Коли французький абат Анрі Грегуар у 1794 році виступив з доповіддю про руйнування, що вчиняються вандалами, він, напевне, не думав, що цей термін, вжитий ним уперше, стане згодом таким розповсюдженим.

Але вандалізм як соціальне та психологічне явище на жаль, став супутником історичного розвитку людства значно раніше від того часу, коли давнє німецьке плем'я вандалів нищило і руйнувало стародавній Рим - одну з колисок та столиць тодішньої європейської цивілізації.

Вандалізмом після абата Грегуара називають процес та наслідки пошкодження, руйнування того, що є витвором людського розуму, таланту і рук.

Це - не лише пам'ятники, архітектурні споруди, твори мистецтва, але і все, що зроблено доладно, гарно, доцільно і служить людям для користі та добра. Наприклад, звичайне майно - рухоме та нерухоме.

Але психологічною основою вандалізму є темний стан духу тих двоногих істот (а людьми назвати їх язик не повертається), у котрих відчуття прекрасного, а також совість, правова свідомість і, взагалі, людяність є на нулі або близько того.

Часто вандалізм пов'язують з агресією, і в багатьох випадках так воно і є.

Але існує різновид побутового вандалізму, коли певні істоти пошкоджують чи руйнують без почуття злості, ненависті чи жаги помсти. А роблять це буденно, спокійно, з примітивних корисливих намірів.

Саме так під час поминальних днів у Києві в ніч на 23 квітня було вчинено акт вандалізму на могилі Лесі Українки.

Могила ця - на старій частині Байкового цвинтаря. Скільки разів я там бував, ніколи не бачив у тій частині нікого, схожого на охоронців. Тому обурені вигуки в соцмережах на кшталт «Куди ж дивилася охорона?» зависають у повітрі на тій простій підставі, що охорони там, напевно, нема.

Можливо, є періодичні патрулювання поблизу кладовища, особливо його центральних алей та дільниць, на яких є поховання багатьох знаменитостей усіх часів.

Є гарно освітлена центральна алея, що починається одразу за головним входом, і де розташовані надмогильні пам'ятники діячам, передусім, радянського часу.

Ось вона і проглядається і, напевно, контролюється добре.

А могила Лесі розташована серед могил, здебільшого, невідомих нині киян і є, по суті, такою собі цвинтарною провінцією, глухим кутом Байкового кладовища.

Сюди, звичайно, приходять люди, але найбільше в дні якихось знаменних дат, чи поодинокі туристи. Тому і стає вона вже вдруге об'єктом вандалізму.

Вперше пам'ятник пошкодили, відбивши бронзові гірлянди, в 2011 році. До цього пам'ятник стояв на могилі Лесі 71 рік (його встановили 1939 року), і нікому в голову не приходила думка його руйнувати.

Навіть у складні повоєнні часи, коли і люди страшенно бідували, і різних кримінальних та напівкримінальних елементів було незрівнянно більше.

Може, тому, що не приймали кольорових металів з такою безконтрольністю і розмахом, як це є останніми роками? Що, до речі, призвело до масових викрадань надгробних пам'ятників та огорож на всіх цвинтарях України - міських та сільських.

Пошкоджений пам'ятник Лесі Українки у 2011 році було відновлено клопотами громадськості, передусім, двох Микол - народного депутата України Томенка і Даневича, громадського діяча і депутата Голосіївського району м. Київ та Музею видатних діячів української культури.

Саме Микола Даневич першим і сповістив через соціальні мережі про новий акт вандалізму 23 квітня цього року.

Поліція проводить слідство.

Чи знайдуть тих двоногих нелюдів, які, можливо, навіть не усвідомлювали, що творили?

Чи прикриють, нарешті, діяльність численних легальних та напівлегальних пунктів прийому кольорових металів, які, мов пилосос, втягують у себе все, що їм здають, і що є вкраденим на 90, а то й на всі 100%?

Обурення громадськості вандалізмом щодо пам'ятника Лесі Українки є безумовним і стовідсотковим. Але згадаймо недавній випадок, коли хтось відпиляв ногу кінному пам'ятникові М. Щорсу.

Думки щодо цього випадку тоді розділилися.

Одні посміювалися, іронізували, «приколювалися» і насміхалися. Ну ще б пак - адже кінь цей, хоча й бронзовий, хоча і ні в чому не винний, гарцює під радянським командиром Щорсом, а у нас - декомунізація.

Тому й здавалося декому, що можна руйнувати такий пам'ятник і вандалізмом це не буде.

Але суть у тому, що вандалізм не має ідеологічного забарвлення.

Це є акт наруги над об'єктом особистого чи громадського значення.

Коли громадська думка не засуджує акт вандалізму щодо тих об'єктів чи осіб, які на даний момент є ідеологічними, політичними чи особистими противниками, ворогами - це створює ілюзію безкарності для потенційних вандалів.

Якщо можна вкрасти бронзовий бюст з надмогильного пам'ятника (а на Лук'янівському військовому кладовищі один кримінальник у лютому цього року викрав навіть декілька таких бюстів), і це не викликало хвилі народного обурення, то чому не можна вкрасти бронзові елементи з іншого пам'ятника - так, напевно, можуть розмірковувати ці цвинтарні злодії.

І дарма, що бюсти втілювали портрети й образи покійних радянських військовослужбовців, їх викрадення з могили все одно є актом вандалізму і знущанням над похованнями.

Але ж громадськість тоді промовчала.

То що, над могилами ідеологічних, політичних, історичних противників, людей інших епох та переконань глумитися можна?

Чи християнські цінності і весь потенціал культури все ж налаштовують нас на те, що все треба робити цивілізовано, по-людському?

Жодного вандала не можна виправдати - чию б могилу він не сплюндрував. Потрібно виховувати в людей почуття повної нетерпимості до вандалізму як методу вирішення політичних, ідеологічних чи особистих суперечок, як засобу посягання на те, що було, є, чи може вважатися суспільним надбанням.

Навіть якщо це було надбанням того суспільства, яке вже зійшло з історичної арени, яке мало хибні, а то й злочинні, зі сучасної точки зору погляди, принципи, методи.

Столиці європейських (і не тільки) держав прикрашають пам'ятники діячам різних епох. І вони мирно уживаються.

У столиці України та й по всій країні ситуація є складнішою. Тут закономірно проводиться процес декомунізації як очищення країни від символів того ладу, котрий не визнавав право України на державну незалежність.

Однак, до честі України й українців було б проводити декомунізацію цивілізованими методами - згідно з рішеннями уповноважених органів чи місцевих референдумів. У більшості випадків так воно і є.

А окремі випадки публічного стягування пам'ятників тросами, розбивання їх кувалдами, відрізанні ніг чи голів - то є проявом суспільної ненависті, яку зрозуміти можна, а виправдовувати не варто.

Бо вандалізм тих, хто має правоту, над тими символами, що втілювали неправоту - все одно є вандалізмом, подобається це комусь чи ні.

Інакше рано чи пізно знайдеться той, хто буде вважати, що пошкодження чи руйнування пам'ятника - це річ допустима. І посягне на пам'ятник такому українцеві (чи в даному випадку - Українки), хто є символом нації та її культури.

Пам'ятник Лесі Українці, звичайно ж, мають відновити.

Але як відновити людське в душах нелюдів, якщо суспільство не поставить це собі за мету?

Хто б не осквернив пам'ятник і могилу нашої геніальної поетеси, він є вільним чи невільним учасником тієї антиукраїнської війни, яка триває уже не одне сторіччя, але особливо гострою є тепер.

Тому цей злочин має бути розкритим, а злочинець - жорстко покараним відповідно до закону - і не за крадіжку, а за посягання на символи держави.

Але не так покараним, як вандал з Лук'янівського військового кладовища, якому, кажуть, світить чи то арешт на півроку, чи то ув'язнення до 3 років, чи штраф у 3 тисячі 400 гривень, що, взагалі, є блюзнірством.