І досі серед українців лунають думки, мовляв, навіщо воювати за Донбас - він же не український, мова там лунає не українська та й справжніх українців там нема. Так, український Донбас - специфічний регіон, який, може, чи не найбільше постраждав свого часу від багаторічної російської окупації.

Так, там досі українці бояться спілкуватися українською і ховають свою невиплакану сторічну травму глибоко у підсвідоме. Але саме там, на Донбасі, є люди, для яких Україна - понад усе. Понад життя. Хтось з них уже окропив донбаську землю своєю кров'ю, віддавши їй найдорожче. А хтось - досі там, на «передку». Бо Донбас - це Україна.

 

Ми продовжуємо публікувати спогади про загиблих на українсько-російській війні бійців, зібрані волонтером Яном Осокою.

Роман Напрягло

Роман Дмитрович Напрягло (позивний «Ріо») народився 14 грудня 1997 року, в місті Слов'янськ, Донецької області.

У 2012 році закінчив місцеву школу № 7, після чого вступив до Слов'янського авіаційно-технічного училища (відокремленого структурного підрозділу Національного авіаційного університету), в якому навчався на конструктора електротехніки.

Із 2014 року хлопець відчув тягу до націоналістичного руху, а в 2015-му став членом організації «Слов'янська Січ», згодом вступив у ВГО «Сокіл». Брав активну участь у роботі організації. А в часи, коли місто перебувало під окупацією та за проукраїнську позицію його легко могли вбити, не здавався, малював прапори на стінах будинків.

Хлопець продовжував свою справу, займався волонтерством. Тоді з ним і трапився випадок, який показав те, на що цей молодий хлопчина здатний.

Усередині літа 2015 року на висоті «Мурашник», що розташована біля ДАП, Роман, ще один волонтер та двоє бійців потрапили у біду. Наші тільки захопили висоту, і в перші ж години там точився запеклий бій, ворог намагався взяти наших в оточення. Протягом 7-9 годин гатив з танків, «Градів» та мінометів. Коли настав ранок, надійшла інформація, що банда «Сомалі» готується на штурм, хлопці вже чули їхні голоси. Командир наказав волонтерам зібрати речі, взяти рації та відходити, а наші прикриють та відійдуть за ними.

Тоді до нього підійшов Роман. Підійшов та, поклавши руку на плече, сказав, що він все бачить і розуміє, що командир хоче їх врятувати, а сам відходити не буде, тому він, Роман, залишається з нашими до самого кінця. Сказав - як відрізав. Сів на землю та почав заряджати магазини. Приготував каву хлопцям, які не спали всю ніч. Потім їх знову накрили «Градами», але тут у гру вступила наша «арта». І так почала лупити у ворога, що тим врятувала всіх українських воїнів.

У нього був дуже добрий характер. Роман був чуйною людиною, завжди був радий прийти на допомогу, сильний та сміливий. Готовий на все заради своєї країни, готовий іти до кінця, незважаючи на свій молодий вік.

Влітку 2016 року Роман Дмитрович підписав зі ЗСУ контракт та 27 липня виїхав зі Слов'янська до свого підрозділу.

Матрос, гранатометник 1-го відділення 1-го взводу десантно-штурмової роти 1-го батальйону 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 26 лютого опівдні, в районі селища Пікузи (колишнє Комінтернове), Волноваського району, Донецької області, внаслідок кулі снайпера, який перед тим поранив його побратима. Роман кинувся на допомогу та потрапив під наступний постріл, куля влучила йому в шию. Помер у «швидкій» дорогою до лікарні.

Похований 28 лютого, на Північному кладовищі Слов'янська. У нього залишились батьки та сестра.

Юрій Делюкін

Юрій Петрович Делюкін народився 29 липня 1994 року, в селі Черкаське, Новомосковського району, Дніпропетровської області.

Після школи здобув фах кухаря - закінчив Новомосковське професійно-технічне училище № 48. Але справжньою його мрією була військова кар'єра - він хотів служити в армії та стати десантником.

Військову службу чоловік розпочав два роки тому, майже рік воював у зоні війни. Навіть перебуваючи на передовій, він не облишив свою мрію й готувався до навчання, аби стати офіцером. Склав навіть свій перший іспит.

Армія змінила Юрія Петровича та його погляди на життя. Юнак став відповідальнішим, почав мріяти про створення власної сім'ї. Він дуже турбувався про свою матір, допомагав рідним та близьким, був добрим до людей та щедрим, хоча ніколи не виставляв цю рису напоказ. Захоплювався автівками та футболом.

Військовослужбовець 5-ї роти 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

16 лютого отримав важке вогнепальне поранення у голову від кулі снайпера поблизу селища Зайцеве, Бахмутського району, Донецької області. Гелікоптером санітарної авіації його привезли до Харківського військово-медичного клінічного центру, де помер 19 лютого, о 5:40 ранку.

Похований 21 лютого, у селищі Вільне, поруч з могилою батька. У нього залишились мати та брат.

Артур Абрамітов

Артур Юрійович Абрамітов народився 15 липня 1992 року, в місті Суми.

Навчався у місцевій школі № 18, після закінчення якої вступив до Сумського державного педагогічного університету. Захоплювався спортом, дуже добре грав у футбол і хотів стати тренером. А ще мріяв про створення сім'ї та власний бізнес.

Артур Юрійович любив спілкування, був веселим та щедрим. Можна годинами розповідати, яким він був добрим, як умів цінувати дружбу. Його сильними рисами були чесність, вірність, відповідальність, сміливість. У будь-який час доби завжди був готовий прийти на допомогу. Артур умів піклуватися, ніколи не давав скривдити своїх рідних та друзів.

Друзі обожнювали товариша за його вміння дарувати позитив та бути душею компанії. Він був настільки комунікабельним, що за лічені секунди міг потоваришувати з будь-ким.

30 березня 2016 року підписав зі ЗСУ контракт.

Солдат, гранатометник 15-го окремого мотопіхотного батальйону «Суми» 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 26 лютого, близько 18:00, у промзоні міста Авдіївка, Донецької області, від уламкових поранень у голову та груди під час ворожого обстрілу з мінометів та СПГ-9.

Похований 1 березня, у Сумах. У нього залишились батьки, у котрих Артур Юрійович був єдиним сином.

Сергій Мокренко

Сергій Вікторович Мокренко (позивний «Крук») народився 24 березня 1993 року, в селищі міського типу Шацьк, Волинської області.

Після закінчення школи вступив до вищого професійного училища у Любомлі, де отримав фах «муляр-штукатур». Встиг попрацювати плиточником, а потім настала зима, коли Україна не сходила зі стрічок новин у всьому світі.

Хлопець брав активну участь у Революції гідності. Там він і отримав бойове хрещення, коли його контузило (поряд з ним вибухнула скриня зі світло-шумовими гранатами).

Потім гранати стали бойовими. І не тільки гранати, а майже всі види зброї, з якими пішла на Україну її божевільна сусідка.

Сергій Вікторович був готовим воювати за Крим, але війни за півострів не було. Проте запалав Донбас, і хлопець добровольцем у складі «Правого сектора» вирушив на захист своєї країни. Йому пощастило вийти з Іловайського котла, вийти живим, але він заплатив свою ціну, отримавши численні уламкові поранення обличчя, очей та шиї. У госпіталі Луцька йому було проведено операцію із заміни кришталика ока, в якому застряг уламок, на штучний.

Думаєте, він здався? Аякже. Деякий час провів у Пісках, а потім рік займався волонтерством. І тут страшна звістка: на війні загинув його побратим, тому друг Крук знову прийняв рішення взяти зброю до рук.

На початку 2016 року записався до лав полку «Азов», пройшов вишкіл, але його так офіційно і не записали. У тилу він сидіти не звик, не та це була людина, не для нього було створене мирне життя у час, коли на Сході гримлять гармати.

14 вересня 2016 року призваний за контрактом Бахмутським РВК Донецької області.

Солдат, стрілець 3-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

У грудні від масованих атак задрижала земля Дуги. Сергій Вікторович отримав там уламкові поранення та контузію, коли біля нього розірвалася граната. Його врятував бронежилет, але уламками посікло обличчя, шию, руки та ноги. Потрапив до шпиталю у Вінниці, після якого приїхав на місяць додому, в останню свою відпустку.

Дівчина сказала йому: «Так». Але він мусив повертатися назад, тому весілля було відкладене. Тоді ніхто не знав, що назавжди.

Загинув 28 лютого, о 10:00, в районі селища Луганське, Бахмутського району, Донецької області, під час масованого мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 3 березня, у Шацьку. У нього залишились батьки та сестра.

Геннадій Решетняк

Геннадій Анатолійович Решетняк народився 27 червня 1964 року, в місті Луганськ. Зі січня 2015 року мешкав у Харкові.

Після 8 класів школи вступив до Луганського технікуму громадського харчування, де отримав фах «технік-технолог». У 1990 році закінчив Київський технологічний інститут харчової промисловості (нині - Національний університет харчових технологій).

Геннадій Анатолійович з дитинства захоплювався спортом, займався плаванням. Навчався у спорт-інтернаті, відтак хлопець брав участь у чемпіонатах із плавання, мав золоту медаль за 1 місце в Україні та 11 місце - в СРСР. Багато часу приділяв самоосвіті, розвитку та вдосконаленню. Його улюбленими журналами були «Наука і техніка» та «Навколо світу».

З 1979 до 1989 рр. працював техніком-технологом громадського харчування, а з 1989 до 2008 року - на хлібокомбінатах міста Луганськ, обіймав посади від тістовода до інженера-технолога, начальника зміни, головного технолога. Навчав інших робітників, брав участь у розробках програм для виробничого обладнання з виробництва ексклюзивної продукції.

Коли став переселенцем, то довелось попрацювати у Грузії на пекарні - навчав місцевих працівників робити житній хліб, на різних роботах у харчовій промисловості в Харкові. Планував організувати свою фірму з консалтингу в харчовій промисловості, оскільки мав багатий досвід і міг допомагати іншим.

Він був дуже чесною, хорошою людиною, мав багато друзів. Брався до будь-якої справи, був майстром на всі руки. Для нього не існувало проблеми. Якщо він щось не знав, питав у інших спеціалістів або знаходив інструкції в книжках чи Інтернеті. Сам виготовляв меблі для своєї оселі, міг робити всі види ремонту в квартирі.

Найбільше мріяв про щастя своїх дітей. Був щасливий, що вони обоє одружилися і мають гарну пару. Мріяв про онуків, про те, що буде допомагати їм. Для дружини був ідеальним чоловіком - дуже її любив, оберігав, підтримував у всьому.

Коли у 2014 році у Луганськ прийшло лихо, Геннадій Анатолійович зі сім'єю навіть не сумнівалися, на чий бік стати - вони любили Україну. Чоловік відправив дружину до Харкова, а сам приїхав у січні 2015-го. У червні 2016-го пішов до військкомату, а її потім поставив перед фактом. І увесь час служби казав, що нині - він її справжній захисник і що тепер може сміливо дивитися всім в очі.

13 червня 2016 року призваний за контрактом Бахмутським РВК.

Молодший сержант, командир інженерно-позиційного відділення інженерно-саперного взводу 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 28 лютого, о 0:30, в районі селища Луганське, Бахмутського району, Донецької області, під час обстрілу наших позицій з мінометів та РПГ.

Похований Герой 3 березня, у Харкові, на Алеї героїв. У нього залишились дружина, син та донька.

 

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»