Українська оборонка потребує особливого підходу та в рази більших обсягів державного оборонного замовлення, щоб перекрити дефіцит сучасних озброєнь у ЗСУ.

Нікуди подітися: сучасний український оборонно-промисловий комплекс (ОПК) у його теперішньому вигляді – це не самостійний цілеспрямовано створений комплекс, а уламок єдиного радянського. Одразу після здобуття незалежності це стало причиною глибокої кризи з багатократним зменшенням виробництва та зайнятості уже в 1990-х і тривало до останнього часу. За інформацією міністра економіки Степана Кубіва, згідно з результатами аналізу Мінекономрозвитку та Міноборони, лише держпідприємств військово-промислового комплексу виявилося 3,5 тис., які були розділені на три групи: стратегічні для держави; ефективні підприємства, які можуть бути приватизовані, а також неефективні, які потребують «юридичних рішень аж до ліквідації». Останніх понад тисяча. Відповідне походження українського ОПК зумовило і його «родове прокляття»: будучи одним з найбільших світових експортерів та навіть виробників продукції військового призначення, Україна не може повноцінно й збалансовано забезпечити необхідною зброєю власні Збройні сили.

Позиції у світі

За даними Міжнародного інституту дослідження проблем миру в Стокгольмі (SIPRI), вітчизняний Укроборонпром потрапив до топ-100 SIPRI уже 2011 року, одразу після створення, і посів у списку найбільших світових виробників продукції військового призначення 64-е місце. У 2012–2013-му він поліпшував свої позиції (до 58-го місця та $1,78 млрд.). У 2013-му до топ-100 світового рейтингу найбільших виробників продукції ОПК вперше і востаннє ввійшла ще одна українська компанія «Мотор Січ», яка посіла тоді 97-е місце з показником реалізації $0,81 млрд. Це при тому, що 2013 року до топ-100 світових виробників продукції військового призначення не входила жодна компанія з Польщі чи будь-якої іншої країни Центральної Європи й входила лише одна з Туреччини – ASELSAN з обсягом реалізації $1,11 млрд. Проте в наступні роки українські підприємства ОПК суттєво здали свої позиції як в загальносвітовому, так і в регіональному масштабі: у 2015-му до рейтингу SIPRI за обсягом реалізації потрапив уже тільки Укроборонпром, який посідав 81-у сходинку (оціночний обсяг реалізації – $0,87 млрд.), суттєво поступившись навіть російському Уралвагонзаводу (66-е місце, $1,02 млрд.). Для порівняння: увесь світовий обсяг продажу продукції військового призначення (як внутрішній, так і на експорт, причому, левова частка припадає саме на внутрішні ринки країн-виробників) у 2015 році SIPRI оцінив у $371 млрд.
На тлі інших країн регіону ми і зараз маємо не такий уже й поганий вигляд. Наприклад, до топ-100 світових виробників продукції військового призначення на теренах між Німеччиною та Італією на заході та Росією, Китаєм й Індією на сході у 2015 році все ще входили лише польська Polish Armaments Group (60-е місце, $1,19 млрд.), турецькі ASELSAN (69-е, $1 млрд.) і Turkish Aerospace Industries (78-е, $0,89 млрд.), а також три ізраїльські компанії, шведська Saab (33-є місце та $2,64 млрд.) і норвезька Kongsberg Gruppen (93-є та $0,73 млрд.). За постачанням продукції військового призначення на світовий ринок у 2016-му Україна значно посилила свої позиції, посівши 10-е місце у світовому рейтингу (13-е у 2015 році). За обсягами експорту ми випереджали Туреччину, Швецію, Норвегію, Польщу. Не кажучи вже про будь-яку іншу країну Центральної та Східної Європи, а в Західній – Іспанію та Нідерланди. Водночас, наш розрив із провідною сімкою постачальників надзвичайно великий. Наприклад, український експорт зброї менший від американського майже в 19 разів, російського – у 12, китайського, французького та німецького – у 4-5, ізраїльського та британського – у 2,4-2,7 разу. Наша нинішня вага на світовому ринку товарів військового призначення зіставна з такими державами, як Італія, Іспанія, Південна Корея, Швеція, Швейцарія, Нідерланди, Туреччина чи Канада.
За оцінкою SIPRI, протягом останнього десятиріччя в українському експорті продукції військового призначення спостерігався своєрідний паритет авіапродукції, двигунів та бронетехніки, хоча в окремі роки помітні відхилення. Частка двигунів була найбільшою в 2015-2016 роках, бронетехніки – у 2012-му (відтоді до 2015-го їх постачання зменшилися майже всемеро, і лише з 2016-го SIPRI зафіксував нове зростання у понад 2,6 разу). Експорт авіапродукції військового призначення сягнув піка у 2014-му, у 2015-му стався більш, ніж двократний спад, а з 2016-го постачання знову зростають. Водночас, постачання за кордон ракет різко збільшувалося на нетривалий час у 2012-2013-му, а доти, як і в останні роки, не перевищувало кількох відсотків загального обсягу експорту продукції ОПК з України.

Імпортозаміщення та подолання залежності від Росії

За даними SIPRI, останніми роками найбільшим споживачем української продукції військового призначення були Росія (32% у 2016-му, здебільшого, завдяки двигунам), Китай (17%), Таїланд (13%) та В’єтнам (6%). Поширення відповідної інформації в ЗМІ нещодавно викликало звинувачення в хибній інтерпретації даних міжнародного інституту. А в «Мотор Січі» запевнили, що припинили постачання у РФ двигунів військового призначення, попри сотні мільйонів доларів збитків. Утім, у звіті підприємства за 2013 рік не приховувалося, що основним споживачем його в РФ були «Вертолеты России», за даними SIPRI, одна з найбільших російських та світових корпорацій з виробництва продукції ОПК (у 2015-му 25-е місце у світі та $3,3 млрд. річної виручки). Незважаючи на заяви менеджменту «Мотор Січі», корпоративна звітність підприємства (попри те, що виходить із запізненням та останнім часом стала значно біднішою в частині, де йдеться про співпрацю з РФ) все ж таки свідчить, що у 2015-му з усієї продукції на 13,8 млрд. грн. 93,1% було реалізовано на експорт. Для порівняння: у 2013-му відповідна частка становила 93,8%, а виробництво в сталих цінах, за даними тієї ж таки звітності «Мотор Січі», зменшилося відтоді лише на 16%.
А отже, можна припустити, що левова частка колишніх постачань до РФ лишається, нехай і з використанням вибагливіших схем, зокрема, посередництва компаній із третіх країн. Наприклад, частина двигунів переспрямована на російсько-китайські СП у Піднебесній і формально вважається експортом до КНР, однак фактично може через цю країну потрапляти до РФ. Також у ЗМІ свого часу з’являлася інформація про схему з обходу підприємством «Мотор Січ» режиму санкцій на торгівлю продукцією військового призначення з РФ за посередництва компаній у Білорусі. Збереження торгівлі з Росією за участю компаній з інших країн не приховують і високопосадовці в Україні. Зокрема, нещодавно очільник профільного комітету ВР Сергій Пашинський в ефірі одного з телеканалів визнав, що така торгівля в ситуації, коли немає альтернативи в постачанні тих чи інших комплектуючих, здійснюється через фірми з Молдови.
До того ж, окремі комплектуючі та матеріали з України можуть не розглядатися як продукція військового призначення, однак використовуватися російськими виробниками. Через мережу компаній-посередників як із РФ, так і з третіх країн їх мають можливість закуповувати найбільші російські виробники продукції ОПК, серед яких «Алмаз-Антей» (13-е місце в топ-100 SIPRI у 2015 році, $6,62 млрд. виручки), Об’єднана авіабудівна корпорація (17-е, $4,61 млрд.), Об’єднана суднобудівна корпорація (19-е, $4,51 млрд.), Об’єднана приладобудівна корпорація (48-е, $1,85 млрд.), «Високоточные комплексы» (49-е, $1,77 млрд.), Об’єднана двигунобудівна корпорація (50-е, $1,72 млрд.), «Радиоэлектронные технологии» (КРЭТ) (51-е й $1,68 млрд.) чи Уралвагонзавод (66-е, $1,02 млрд.). Що вже й казати про постачання для менших підприємств ОПК Росії.
Доки в українських чи російських компаній не буде альтернативних покупців або постачальників тих чи інших критично важливих комплектуючих чи матеріалів, так чи інакше з’являтимуться схеми з обходу будь-яких обмежень і заборон.
У 2014 році Укроборонпром повідомляв, що для виконання програми імпортозаміщення російських комплектуючих після розриву військово-технічної співпраці між Україною та Росією треба було знайти альтернативних постачальників для близько 30 тис. компонентів. На початку війни лише 55% компонентів для військової техніки та зброї вироблялося в Україні, 10% імпортувалося із західних країн, 35% – із РФ. У другій половині 2014-го ми повністю зупинили співпрацю з Росією. Уже 70% компонентів вироблялося в Україні, 30% – на Заході. Сьогодні, за інформацією компанії, жодне підприємство Укроборонпрому безпосередньо не торгує з країною-агресором. Натомість, лише у 2016 році там підключили до програми імпортозаміщення близько 400 підприємств усіх форм власності по всій Україні, які виробляють понад 1,7 тис. вузлів, агрегатів і комплектуючих. Зокрема, у бронетанковому кластері вже 87% деталей українського випуску й лише 13% закуповується в західних країнах. Якщо 2015-го 48% деталей для Ан-178 випускалося в Україні, 41% – у РФ й 11% – в інших країнах, то вже 2016-го вдалося цілковито відмовитися від російських комплектуючих. Зараз в Україні зосереджено 78% їх виробництва, а в інших країнах – 22%. Постачання імпортних комплектуючих і запчастин для ремонту вертолітної техніки – від 20% до 40% залежно від моделі. Однак, це – найуспішніші випадки.
Водночас, Україна отримала в спадок від радянського ВПК, здебільшого, авіаремонтні підприємства. «Антонов» спеціалізується на випуску військово-транспортних і пасажирських літаків, а виробники бойових лишилися на території Росії. У травні 2016-го заступник начальника озброєння ЗСУ Владислав Шостак повідомив про наявність замовлення на виробництво бойового літака в Україні: виконавцем повинен стати той таки «Антонов», а двигуни має постачати «Мотор Січ». Але проблема не лише в необхідності непритаманних антоновцям розробок, а й з електронним обладнанням, оскільки вітчизняних можливостей вкрай недостатньо, щоб випустити весь комплект авіоніки сучасного рівня.

Інерційна модель

Створений 2010-го державний концерн Укроборонпром є лише частиною вітчизняного військово-промислового комплексу: до нього входить тільки 133 (нехай і найбільших) підприємства галузі. Згідно з доступною на сайті компанії звітністю Укроборонпрому, хоча на сьогодні вже й досить застарілою (за 9 місяців 2015 року), левову частку всіх робіт виконали підприємства його авіабудівного (5,53 млрд. грн.) та суднобудівного (3,15 млрд. грн.) кластерів. Тоді як на бронетехніку та артилерійські озброєння припало тільки 1,75 млрд. грн., а на кластер високоточних озброєнь та боєприпасів – 1,31 млрд. грн. Ще менше (лише 0,56 млрд. грн.) забезпечили в кластері радіолокації, радіозв’язку та ППО.
Це ілюструє як украй незначні для масштабів країни обсяги робіт, так і їхню специфічну структуру, що більше відповідає наявним в Україні потужностям, аніж пріоритетам модернізації техніки в тих чи інших родах військ. І це, загалом, закономірно, адже для переорієнтації вітчизняного ОПК, створення нових та розширення чи модернізації наявних виробничих потужностей за дефіцитними напрямами потрібні великі інвестиції, яких поки що немає і не очікується. Зношеність обладнання на підприємствах Укроборонпрому сягає від 60% до 80%. Водночас, із держбюджету на підготовку потужностей до виробництва передбачається виділити лише 0,4 млрд. грн. Ще 1-1,3 млрд. грн., за оцінками, може забезпечити рішення уряду про зменшення обов’язкових відрахувань концерну до бюджету (які сплачують усі держпідприємства) із 75% до 30%.
Попри складне становище «Антонова», про що чимало пишуть, ця компанія забезпечує більші обсяги реалізації (2,6 млрд. грн. за дев’ять місяців 2015 року), аніж цілі кластери підприємств Укроборонпрому іншої спеціалізації. Наприклад, результат «Антонова» вдвічі більший за весь кластер високоточного озброєння та боєприпасів і майже вп’ятеро за кластер радіолокаційних пристроїв та ППО. Натомість, ключові підприємства бронетанкового кластера за рік проводять робіт, максимум, на кільканадцять мільйонів доларів кожен. Зокрема, Львівський бронетанковий завод за дев’ять місяців 2015-го виконав робіт на 227 млн. грн., Харківський – на 184,4 млн. грн., Київський – на 143 млн. грн. У ДП «Артилерійське озброєння» цей показник ледве перевищив 26 млн. грн. ($1,2 млн. за тогочасним курсом). Коли врахувати, що йдеться про випуск нових, модернізацію та ремонт старих зразків військової техніки для цілих родів військ, стає зрозумілим вимушене зосередження саме на ремонті та модернізації (і саме в такій послідовності). Так, за дев’ять місяців 2016-го концерн передав армії 6,2 тис. одиниць, з них – 4100 відремонтованої та 2139 модернізованої і виготовленої зброї. Серед модернізованої та виготовленої техніки й боєприпасів 766 одиниць ракетно-артилерійського озброєння, 516 одиниць засобів зв’язку, радіоелектронної боротьби та навігації, 109 одиниць бронетехніки, 36 одиниць озброєння ППО та повітряних сил, а також 712 ракет та боєприпасів.
На критику експортних постачань новітніх озброєнь як таку, що шкодить українському війську, в Укроборонпромі нещодавно справедливо зазначали, що за нинішнього фінансування оборонного замовлення держава здатна закривати лише мінімальні потреби без інвестицій у виробництво та технології. Водночас, виробничі можливості концерну, насамперед, з випуску нових озброєнь, у рази перевищують нинішні видатки бюджету на їх замовлення. За інформацією гендиректора Укроборонпрому Романа Романова, недофінансування лише державного оборонного замовлення для підприємств концерну в 2016-му становило близько 1 млрд. грн. Тоді як загалом у нього було замовлено робіт з модернізації та ремонту техніки, а також випуску нового озброєння на 4,4 млрд. грн.
За вкрай обмежених асигнувань держави на оборонне замовлення така стратегія визначається як оптимальна на найвищому рівні. Зокрема, за словами президента Петра Порошенка, «перед нами постає вибір: або один «Оплот», або десять глибоко модернізованих і капітально відремонтованих Т-64 чи Т-80. Причому, «Оплот» будується, щонайшвидше, за 18 місяців, а цикл глибокої модернізації Т-80 становить 2,5 місяця. Таким чином, у нас постає питання: або танкова рота в повному складі, або один танк. І поки в нас є ресурс, терміново треба провести глибоку модернізацію зазначених танків, забезпечити танкові підрозділи в повному обсязі стовідсотковою комплектацією глибоко модернізованими, капітально відремонтованими машинами в надзвичайно короткий термін».
Окрім державного Укроборонпрому, який займається, здебільшого, ремонтом і меншою мірою модернізацією старої техніки, в Україні є й чимало приватних підприємств. За оцінками чиновників, сьогодні співвідношення державних і приватних компаній, які беруть участь в оборонних замовленнях, становить приблизно 50% на 50%. Серед великих приватних підрядчиків держоборонзамовлення – структури, які контролюють «Прайм ессетс кепітал» Петра Порошенка та ПАТ «ЗНКІФ «ВІК» депутата від БПП Ігоря Кононенка. Зокрема, 2017 року завод «Кузня на Рибальському» (раніше «Ленінська кузня») збудує чотири малі броньовані артилерійські катери «Гюрза-М», два десантно-штурмові катери «Кентавр», а також одне допоміжне судно спеціального призначення. Це саме підприємство виграло й тендер на ремонт фрегата «Гетьман Сагайдачний». Активна переорієнтація підприємства на обслуговування держоборонзамовлення викликала необхідність у дозволі йому імпортувати та експортувати продукцію військового призначення для потреб власного виробництва.
Іншим великим приватним одержувачем держоборонзамовлення 2017-го має стати «АвтоКрАЗ». За повідомленням очільника Полтавської ОДА Валерія Головка, цього року завод повинен отримати майже 2 млрд. грн. – близько п’ятої частини загального обсягу держоборонзамовлення. А за словами заступника міністра економіки Юрія Бровченка, у 2017-му планується замовити 500 одиниць важкої автотехніки, що становить близько половини річного обсягу випуску автівок кременчуцьким підприємством. Показово, що все це після тривалого обговорення в ЗМІ, нібито, конфлікту власника «АвтоКрАЗу» Костянтина Жеваго з владою, причиною якого було, буцімто, прагнення пов’язаних із президентом людей змусити його поступитися цим активом.

Недостатнє фінансування

Передусім, слід зазначити, що інформація про обсяг та основні складові державного оборонного замовлення є проблемою. Коментуючи їх за результатами ухвалення відповідного рішення РНБО, Порошенко заявив: «81% замовлення – загальний фонд держбюджету. І ми твердо переконані в тому, що на сьогоднішній день ці 81% буде гарантовано профінансовано». У грошовому виразі, за його словами, йдеться про близько 9 млрд. грн. Водночас, згідно зі Законом «Про Державний бюджет на 2017 рік» видатки загального фонду на розвиток озброєння та військової техніки по лінії Міноборони передбачені в сумі лише 5,8 млрд. грн. (у 2016-му було 4,5 млрд. грн., 2015-му – 4,75 млрд. грн.). Це в рази більше, ніж у дореволюційному 2013-му (0,91 млрд. грн.). Навіть у перерахунку у валюту майже вдвічі більше. Однак, явно недостатньо для країни із застарілими озброєннями, а тим більше – для армії, яка проводить бойові дії зі стримування російської агресії.
До речі, попри критику США за обмежені обсяги військово-технічної підтримки України, насправді, якщо їх порівняти з власним фінансуванням оборонного замовлення, вони приблизно зіставні. Реальні асигнування з держбюджету останнім часом не тільки на виготовлення, а й на ремонт техніки становлять $250-350 млн. за рік, тоді як заступник уповноваженого Департаменту оборони США Майкл Карпентер у травні 2016-го заявив, що військова допомога США Україні у 2014-2015-му становила $600 млн., тобто, близько $300 млн. за рік. Були надані контрбатарейні радари, тактичні безпілотні літальні апарати та польові шпиталі, готується передача 30-метрових патрульних катерів класу Island зі складу Берегової охорони США (раніше катери цього типу вже отримала Грузія). Причому, нарікання на те, що Україні скидають «мотлох», недоречні: катери класу Island побудувала верф Bollinger Shipyards у Луїзіані в 1985-1992 роках, тож за теперішнього стану української військової техніки вони будуть одними з найновіших в українських ВМС.
Окрім зазначеної вище статті видатків на розвиток озброєнь і військової техніки загальний фонд держбюджету передбачає чималі видатки розвитку за статтею «забезпечення діяльності», фінансування якої в межах Міноборони передбачає у 2017-му 5,3 млрд. грн. (у 2016-му 3,6 млрд. грн., у 2015-му 4,65 млрд. грн.), Нацгвардії – 1,6 млрд. (у 2015-му та 2016-му по 1,9 млрд. грн.), Держприкордонслужби – 0,5 млрд. (у 2015-му та 2016-му 0,3-0,4 млрд. грн.). Яка частина відповідних коштів має бути витрачена на оборонзамовлення, не зрозуміло. Крім того, гіпотетично бюджетом 2017 року також передбачена можливість скерувати ще 11,58 млрд. грн. віртуальних «надходжень до цільового фонду для забезпечення оборони і безпеки держави» від спецконфіскації. Однак по факту ця стаття доходів, а отже, і забезпечених нею видатків має мінімальні шанси на виконання. 2016-го вона становила 7,75 млрд. грн., 2015-го – 1,5 млрд. грн., однак кошти так і не надходили. Понад те, минулого року через високу частку спецфонду бюджету у фінансуванні держоборонзамовлення його виконання було, в підсумку, профінансовано лише на ті 50%, що були передбачені загальним фондом держбюджету.
Зумисне недофінансування, нібито, визначеного держоборонзамовлення схоже на спроби обійти вимоги законодавства, згідно з якими на розвиток ОПК має виділятися, щонайменше, 0,5% ВВП. Тож у бюджеті закладаються близькі до цього показника цифри, однак значна частина коштів передбачається з незабезпечених статей спецфонду, як наслідок – хронічне реальне недофінансування. Проте й 0,5% ВВП у сучасних умовах украй недостатньо для модернізації ЗСУ в умовах зростання російської загрози. У тій самій РФ на виконання державного оборонного замовлення у 2016-2017 роках виділено 1,6-1,7% ВВП. Причому, 65% коштів скеровано на серійні закупівлі сучасних видів озброєнь і техніки, а не на її модернізацію чи ремонт, як у нас.
Зрозуміло, що в абсолютних цифрах (понад 1,4 трлн. руб., або майже 0,7 трлн. грн.) ми з РФ змагатися не можемо, бо весь цьогорічний державний бюджет України становить 0,8 трлн. грн. Однак, принаймні, ту саму частку нашого значно меншого ВВП на переозброєння ЗСУ виділяти треба. І це цілком можливо без якихось аж надто екстремальних заходів. Наприклад, якщо відштовхуватися від бюджету 2017 року, виходить, що навіть цільове підвищення на 2% ставки ПДВ здатне поповнити кошторис держоборонзамовлення на суму до 30 млрд. грн. До половини цієї суми – підвищення з 1,5% до 3% ставки військового збору. Відповідні заходи дали б змогу збільшити гарантоване фінансування держоборонзамовлення майже вшестеро (до $1,9-2 млрд. за рік, а то й вище) і наблизили б частку видатків на нього у ВВП бодай до російського показника. А це вже за кілька років суттєво поліпшило б обороноздатність країни й допомогло б запровадити нові розробки в оборонно-промисловій галузі. Як внутрішні, так і в кооперації із західними партнерами. Водночас, згадані заходи не мали б критичних наслідків для економіки країни: одноразове додаткове зростання інфляції було б у межах 1,5-2%, а доходи громадян після подвоєння військового збору зменшилися б (теж одноразово) лише на 1,5%. Усе це досить помірна плата за суттєвий прогрес у зміцненні обороноздатності країни.