Погляньте в їхні очі. Очі справжніх чоловіків, Воїнів, людей з великим серцем. Усі вони загинули там, на «нулі». Щодня, проживаючи своє мирне життя тут, де війна відлунює лише сухими повідомленнями у телеефірі й час від часу - розпачливими постами у «Фейсбук» - пам'ятаймо про них.

І намагаймося, кожен по-своєму - молитвою, гривнею на рахунок волонтера або власним прикладом - зробити день перемоги на крок ближчим. Бо це - також пам'ять. Бо інакше їхня смерть буде даремною. Бо всі вони загинули, аби українська земля стала вільною.

Михайло Добролєта

Михайло Костянтинович Добролєта (від народження - Панімаскін), позивний «Добрий», народився 19 вересня 1992 року, в місті Павлоград, Дніпропетровської області.

У 2010 році закінчив місцеву школу № 8, після чого вступив до Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту, де провчився до 2012 року. Потім відслужив рік строкової служби у Новомосковську.

Демобілізувавшись, Михайло Костянтинович спочатку працював на різних підробітках, навіть продавав на вулицях Дніпропетровська повітряні кульки до Дня закоханих. 1 червня 2013 року влаштувався на шахту «Самарська» у Павлограді, працював на поверхні, але через тиждень зазнав там важкої травми - хлопцеві відрізало фаланги на вказівному та середньому пальцях правої руки.

Це був дуже світлий чоловічок. Відкритий до світу та людей, глибокий, чуйний. Михайло уособлював найкращі риси і своє, особливе, бачення всього і всіх. З ним завжди було легко спілкуватися, в будь-яких життєвих ситуаціях він завжди залишався хорошим другом.

Ніколи не поділяв людей на бідних і багатих, невдах та успішних. Він завжди міг легко з будь-ким почати розмову, чимось поділитися або в спілкуванні щось для себе взяти. Якось, гуляючи Дніпром, він перетнувся з безхатченком. Вони розговорилися, провели з півдня разом, спілкувалися, і з тієї розмови хлопець запозичив багато нового для себе.

Його внутрішній світ був настільки багатим, що не всім це було доступно для розуміння.

Любив мальовничі сонячні місця, усамітнення з природою, любив слухати музику в навушниках, відволікаючись думками від щоденних тривог. В особистому житті особливо не складалося. Майже ні з ким не зустрічався, не встиг знайти свою особливу, ту, яка б розуміла його без слів.

Любив тренування на брусах, їздив на велосипеді. Коли навчався у 6 класі, врятував однокласницю, яка провалилася під кригу. Ось така це була людина - з душею, наповненою романтичним сяйвом.

23 червня 2016 року підписав зі ЗСУ контракт.

Молодший сержант, військовослужбовець 1-ї роти охорони батальйону охорони 55-ї окремої артилерійської бригади.

Загинув 23 лютого, о 20:15, в районі міста Авдіївка, Донецької області, внаслідок кульового поранення шиї, яке завдав йому ворожий снайпер.

Похований 27 лютого, у місті Павлоград. У нього залишились батьки, бабуся, брат та двоюрідна сестра.

Андрій Сірченко

Андрій Володимирович Сірченко (позивний «Примус») народився 15 червня 1973 року, в місті Краматорськ, Донецької області.

У вересні 2015 року він потрапив до лав батальйону ОУН і відтоді не залишав передові позиції. Спочатку це було селище Піски, де він перебував з 18 вересня до літа 2016 року, а з минулого літа та до самої смерті - селище Кримське.

«Олігарх Пісків». Друг «Примус» заслужив це жартівливе прізвище серед побратимів через те, що не боявся виходити у так звану «сіру зону».

У червні 2016 року Андрій Володимирович командував позицією «Дельфін» у Пісках. Саме тоді він зі своїми друзями та побратимами Борисовичем та Совою підірвали з РПГ-7 сепарський склад з боєкомплектом у районі хімзаводу.

Цей неймовірний постріл здійснив друг «Сова». Гримнуло так, що в бліндажі побратими посипались з лежаків на землю, а на позиціях ворога виросла свіча. Виблискувало, сяяло, мерехтіло небо ще довго, а наші рації захлиналися та розривалися. Сусідні підрозділи подумали, що росіяни випробовують якусь нову зброю, настільки потужним був вибух. Й понині на «Google maps» видно кратер.

А 28 серпня 2016 року друг «Примус» узяв СПГ-9 та знову вийшов у «сіру зону». Вийшов та влучними пострілами спалив вщент два сепарські ВОПи.

У січні цього року він зробив те, у що неможливо було б повірити, якби це не було правдою - він та його побратим Рокі вдень підійшли впритул до позицій противника та тихенько забрали у них АГС.

У нього ВИХОДИЛО ПЕРЕМАГАТИ, розумієте?

17 лютого «Примус» перебував на чергуванні, на спостережному пункті. І раптом у шпарину дуже точно прилетіла ПТКР. Андрій Володимирович загинув миттєво.

Похований Герой 21 лютого, у Краматорську. У нього залишилась мати-інвалід, дружина та донька.

Андрій Меркулов

Андрій Юрійович Меркулов (позивний «Дюс») народився 22 червня 1979 року, в місті Ровеньки, Луганської області. З 2012 року мешкав у селі Миколаївка, Дніпропетровської області.

Після закінчення 8 класів школи у місті Первомайськ, Луганської області, вступив до будівельного технікуму, де отримав фах «муляр-штукатур». Потім переїхав до села Сутоган, Лутугінського району. Строкову службу проходив у Криму.

Після демобілізації почав працювати на шахті.

Здавалося б, депресивний та занедбаний у ментальному плані регіон мав би накласти свій відбиток на душу чоловіка, але замість покірного сірого існування та підтримки путіних-референдумів, у Андрія Юрійовича був гострий розум, чисте та не отруєне пропагандою серце.

У серпні 2014 року на війну вирушив його батько, а коли той повернувся через рік, Дюс сказав: «Тату, чого ти, а не я? Тепер - моя черга» і теж пішов битися за землю своїх пращурів.

Призваний за контрактом 7 червня 2015 року Петропавловським РВК Дніпропетровської області.

Після закінчення терміну служби двічі підписував контракт на півроку, останній мав закінчитися у травні цього року.

Він хотів бути на довічному контракті або, принаймні, до того часу, як завершиться війна. «Буду стояти до останнього», - казав він батькові.

Солдат, стрілець, помічник гранатометника 1-го відділення 2-ї роти батальйону охорони (колишній 39-й окремий мотопіхотний батальйон «Дніпро-2») 55-ї окремої артилерійської бригади.

Через свій військовий досвід Андрій Юрійович мав неабиякий авторитет серед побратимів, завжди піклувався про більш молодих. За тиждень до фатального дня потрапив до госпіталю. Але втік звідти незабаром до своїх, коли йому зателефонували хлопці та сказали, що їх дуже почали накривати вогнем.

Загинув у ніч на 19 лютого, в районі міста Авдіївка, Донецької області, внаслідок обстрілу наших позицій.

Похований 21 лютого, в селі Миколаївка. У нього залишилися батько, брат та син.

Максим Гринчишин

Максим Ігорович Гринчишин (позивний «Прометей») народився 12 травня 1979 року, в місті Луцьк, Волинської області.

У 1996 році закінчив місцеву школу № 9, також навчався у Луцькому національному технічному університеті на факультеті будівництва та дизайну. Деякий час мешкав за кордоном.

Призваний за мобілізацією 14 серпня 2014 року. Після навчань на полігоні у Старичах Максима Ігоровича одразу було відряджено під Волноваху, тож 30 серпня він здійснив свій перший виїзд на війну.

Максим Ігорович був дуже працьовитим, вимогливим до себе, всю роботу робив досконало та ретельно. Мав фотографічну пам'ять: міг розібрати автомати, почистити їх та зібрати заново. Це - дуже складна та витончена робота, це був його талант від Бога. Коли був кулеметником - мав свій ПКМ, який завжди був в ідеальному стані, зафарбований та закамуфльований, своїми руками зробив до нього приціл.

Молодший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Він дуже любив свою сім'ю: матір, сестру, племінниць. Завжди, коли приїжджав на короткий відпочинок, заїжджав до сестрички в гості. Дуже переживав за своїх хлопців, старався знайти все, що їм необхідно, забезпечити їх найкращим. Скрупульозно ставився до виконання службових завдань, багато часу вивчав нюанси військової справи, бажав бути нічим не гіршим від свого дідуся, який теж був військовим. Багато читав, цікавився всім, намагався досягати найвищих результатів. Ніколи не жалівся, все сприймав розсудливо та спокійно.

Його шляхетне серце просто не дозволяло йому якихось грубощів та лайки, а талановитість проявлялася в усьому - від картографії до куховарства.

Загинув 19 лютого, в районі міста Авдіївка, Донецької області, внаслідок кульових поранень, завданих ворожим снайпером.

Поховали Героя 22 лютого, у селі Гаразджа, Луцького району, на Алеї почесних поховань. У нього залишились мати, сестра та кохана дівчина.

Микола Гуцаленко

Микола Віталійович Гуцаленко (позивний «Кока») народився 19 грудня 1991 року, в місті Первомайськ, Миколаївської області.

У рідному місті хлопець почав займатися греблею на байдарках, боротьбою та кікбоксінгом. У 14 років поїхав навчатися до спортивної школи у Миколаєві, згодом вийшов на професійний рівень, став майстром спорту, був чемпіоном України, брав участь у змаганнях за кордоном. Закінчив Український державний морський технічний університет.

У 2013 році підписав зі ЗСУ контракт.

Спочатку був солдатом, стрільцем, гранатометником 79-ї окремої аеромобільної бригади, яка у 2016 році стала десантно-штурмовою.

Свій перший бій на війні «Кока» провів на штурмі Красного Лиману, брав участь у зачистці Слов'янська, перебував із бригадою у Південному котлі.

12 жовтня 2014 року Микола Віталійович вперше зайшов у ДАП (це була друга спроба, перша закінчилася невдало - загинуло 7 наших бійців та був спалений БТР).

Усі пам'ятають відео, де наші бійці встановлюють прапор України на даху старого терміналу. Одним з тих сміливців був «Кока».

Під час перебування у старому терміналі загинув Андрій Горбань, який був другом Миколи. У бою Андрій отримав уламкові від ВОГів та три кульові поранення. Його смерть «Кока» переживав дуже важко, хоч майже нікому це не показував.

У 2015 році Микола Віталійович спочатку став молодшим сержантом, головним сержантом взводу, після чого отримав скерування на офіцерські курси до Одеси, які він закінчив за три місяці за прискореною програмою.

Молодший лейтенант, командир 2-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону 79-ї ОДШБр.

У січні 2015-го надійшов наказ виїхати до села Водяне, де бійці копали окопи у посадці перед радіолокаційною станцією, копали під артилерійськими обстрілами.

20 грудня 2016-го розпочався ще один похід на «нуль», який став для Миколи Віталійовича останнім.

21 лютого, о 10:15, на позиції «Рим» (цю назву придумав «Кока»), поблизу селища Водяне, Ясинуватського району, він обходив наші позиції під час обстрілу. Тоді в гілку дерева, біля якого він перебував, влучив ВОГ. Внаслідок розриву уламок влучив бійцеві у скроню.

Миколу Віталійовича привезли до лікарні Мечникова, де 23 лютого він помер приблизно о 17:45, не приходячи до тями.

Похований 25 лютого, у Миколаєві. У нього залишились батьки, дружина та маленький син. Його він назвав Андрієм на честь свого друга, який загинув в аеропорту.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»