rss
05/28/2017
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#307

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Дмитро Різниченко: «Гроші з держбюджету осідають у кишенях «ветеранів», які щиро ненавидять Україну»

Громадський активіст, лідер організації «Новий Вогонь» Дмитро Різниченко розповів про свій досвід виявлення фейкових ветеранських організацій, адаптацію учасників АТО до мирного життя і поділився прогнозами щодо третього Майдану.

- Із чого почалась епопея з фінансуванням ветеранських організацій?

- Та це доволі спонтанно вийшло. Один мій друг написав мені у Facebook, що відбувається засідання якоїсь там ради ветеранів, де крастимуться великі гроші. Я сказав: «Ну піди, подивися, що там відбувається». Сказав без особливого ентузіазму. Я й гадки не мав, як ці схеми з розкрадання грошей працюють. Товариш прийшов з того засідання з квадратними очима: «Ніколи раніше не бачив, - каже, - щоб за 20 хвилин було вкрадено 80 млн. грн.

Я поліз в Інтернет подивитися, на що ж ті гроші пішли, і дізнався, що якісь дивні організації фінансуються з бюджету: афганські, про які самі ветерани тієї війни й не чули, об'єднання підводників (хоча наш єдиний підводний човен у Криму залишився), офіцерів ракетних військ стратегічного призначення (в Україні таких військ немає)... Шукаю далі - знаходжу комуністів. Натрапляю на Петра Цибенка, котрий очолює найбільшу ветеранську організацію, хоча сам 1949 року народження і ніде не воював. Дивлюся - він депутат від Компартії кількох скликань. Це кам'яна сталіністська с***а, яка десятиріччями сиділа в парламенті, а тепер прилаштувалася красти бюджетні гроші, не будучи навіть ветераном. Потім дізнаюся, що він є одним зі співорганізаторів акції «Бєссмєртний полк» у Києві... І ось дивлюся оголошення, що вони збираються звітувати за 2016 рік. Піду, думаю, подивлюся, як вони пояснюватимуть, чому путінські акції влаштовуються в Києві за українські гроші. Прийшов - щось там теревенять. Бере слово жінка, в якої чоловік-ветеран давно загинув, у якої син зараз на фронті, в якої безліч бід і проблем. Каже: «Я - пенсіонерка і мушу працювати...» І тут ця сита мармиза, голова Держслужби у справах ветеранів Артур Дерев'янко наперекір їй: «Я от теж пенсіонер і теж працюю». Причому, він на пенсії зі 45 років, офіцер запасу. Я вибісився, вирішив наполягти і теж взяти слово. Ну а що далі, ви й самі бачили (йдеться про бійку Дмитра Різниченка з генерал-полковником у відставці Віктором Палієм. - Ред.).

- Як на цей скандал відреагувало Мінсоцполітики?

- Чиновники кажуть, які ми молодці і якою справедливою є наша боротьба. Сепаратистам і російській агентурі з псевдоветеранських організацій вони, очевидно, кажуть те саме, тільки іншими словами. При цьому, ніхто нічого не робить. Насправді питання фінансування з бюджету цих організацій порушується вже багато років. Чимало активістів цим займалися без жодного результату: ходили, оббивали пороги... Як це часто буває серед наших чиновників, прийнято рішення не ухвалювати жодного рішення. Мінсоцполітики просто так віддати ворожій агентурі гроші не наважується, бо розголос, надто широковідома історія. Але зовсім відмовитися від фінансування не можуть, бо самі без відкатів залишаться. Міністерство схиляється до того, щоб дати цим ворогам України не 20 млн., а 10 млн. Ось це ніби «перемога». Це подається як політичний компроміс. Хоча який компроміс може бути в такому питанні? А тим часом ми дізналися, що Київрада вже згадуваним псевдоветеранським спілкам 14 млн. грн. виділила. Гроші вкрадені.

- Для чого владі потрібні ці ветеранські організації, чому їх досі фінансують?

- Гадаю, що ветеранські боси просто діляться з чиновниками вкраденими з бюджету грішми. Це ж величезна годівниця. Беруть, заносять. Усі задоволені. Гроші з держбюджету осідають у кишенях «ветеранів», які щиро ненавидять Україну, хоча на камеру намагаються бути схожими на патріотів.

- А ваша організація «Новий Вогонь» ветеранська?

- Ні, це активістська організація, хоча її засновники - ветерани АТО. А, взагалі, я вже встиг розчаруватися у всіх цих спілках учасників війни на Донбасі. Вони швидко перетворюються на мотлох. Хлопці, які вміють вправно воювати, неспроможні бігати по кабінетах і вибивати собі фінансування, для того потрібні інші здібності. Тому зараз у цих «атомних» ветеранських організаціях вилазять різні сумнівні персонажі, які були на третій лінії, пили, мародерили, - вони й сідають на різне бюджетне фінансування.

- Чи треба громадським активістам йти в політику?

- Ми й так у політиці. Ми - на вулиці, тут робиться справжня політика. А в кабінетах діють якісь нелюдські закони. У мене бажання туди хіба що з автоматом заходити... Але й без кабінетної роботи не можна, у цьому я пересвідчився. Доводиться поєднувати.

- Лише вуличним активізмом країну не зміниш...

- Поки я був на війні, слабо уявляв, що відбувається в країні. Тепер більш-менш зрозумів. У кабінетах, здебільшого, сидять або байдужі потвори, які не хочуть нічим ризикувати, або вороги, які проросли там ще з радянських часів. Ця система не може бути реформована зсередини. Тільки ззовні. Я помітив, коли ми приходимо на якісь засідання переконливою масою й у ворогів є розуміння, що, ляпнувши щось не те, відповідь ризикують отримати одразу, відбуваються якісь позитивні зрушення. Якщо просто сидимо й перебираємо папірці, то вони на них не зважають, вони самі напишуть які завгодно папірці. А вуличної активності справді бояться, бояться, коли вулиця заходить до них.

- А чому ви вирішили залишити військо?

- Бо, перебуваючи всередині системи, нічого змінити не можна. Армія нічим не краща за всі інші державні структури. У мене були наївні сподівання у 2014-му, що з добровольчого руху народиться щось живе і справжнє, яке кристалізується в нове військо. Але все повернулося на радянські рейки.

- Чому комбати добровольчих батальйонів стали депутатами, а не комбригами?

- Треба розуміти, що армія є дуже своєрідною структурою. Добровольці першої хвилі були, здебільшого, цивільними людьми. А цивільним в армії незручно. Щоб сприйняти армію, якою вона є, треба бути людиною особливого складу. Візьмімо «Донбас», у якому я служив. Семенченко після Іловайська пішов у депутати, а його начштабу В'ячеслав Власенко («Філін») зараз керує 46-м батальйоном спецпризначення ЗСУ «Донбас-Україна». Він - кадровий офіцер, підполковник, армія не є для нього чужим середовищем. До того ж таки, справді ця армія краща, ніж та, що була перед війною. У ній служити можна.

- Вам важко було призвичаїтися в тилу?

- Я попервах сміявся з усіх цих байок про ПТСР, думав, то все розніжені американці вигадали. Аж поки минулої осені з нервовим зривом сам не зліг у шпиталь. Отже, проблема існує, і нічого смішного в цьому немає. Перше відчуття, що в Києві не помічають війни, таке гостре, що вити хочеться. Як ви можете спокійно жити, коли над країною нависла смертельна небезпека?! Це перше враження, але воно помилкове. Українське суспільство істотно змінилося. Дуже багатьом не байдуже до того, що діється на фронті, просто це ж одразу не помітиш. Наприклад, зараз я так само їжджу в трамваї, сиджу в кафе, і якщо дивитися збоку, то теж на вигляд як ще один байдужий громадянин. Загалом, усе виявилося краще, ніж я собі спочатку думав.

- У суспільстві покладають велику надію на ветеранів АТО, які зможуть по-справжньому змінити країну. Ці сподівання не марні?

- Більшість ветеранських організацій - це ті, кого я називаю «атошники-картошники», бо лише вибивають собі ділянки землі й більше нічим не цікавляться. Вони вважають, що все всім довели й тепер суспільство їм винне. Але є й такі, що вповні долучаються до громадянської боротьби, хоча зовсім не тією мірою, як сподівається суспільство. Ветеранського ком'юніті не існує. Є окремі дрібні групки хлопців, які разом служили і які більш-менш тримаються один за одного. Можливо, з часом це зміниться. Але тут на перший план можуть виходити інші люди, які, власне, не були лідерами на фронті. І то буде не зовсім ветеранське ком'юніті, а ветерансько-активістське, ветерансько-патріотичне.

- Третій Майдан буде?

- Ми на нього приречені. Я знову зіштовхнувся з нашим держапаратом і переконався в одному: ця система не реформується. І, до того ж, українці дуже люблять повставати. У нас під час правління Януковича щороку виникали якісь Майдани і майданчики: податковий, мовний, врадіївський... Із п'яти президентів за роки незалежності двоє призначені Майданами. Це - наш нормальний історичний процес.

- Але є серйозна загроза того, що наступне повстання покладе край існуванню України як держави...

- Попередні два Майдани край державі не поклали. Градус насильства, звісно, буде вищим, але по-іншому, боюсь, і не вийде. Згадай: у нас навесні 2014-го фактично держави не було. Міліція поховалася, армія заціпеніла. Утім, українці примудрилися самоорганізуватися - і все запрацювало. Навіть коли держава паралізована, вони здатні не лише якось підтримувати порядок на належному рівні, а ще й боронитися від зовнішнього ворога. Бо ж спочатку в бій пішли добровольці, різноманітні «чорні чоловічки», потім уже армія підтягнулася.

Третій Майдан не буде повністю деструктивним. Це як хірургічна операція. От уявімо смертельно хвору людину. Їй потрібен цикл операцій. Вважатимемо, що Україна вже пережила дві важкі операції, відходить від них, але, хочемо ми чи ні, лікар прописав третю. Можна, звісно, натомість пити пігулки, травичку заварювати, але ж так точно здохнеш.

Головне - щоб не повторити попередніх помилок, треба вже зараз створювати структури, які прийдуть на зміну старій системі, працювати на вулиці й у кабінетах одночасно.

Довідка

Дмитро Різниченко народився 1982 року, в Кривому Розі, навчався в Дніпропетровському університеті на факультеті журналістики. Активіст, блогер. За Януковича був засуджений до 5 років умовно за участь у сутичках під час мовного Майдану 2012-го. Брав активну участь у подіях на Майдані, з 2014-го був на війні, спочатку в батальйоні «Донбас», потім - у ЗСУ, у батальйоні «Донбас-Україна». Під час боїв за Іловайськ був поранений. Демобілізувався 2016 року. Засновник громадської організації «Новий Вогонь».

 

Автор: Дмитро Крапивенко

Джерело: «Український Тиждень»
матеріал друкованого видання № 17 (493)

 

Відірвані голови. Як вирішити проблему вимирання села і безпеки людей на лінії фронту

 

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com