Націоналізм і популізм в останні роки наблизили Францію до безодні, та нині,
з поразкою Національного фронту, вона може почати своє відновлення.
Емманюель Макрон розгромив Марін
Ле Пен і врятував Францію від того, що могло би стати однією з найбільших катастроф
в її історії. Бо перемога Національного фронту не лише означала би прихід до влади
у великій європейській країні руху безсумнівно фашистського походження, а й вихід
Франції із зони євро, кончину в найближчій перспективі Європейської Унії, воскресіння
деструктивного націоналізму і, врешті-решт, - панування на Старому континенті відродженої
імперської Росії під управлінням нового царя Владіміра Путіна.
Попри те, що прогнозували опитування,
перемога Емманюеля Макрона - чи радше того, що він представляє, - є таким собі дивом
у Франції наших днів. Бо, не обманюймо себе, універсалістська і лібертаріанська
тенденція, тенденція Вольтера, Токвіля, частини Французької революції, Декларації
прав людини, Реймона Арона, була жахливо ослаблена відродженням іншої - традиціоналістської
і реакційної, націоналістської і консервативної (характерним представником якої
був уряд Віші й емблемою та прапороносцем якої є Національний фронт), яка кляне
глобалізацію, світові ринки, відкрите суспільство без кордонів, велику підприємницьку
і технологічну революцію наших днів і яка хотіла би відмотати хронологію назад і
повернутися до могутньої і нев'янучої Франції de la grandeur, ілюзії, що їй заразлива
воля і зваблива риторика генерала де Голля дали коротке життя.
Правда полягає в тому, що Франція
не модернізувалася, і що держава залишається нездоланною перепоною для прогресу
- з її паралізуючим втручанням в економічне життя, закостенілою бюрократією, задушливою
податковою системою і збідненням соціальних послуг, які в теорії є надзвичайно
щедрими, та на практиці щораз менш ефективними через усе більшу нездатність країни
їх фінансувати. Франція прийняла велетенську імміграцію, яка значною мірою походить
з її зниклої колоніальної імперії, але не вміла і не хотіла її інтегрувати, тож
остання тепер є джерелом невдоволення і насильства в маргінальних кварталах, де
вербувальники ісламського тероризму знаходять стільки прозелітів. А незмірне
невдоволення робітників, що його викликають застарілі виробництва, які зачиняються,
а на зміну їм не приходять нові, призвело до того, що старий червоний пояс Парижа,
де комуністична партія була господарем іще десять років тому, тепер є твердинею
Національного фронту.
Усе це Емманюель Макрон хоче змінити, він про це казав
з майже самовбивчою ясністю впродовж своєї кампанії, жодного разу не зробивши популістських
поступок, тому що він добре знає: якщо він їх зробить, то завтра, прийшовши до влади,
не зможе здійснити реформ, які витягнуть Францію з її історичної закостенілості
і перетворять на сучасну країну, дієву демократію і на ще один локомотив Європейської
Унії, яким уже є Німеччина.
Макрон свідомий того, що побудова
об'єднаної, демократичної і ліберальної Європи є необхідною не лише для того, аби
старі країни Заходу, колиска свободи і демократичної культури, і далі відігравали
провідну роль у завтрашньому світі, а й тому, що без неї вони щораз більше відходитимуть
на маргінес і зубожітимуть - на планеті, де Сполучені Штати, Китай і Росія, нові
гіганти, сперечатимуться за світову гегемонію, - задкуючи до відсталої Європи
des anciens parapets Рембо. І нехай Бог чи диявол порятують нас від планети, де
всю владу буде поділено між Владіміром Путіним, Сі Цзіньпіном і Дональдом Трампом!
Європеїзм Макрона є однією з його
найкращих вірчих грамот. Європейська Унія є найамбіційнішим і найбільш вражаючим
політичним проектом нашої епохи, вона вже принесла велетенську користь двадцяти
восьми країнам, які до неї входять. Брюссель можна дуже критикувати - для того,
щоб сприяти реформам і адаптаціям, які є необхідними в нових обставинах, та навіть
так - завдяки цьому об'єднанню країни-члени вперше в своїй історії так довго насолоджувалися
мирним співіснуванням, і всі вони почувались би гірше - кажучи економічно, - якби
не було прибутків, які їм принесла інтеграція. І я не думаю, що мине багато років,
поки це виявить Об'єднане Королівство, коли стануть відчутними наслідки безглуздого
«брекзиту».
Бути лібералом і заявляти про це,
як зробив Макрон під час своєї кампанії, означає бути справжнім революціонером у
Франції наших днів. Це означає повернути приватному підприємству його функції основного
інструмента створення робочих місць і двигуна розвитку, визнати підприємця - попри
ідеологічні карикатури, які виставляють його на посміховисько і принижують, - його
становище піонера новизни і полегшити йому його завдання, зменшуючи вагу держави
і зосереджуючи її на тому, що справді належить до її компетенції, - на управлінні
юстицією, державною безпекою і ладом, - дозволяючи, аби громадянське суспільство
конкурувало і діяло, аби здобути добробут і розв'язати економічні і соціальні виклики.
Це завдання вже непідвладне ізольованим і герметизованим країнам, як цього хотілося
б націоналістам; у глобалізованому світі наших днів необхідними є відкритість і
співпраця, і це зрозуміли європейські країни, зробивши щасливий крок до інтеграції.
Франція є багатющою країною, що її
погана політика етатизму, за яку були відповідальні як праві, так і ліві, довела
до зубожіння, до щораз більшого відставання, в той час, коли Азія і Північна Америка,
які краще усвідомлювали можливості, що їх створювала глобалізація для країн, які
відкривали свої кордони і долучалися до світових ринків, залишали її все далі позаду.
З Макроном уперше за тривалий час відкривається можливість того, що Франція надолужить
втрачений час і розпочне сміливі - і, звісно, дорогі - реформи, які зменшать вагу
цієї опасистої держави, котра, мов гідра, гальмує і регулює аж до виснаження її
продуктивне життя, і покаже своїй найблискучішій молоді, що не адміністративна бюрократія
є найбільш підходящим світом, аби розвивати свій талант і креативність, а є інший,
значно ширший світ, якому щодня додають нових можливостей фантастична наукова і
технологічна революція, яку ми зараз переживаємо. Впродовж багатьох сторіч Франція
була однією з країн, яка завдяки розуму і сміливості своїх інтелектуальних і наукових
еліт очолювала просування прогресу не лише у світі ідей і мистецтв, а також у світі
науки і техніки, і через це змусила культуру свободи рухатися вперед кроками велетня.
Ця свобода дала свої плоди не тільки у сферах філософії, літератури, мистецтв, а
також у політиці - завдяки Декларації прав людини, яка стала вирішальною межею між
цивілізацією та варварством і одним з найплодотворніших спадків Французької революції.
Дрімаючи на цих лаврах, живучи в ностальгії за давнім розквітом, в етатизмі і меркантильній
поступливості, Франція всі ці роки наближалася до жахливої безодні, в яку її ледь
не штовхнули націоналізм і популізм. З Макроном вона могла б розпочати відновлення,
залишивши тільки для літератури небезпечну звичку вперто і з ностальгією дивитися
в минуле, якому немає вороття.
Автор: Mario Vargas Llosa
(Маріо Варґас Льйоса)
Зреферувала Галина Грабовська,
«Збруч»
Джерело: El Pais