під шибениці кажу, народе, що тоді тільки заживеш щасливо, коли над тобою москаля вже не буде».

- Тоді «за правду і свободу» разом з білорусами проти російського царизму билися з-під Варшави, а нині б'ються з-під Києва. І справжні патріоти Білорусі знову не стоять осторонь. Розкажіть, будь ласка, про те, як бійцям АТО постійно допомагає «Спілка білорусів Німеччини» і ваша родина, зокрема, благодійний фонд «Велес» вашого сина Віталя.

- Безумовно, першочергову увагу ми приділяємо добровольцям з Тактичної групи «Білорусь». Але не лише їм.

За три роки цієї страшної війни ми разом з українською громадою у ФРН відправили на фронт 24 автівки (це викуплені й відремонтовані Віталєм повноприводні вживані німецькі мікроавтобуси та позашляховики, яким ціни немає на «передовій»; при цьому ми однаковою мірою співпрацюємо як зі ЗСУ, так і з добробатами) і близько 40 тонн гуманітарки.

- А чим, загалом, займається «Спілка»?

- Від свого заснування 2004 року наша «Спілка» об'єднує виключно політичних біженців з Білорусі. На початку свого існування ми займалися проведенням акцій солідарності і влаштовували протестні акції у Берліні, Бонні, Ландсхуті і навіть у Празі. Допомагаємо в адаптації білоруських політичних біженців. До нас постійно звертаються по допомогу. Відповідаємо чим можемо - консультаціями, моральною та іншої підтримкою.

- Наскільки сильним нині є білоруський емігрантський рух?

- Про певний «рух» емігрантів годі й казати. Як ви вже зауважили, наша біда в тому, що сторіччя московської окупації знищили у білорусів національну честь і гідність. Що ж до тих, хто опинившись на Заході, й надалі відчуває себе білорусом, то їм бракує єдності і справжньої ідейної основи. У 2000-х рр. ми спробували об'єднатися в спільну загальноєвропейську організацію й утворили Білоруську Унію, але незабаром спрацював принцип поділу - той самий поділ за партійною приналежністю, який постійно роз'їдав наш рух ще вдома. Те ж саме відбувалося і відбувається і в самій Білорусі. Існують численні партії і майданчики, але немає сильного національного руху. Я завжди закликав і роз'яснював, що об'єднуватися потрібно за національною ознакою. Усім нам варто пам'ятати, що тут, за кордоном, ми тільки білоруси, а не члени якихось партій. За наявності потенційної загрози російської окупації принцип об'єднання має бути не навколо лідера, а навколо білоруської національної ідеї, це є головним. Лідера можна вбити, можна купити, він може зрадити, національна ж ідея - вічна.

Однак, ще не усе для нас в еміграції у політичному сенсі втрачено. 5 грудня 2014 року наші делегати долучилися до створення Альянсу балто-чорноморських націй (АБЧН), що поєднав класичну ОУНівську модель Антибільшовицького блоку народів (АБН) і популярну нині геополітичну концепцію «Міжмор'я» (Intermarium). У цій зустрічі брали участь голова Білоруської Партії Свободи Сергій Висоцький і моя дружина, Галіна Арцьоменка, від «Спілки».

- Що б ви побажали:

- чинній білоруській владі

- Будь-яка влада, і білоруська, зокрема, повинна знати, що вона - для народу, а не навпаки. Це народ її призначає (обирає), щоб вона обслуговувала його життєві інтереси, й укладає з нею контракт на певний період. Народ має невід'ємне право її змінювати у будь-яким спосіб у випадку невиконання владою умов цього соціального контракту.

- елітам на Заході

Білорусь, як і Україна, є засновниками ООН. Білоруська нація ніколи не погодиться з тим, щоб її долю визначали з Заходу чи зі Сходу. Ми ніколи не будемо ні для кого сферою впливу. У міжнародних відносинах ми завжди будемо суб'єктом, а не об'єктом.

- простим білорусам

Білорусь - наша земля. Іншої у нас немає.

Але ми на ній - господарі!

Досить жити, не приходячи до тями. Пам'ятайте, ми - білоруська нація зі своєю тисячолітньою історією, культурою, мовою. Не приставайте на заклики усіляких «бізнесменів» від політики. Ви і вони живете на різних поверхах. Вони переслідують лише одну мету - входження до влади. Про вас вони згадують тільки у випадку електоральних приводів. Використовують вас як інструмент, як витратний матеріал, за допомогою якого досягають своїх (і не тільки) прагматичних цілей. Профанатарів і провокаторів не можна допускати до влади навіть на гарматний постріл!

- і нам - українцям?

Українці, ми із захопленням і тривогою стежимо за вашою боротьбою за честь і гідність. На наших очах відроджується українська нація, і вона переможе. Ваша перемога дасть нам, білорусам, сильний імпульс і приклад того, як слід боротися за свою власну національну ідею.

За Україну не потрібно вмирати.

За Україну потрібно перемагати!

Слава Україні!

 

Розмова відбувалася білоруською мовою

Від редакції. Газета «Час і Події» готова надати можливість скористатися правом відповіді усім особам, згаданим паном Явгеном