Інженери Кремнієвої долини розробили для українських школярів програму з проектування мікропроцесорів і провели перші заняття в рамках проекту UkrTronics.

Вивчати у школі логіку створення мікропроцесорів на чіпах, що їх використовують Tesla, Apple, Intel, - це експеримент, аналоги якому важко знайти, принаймні, у Східній Європі. Такий проект запустили в Києві українці, котрі живуть у США і працюють у найкращих університетах та лабораторіях. Ті талановиті люди, котрі змогли зробити успішну кар'єру на Заході, стати мега-фахівцями у своїй сфері, одним словом, ті, за котрими ми, зазвичай, зітхаємо з жалем і розводимо руками: «відтік інтелекту».

Ініціатор проекту UkrTronic і його координатор - Світлана Хутка. Випускниця Києво-Могилянки після стажування за програмою Фулбрайта отримала пропозицію залишитися як запрошений професор у Стенфорді. Її спеціалізація - порівняльні дослідження соціальних змін (а саме - вплив економічних, політичних і ціннісних чинників на розвиток суспільства, якість життя, інноваційність). На думку Світлани, оптимальними для цього є сфера освіти і проекти розвитку міжнародного партнерства в освіті, науці, бізнесі та індустрії, спрямовані на формування необхідних для майбутнього компетенцій, які важко автоматизувати.

Можливо, тому UkrTronics - не просто освітня програма й проект. Це - можливість досягти кількох цілей: привернути увагу до України як до країни зі серйозним потенціалом у галузі R&D, інтелектуальних рішень; оцінити можливості формування багатостороннього партнерства - від школи до університету й індустрії, а також потенціал імпакт-інвестування.

- На жаль, ми занадто зациклені на своїй країні й не до кінця розуміємо її реальну роль у сучасному світі, - каже Світлана Хутка. - У ландшафті цікавих для глобальних інвесторів регіонів є Південна Азія, Африка. Східна Європа там присутня не дуже, а України - немає в принципі. При цьому, наша країна часто заявляє про себе в стилі ХІХ ст.: мовляв, дивіться, які в нас родючі землі, скільки всього в нас можна дешево купити.

- Це ми офіційно так себе позиціонуємо?

- І офіційно, і неофіційно. Це таке собі загальне враження від орієнтованих на інвесторів текстів, а також тем, які розробляються у міжнародних центрах і стосуються української тематики.

Подивіться, наприклад, як мовиться про Україну в більшості закордонних центрів українських досліджень. Йдеться про фольклористику, історію, літературу, ідентичність, політику. Це дуже важливі речі, однак цього недосить, щоб мати широко розтиражований і постійно підтверджуваний образ індустріальної або інноваційної сучасної держави. Можливо, це вияв заниженої самооцінки, ми бачимо себе як недокраїну, котра недоотримала державності, не досить розвинену й активну. При тому, що Україна має реальні потенціал і можливості. Підтвердження цього - компетенції, демонстровані українцями в різних сферах, від науки й до (хоч як дивно, з урахуванням усієї критики системи) сфери освіти. Є сенс використовувати абсолютно інший дискурс розповідей про себе, адекватно оцінювати свої ресурси, без перебільшень, але й не применшуючи переваг.

- У чому суть цього нового дискурсу?

- Слід привертати увагу до реалізованих великих міжнародних проектів, до того, які унікальні креативні рішення можуть запропонувати фахівці (так, економія бюджетів для міжнародних компаній важлива, але це - не головне, інакше багато розробок з аерокосмічних програм Європейського космічного агентства йшли б у Китай, а не в країни Вишеградської четвірки чи в Україну). Важливо позиціонувати себе не лише як країна аутсорсингу, а й як міжнародний хаб для розробки складних технологій; включатися в міжнародні ланцюжки формування доданої вартості на високих позиціях, просувати історії міжнародного успіху. У галузі освіти, скажімо, - це можуть бути методи навчання дітей математики. Під час глобального економічного симпозіуму, що проходив у Стенфорді під патронатом Обами, Меган Сміт, тоді представник американської держадміністрації з інновацій, у відповідь на моє запитання про варіанти спільних проектів відреагувала моментально: «О, так, Україна, у вас, у пострадянських суспільствах, сильно поставлене викладання математики, нам дуже цікаві ваші методи». Або інший приклад: працюючи в Університеті штату Вашингтон у Сіетлі, я зустрічалася з Філом Кондітом, легендарним керівником корпорації Boeing. Хвилин 20 він розповідав мені про те, який у нас чудовий потенціал (згадавши, зокрема, проект «Морський старт» - створення плавучого космодрому для запусків ракет) та що лише кілька інших країн мають такі ж, як в Україні, унікальні цикли виробництва в аерокосмічній галузі. Є дуже багато сфер, де в нас, українців, сильні позиції. Просто інколи ми недооцінюємо свої можливості кооперації, нам завжди здається, що ми не досить хороші, аби нас оцінили тією мірою, якою ми цього заслуговуємо.

- Одного разу я стала свідком дискусії вчителів з приводу того, що їхні учні хочуть навчатися в закордонних університетах. Нас це не повинно тішити: якщо любиш свою країну, то маєш навчатися й працювати тут. З іншого боку, світ глобалізований, інтернаціоналізація освіти та наукових досліджень - це дуже важливі й корисні для розвитку країни речі. Не можна замикатися в собі, не можна капсулюватися, потрібно бути відкритим до світу.

- Знаєте, це насправді дуже цікава дискусія - про те, що називається brain drain («відплив інтелекту»). На мій погляд, треба, все ж таки, розрізняти ті випадки, коли українці (найкращі вчені, студенти, учні) мають можливість виїхати за кордон, щоб здобути там якісну освіту на стипендії від закордонних партнерів, сучасний досвід, важливі зв'язки і влитися в сучасну міжнародну практику комунікацій, підготовки досліджень. Це можна й потрібно продовжувати. Це - поштовх до подальшого розвитку. Сінгапур, Китай, Індія, Західна Європа - дуже активні у програмах академічної та дослідницької мобільності. Це має велику віддачу. Тим часом, украй важливо створювати умови, в яких, повернувшись у країну, можна продовжувати роботу на належному рівні, - і це вже залежить від місцевого бізнесу та від держави.

- Якщо вони захочуть повернутися додому...

- Такі обміни, зазвичай, передбачають повернення в країну, хоча й не завжди. Це досить чітко прописано в контрактах. Буває й так, що вдома умов для реалізації напрацьованого потенціалу немає, і людина мусить виїжджати. Це не такий і простий вибір. Тим часом, чим частіше в закордонних організаціях наші співвітчизники посідають певні статусні позиції, тим вищим є престиж країни. Наприклад, за унікальну наукову школу, завдяки якій значною мірою стали можливими ті проекти, над якими я працюю тепер, я вдячна Валерієві Хмельку. І я не розглядаю свою роботу в термінах «тут/там», це втрачає сенс в умовах глобалізації інформаційного обміну і кооперації.

- Як, усе ж таки, створювати умови для реалізації потенціалу? Ви сказали, що основну роль тут має відіграти бізнес.

- Якщо подивитися статистику, наприклад, ЮНЕСКО, то найрозвиненіші країни, що належать до ліберальних економік, вкладають у R&D (дослідження та розробки) чималі кошти - понад 1,5% ВВП. Щонайменше, 50-60% цих інвестицій іде від приватного сектора, від бізнесу, а не від держави. Натомість, у нас, хоч як це дивно, бізнес, що в масі своїй не просто ліберальний, а навіть лібертаріанський («приберімо, взагалі, державу, її втручання не потрібне!»), у питанні фінансування розвитку, науки й освіти часто демонструє парадоксальний патерналізм: «Соціалка, наука, освіта - це не до нас, це - справа держави». Хоча в усьому світі тенденція, швидше, протилежна. Тим часом і в нас у країні вже є орієнтовані на довготерміновий розвиток бізнес-групи, які розуміють, що Україна глобалізується, ринок стрімко відкривається і конкуренція за людський капітал дуже швидко зростає. Тому вони готові інвестувати в розвиваючі та дослідницькі програми, в поліпшення якості своїх спеціалістів.

Я є прибічником створення Україною дослідних центрів у ключових західних університетах для роботи з тематикою STEM, підприємництвом, аналізом даних. Наприклад, у Стенфорді такі центри мають Японія, Росія, Китай, Франція. Зі свого боку, зокрема, з допомогою колег у Стенфорді - насамперед - професора Нормана Наймарка, - я також докладаю певних зусиль до наближення заснування такого центру. Інвестиції в необхідний endowment, на перший погляд, вражають: це сума в межах 5-10 млн. дол. І це, звісно, не справа одного дня, бо не все зводиться виключно до фінансування. З іншого боку - це можливість «назавжди» забезпечити включеність України у вищу лігу міжнародного обміну науковою експертизою та супутню бізнес-комунікацію в рамках інноваційних кластерів.

Нам потрібні не тільки дискусії, а й дії. Найуспішніші у світі економіки та інноваційні R&D кластери (класика жанру - Кремнієва долина у США, Кембриджський кластер, цифрове медіамісто в Сеулі, Пекін або, скажімо, Ізраїль) - це завжди вузли на перетині саме таких взаємодій. Є сенс розвивати цю зв'язку і в нас. Спираючись на мій досвід знайомства з екосистемою Кремнієвої долини, зосередженої навколо Стенфорда та Берклі, можу зазначити, що там бізнес у пошуку майбутніх талантів уже не зупиняється лише на рівні університету. Менторські партнерства формуються, починаючи зі шкіл. Наприклад, той таки Стенфорд виконує роль своєрідного організаційно-комунікаційного хабу для менторських програм, що пов'язують школу через університет з індустрією, й навпаки. Це - вертикально-горизонтальні зв'язки, коли, наприклад, професор і студент консультують шкільний проект для проведення дослідження. Я вважаю, що цей досвід можна застосовувати й адаптувати в Україні.

- Проект UkrTronics, який ви запропонували Україні, - спроба адаптації такого досвіду?

- Так. Це - кейс, на якому тестується можливість зібрати в одному проекті індустріальних, академічних і суспільних партнерів. Наразі передбачається навчання школярів проектування цифрових індустріальних мікропроцесорів, використовуваних у реальному виробництві. Автор навчальної програми - Юрій Панчул, що представляє як індустріальний партнер Imagination Technology (яка, до речі, в цьому випадку вперше офіційно підтримала український проект), дуже докладно проробив логіку формування компетенцій і вправ, визначив склад конструкторів. І хочеться сподіватися, що це стане методологічною основою для розвитку програми в цілому. Це - саме та тема, в якій в освітній системі в Україні є дуже велика прогалина. І наша перевага в тому, що схожих проектів у Східній Європі, наприклад, ще немає (тільки на рівні певних елементів, але не в такому деталізованому, хай і експериментальному форматі, як у нас).

Чому важливий цей проект? Це - цікава можливість для України, об'єднуючи зусилля різних інституцій, поступово формувати людський капітал, здатний посісти нішу глобального ринку в Інтернеті, уникнувши при цьому масового відтоку талантів. Бо проектувати мікропроцесори можна і в Києві (так, виготовлятимуть їх на Тайвані, але співвідношення повернення на інвестиції при проектуванні й виробництві помітно різниться). До того ж, завдяки зниженню вартості технологій українські університети тепер можуть активніше включатися в міжнародні програми, створені індустрією, - отримуючи для освітніх потреб, наприклад, як безкоштовні, так і бюджетно цілком прийнятні за видатками матеріали, а не витрачаючи мільйони, як у випадку з комерційними ліцензіями. Ознайомлення з технологіями в школі - це ще й професійна орієнтація. І, звісно, такі проекти дозволяють оцінити готовність в Україні до партнерства по лінії школа - університет - індустрія.

- У вашій групі, практично, всі українці?

- Здебільшого, так. І багато, до речі - киян, випускників ліцею № 145. Загалом, же, проект спонтанно об'єднав дуже багатьох людей. Крім провідного експерта й автора програми Юрія Панчула, що останніх 25 років працює у Кремнієвій долині, та кількох інженерів, з українського боку на різних етапах приєдналися представники ключових українських університетів та індустрії: Олександр Барабанов (КНУ ім. Т. Шевченка); Євген Короткий (КПІ); Андрій Глибовець (НаУКМА); Анастасія Ластовець («Радіомаг Україна»). Заняття відбувалися в кількох локаціях: у Науковій бібліотеці КПІ, в освітньому просторі «Радіомагу»; в Києво-Могилянській академії - хакатон для школярів, до журі якого приєднався засновник Robotics Laboratory Іван Довгаль; Олександр Груданов розповів про перспективи мікроелектроніки; була серія зустрічей у школах Києва, коледжі НАУ, в Малій академії наук і Європейській малій академії наук, у публічному просторі «Часопису» і в рамках STEM-форуму...

- Для школярів участь в UkrTronics була безкоштовною. Хто фінансував ваш проект?

- Основну частину конструкторів (15 наборів), зокрема, всі необхідні мікропроцесори на власні кошти (а це кілька тисяч доларів) надав Юрій Панчул. Він же виступив і головним автором навчальної програми, і ключовим лектором під час занять та зустрічей зі школярами в Києві. Частину базових конструкторів подарувала нам компанія «Радіомаг». Приміщення запропонували КПІ, Києво-Могилянська академія, «Радіомаг», Дім освіти та культури «Майстер-Клас». Комунікація і стратегія партнерського розвитку, міжнародні зв'язки - це моя частина роботи. Але найголовніше, безумовно, - технічна експертиза дуже високого класу й час, наданий викладачами-консультантами, велика зацікавленість шкіл, громадських організацій, волонтерів та медіа, що допомогло реалізувати все в цілому.

- Скільки дітей взяло участь у проекті?

- Ми орієнтувалися на групу з 30-40 осіб, зрештою, в тижневих інтенсивах на різних стадіях взяли участь близько 60 дітей віком від 7 до 17 років. Важко було відмовляти вже зареєстрованим, і в останній момент були докуплені ще деталі. Зустрічі в школах, МАН охопили ще кілька сотень школярів та студентів.

- Як розвиватиметься проект? Буде масштабуватися географічно чи дороблятися на новому рівні?

- Зараз був апробований базовий формат, стартова позиція в ланцюжку «школа - університет - індустрія». Привезені індустрійні плати розподілені між трьома університетами, які брали участь у роботі. Школярі отримали можливість досить успішно попрацювати з мікропроцесорами. Експеримент вдався. І тепер чіткішим є розуміння, куди рухатися, щоб зробити програму досить масово доступною. Дальший розвиток - багаторівнева система, треба стабілізувати її фінансування, залучати спонсорів. І в цьому плані важливо й те, що в мене була можливість розмовляти про проект у Києво-Могилянській академії безпосередньо з прем'єр-міністром та міністром освіти, які з увагою поставилися до того, що вже реалізоване й розвиватиметься далі, зокрема, в контексті публічної економічної дипломатії.

Автор: Оксана Онищенко

Джерело: «Дзеркало тижня. Україна»