Першотравень в Україні продовжує залишатися джерелом напруги та конфліктності.

Офіційно 1 травня, згідно зі статтею 73 Кодексу законів про працю України, є святковим і, до того ж, неробочим днем і має назву «День міжнародної солідарності робітників».
Виникає питання – що ж поганого в тому, що люди, котрі працюють, мають хоча би в цей день солідаризуватися, тобто, об’єднуватися, принаймні, в своїх устремліннях, в захисті своїх інтересів?
Солідарність є різна – наприклад, чоловіча, жіноча, корпоративна, професійна – і нічого поганого в цьому ніхто не знаходить.
Але тільки-но звучить словосполучення «солідарність трударів» – воно діє на багатьох як червона ганчірка на бика. Не рятує навіть додаткове слово «міжнародна».
Хоча й відомо, що солідарність є одним зі шести принципів Хартії основних прав Європейського союзу, а щороку, 20 грудня, у світі відзначається Міжнародний день солідарності людей, визнаний ООН.
До речі, Генеральна Асамблея ООН проголосила це свято у зв’язку з боротьбою за ліквідацію злиднів.
Якраз актуально для теперішньої України, котру влада (чинна вкупі з попередніми) довела до злиденного стану.
Може, вся справа у невдало вибраному слові? Але ж, зважаймо на те, що у Декларації тисячоліття проголошується: в 21 сторіччі солідарність буде однією з фундаментальних цінностей людства.
Значить, «солідарність» – поняття гарне, незважаючи на те, що піарники Петра Порошенка порадили йому назвати цим словом свою партію.
Слово «трударі» теж є гідним, бо всі притомні люди (окрім закінчених нероб) є тими, що трудяться – хто на роботі, хто вдома, хто на службі, хто в родині.
Отже, все, нібито, й непогано, проте, і цей вираз, і це свято ні на йоту не сприймається безкомпромісними особами. Може, тому, що впродовж багатьох років це було офіційним радянським святом?
Однак, на сьогодні абсолютна більшість українців не вкладає у Першотравень жодного ідеологічного чи політичного змісту. Вважають перше і друге травня додатковими вихідними і так їх і використовують – хто на городі, хто на природі за шашликами.
Але порівняна меншість у Першотравень свій зміст вкладає, і той зміст висловлюється в соціально-економічних вимогах.
Сьогодні людей старшого віку ніхто не захищає – ні профспілки, ні влада, ні демократичні чи націоналістичні організації. Ось і підхоплюють їх, здебільшого, ліві партії.
І ведуть зубожілих пенсіонерів у кількості двох-трьох (інколи трохи більше) десятків до центральних площ міст, розгортаючи гасла про нестерпне життя, високі ціни, захмарні тарифи, непідйомну вартість ліків та відсутність безкоштовної медицини.
Хіба ці гасла неправдиві? Правдиві? Хіба сьогодні життя для всіх українців, тим більше, пенсіонерів, легке чи хоча б терпиме?
Важке і нестерпне.
Чому ж національно-демократичні партії та організації не перехоплять у лівих цей нечисленний уже (за віком) електорат? Чому не стануть стіною на захист спаплюжених прав людей?
Чому не спробують викликати їхню довіру і стати для них своїми?
Адже затятими комуністами чи соціалістами за переконаннями серед літніх людей є меншість. А більша частина готова йти за тими, хто реально, а не декларативно захищає їхні права і практично допомагає.
Переконувався в цьому неодноразово на виборах, у яких брав участь, і організовував співпрацю якраз з ветеранськими організаціями.
Однак, з року в рік у різних містах України картинка Першотравня однакова: проти літніх людей, котрі стоять зі соціально-економічними гаслами, починають штовханину молодики, котрі називають себе правими або ж націоналістами.
Чи ці парубки не є трударями?
Чи їхні дідо і бабця думають інакше, ніж ті, що на мітингу вимагають від влади покращити своє злиденне життя?
Інша справа, якщо на подібному мітингу хтось проголошує антиукраїнські чи провокативні гасла. Тут уже находить коса на камінь, і без конфлікту не обійтися.
Тож і цього року по різних містах України трохи поштовхалися, але поліція вчасно пригасила такі сутички 2014 року, коли у результаті кривавих зіткнень і провокацій загинуло 48 і було поранено близько 200 осіб.
Причому, все почалося з того, що вбили проукраїнського активіста, і багато хто тоді в Одесі, включно з місцевими міліціонерами, свідомо не заважав, а певною мірою і розпалював цей конфлікт до тих пір, поки він не став неконтрольованим вибухом емоцій натовпу.
2 травня, коли я писав ці рядки, день уже перевалив за екватор, на годиннику була 17 година.
На Куликовому полі, де поминали загиблих, ще лунали виступи і злітали у повітря чорні жалобні кульки.
Але правоохоронці, схоже, тримали ситуацію під контролем.
2-3 тисячі правоохоронців було виведено на вулиці міста офіційно. А скільки неофіційно, в цивільному – можна собі уявити.
У місті бачили і бронетранспортери. Над натовпом літає дрон і фіксує обличчя учасників, оцифровує їх та ідентифікує. Щонайменше, шість найактивніших прибічників одеського Антимайдану під контролем СБУ, в їхніх квартирах проводяться обшуки.
Словом, все серйозно і мета одна – не допустити нових провокацій, сутичок, і, тим більше, нової крові.
Мир потрібен Одесі, мир потрібен усій Україні.
Ну а щодо злиденного життя, згадаймо: перша маївка з протестом трудівників на українських землях відбулася у Львові 1890 року на підтримку виступу робітників Чикаго, котрі прагнули полегшення свого життя.
Серед чотирьох тисяч перших львівських протестуючих були Іван Франко та Михайло Павлик – чи не підтвердження це того, що першотравневі соціальні протести мають право на існування?
Немало моїх читачів родом із Львівщини та інших українських областей нині живуть і працюють у Чикаго. Так що історична перекличка їх стосується найбільше.
І хто знає, чи не вийшли б вони 1 травня на маївку, щоб полегшити умови своєї тяжкої праці, якби не страх втратити роботу?
Отож, підведемо підсумок: Україна сьогодні сприймає Першотравень без ідеологічного навантаження – як нагоду відпочити, попрацювати і висловити незгоду з олігархічною владою, котра довела народ до злиденного життя. Так і відзначає.