СПОРТИВНА ГІМНАСТИКА

У Палаці спорту не всі глядачі, які прийшли повболівати за гімнастів на Ukraine Nation Cup, одразу впізнавали головного гостя цього турніру Олега Верняєва. Олімпійський чемпіон Ріо біло-синю гімнастичну форму української збірної на один день змінив на помаранчево-чорну, в якій можна побачити футболістів донецького «Шахтаря».

- Вболіваю за цю команду, підтримую «своїх» футболістів, - пояснив Олег Верняєв. - На жаль, не так часто вдається відвідувати матчі. Один раз лише був на завершальній грі «Шахтар» - «Динамо», коли у Києві «гірники» перемогли «динамівців». На щось більше просто бракує часу. Тому, зазвичай, уболіваю перед телевізором. Цей «шахтарівський» костюм подарував мені Тарас Степаненко. А ще на тренуванні футболісти презентували мені іменну футболку з моїм прізвищем на спині. Сам Даріо Срна вручив її. Футболісти також не мали нагоди побувати на моїх змаганнях. В Україні проводиться лише один міжнародний турнір зі спортивної гімнастики - Ukraine Nation Cup у Києві.

- Самі давно грали у футбол?

- Щосуботи після тренувань ганяємо з хлопцями м'яча на гімнастичному килимі. Для гімнастів це корисно: можна і вагу зігнати, і дихання «прокачати».

- Чимало спортсменів мріють про авторські елементи. У новому сезоні можна буде побачити елемент Верняєва?

- Потрібно багато часу, аби придумати якусь принципово нову і, водночас, складну цікавинку. Та й навіщо? Є стільки цікавих, уже кимось винайдених елементів, які потрібно опанувати. Іменний елемент - не найбільше досягнення у гімнастиці. Треба медалі здобувати!

- За результатами олімпійського року ви здобули всі можливі визнання в країні: стали «Людиною року» у спортивній номінації, найкращим спортсменом серед «Героїв спортивного року»...

- Цього разу до такого визнання поставився значно простіше, аніж два роки тому, коли мене також визнали найкращим спортсменом. Не засмутився б, якби журі обрало Жана Беленюка чи Юру Чебана. Та разом з Олею Харлан - такі вже у нас приємні збіги - нас знову назвали найкращими. З Олею ми підтримуємо приятельські стосунки. І хоча близько не спілкуємося, не забуваємо привітати одне одного з перемогою. Завдяки успіхам Олі я почав трішечки розумітися на фехтуванні.

- Як часто згадуєте події, що відбулися з вами в олімпійському Ріо?

- На минулих здобутках не зациклююся. Рухаємось далі: попереду у нас нові цілі, нові старти. Так, до цих змагань я йшов усе життя. Але ж зі спорту поки що нікуди не йду. Спогадами житиму тоді, коли завершу спортивну кар'єру.

Після Олімпіади ставлення до гімнастики в Україні відчутно змінилося. Мене впізнають на вулиці, підходять привітати, сфотографуватися. На турніри приходить багато батьків з дітьми. Значить, ми на правильному шляху.

- Коли прийшло усвідомлення, що ви стали олімпійським чемпіоном?

- Коли зістрибнув із брусів. Тоді зрозумів, що золота медаль буде моєю. Мій головний конкурент, китаєць, помилився.

- На початку комбінації ви змусили похвилюватися тренера і вболівальників: у стійці похитнулися, здавалося, не зможете відновити рівновагу...

- Це - не найстрашніша помилка. Далося взнаки хвилювання, все-таки, це було останнє на тій Олімпіаді спортивне приладдя, де я реально міг стати чемпіоном. Був повністю сконцентрований на виконанні комбінації, в голові не було зайвих думок. Коли тренер закричав «Тримай спину!», виправив помилку і пішов далі.

Позитивні відчуття залишило по собі і багатоборство. Сподобалася безкомпромісність тієї боротьби. Це «срібло» стало моєю першою олімпійською нагородою в кар'єрі. Коли побачив на табло оцінку свого головного суперника, японця Кохея Утімури... Його перемога не стала для мене сюрпризом. Я не драматизував тих подій. Так, після п'яти видів у мене була відчутна перевага у балах. Та це спортсмен найвищого рангу, тому за рівної боротьби перевага буде на його боці. Утімура вже легенда. Йому не потрібно нікому нічого доводити. Я ж тільки починаю своє сходження вгору.

- Після тієї неоднозначної Олімпіади суддівське ставлення до вас стало більш прихильним?

- Судді до мене тепло ставилися ще до Ігор, не можу нарікати. Ми довго завойовували увагу суддів. І таки досягли свого. Одного дня Феміда зрозуміла: притискай його чи ні, він все одно знайде шпаринку, вилізе і переможе. Арбітри знають мій рівень. Японець був єдиним гімнастом у світі, сильнішим за мене. Якщо не давати приводу, судді тебе не чіпатимуть... Та якщо сам дозволиш, миттєво зарубають. У мене ніколи не було претензій до Феміди. Не в останню чергу через це вона і прихильна до мене.

- Підтримуєте спілкування з головним опонентом Кохеєм Утімурою?

- З японцями ніхто з нас не підтримує жодних стосунків. Вони надто закриті. Та не це головне. Радий, що Утімура після Ріо не завершив кар'єру. Дасть Бог йому здоров'я, виступатиме й у Токіо. Для мене це хороший стимул, адже перемогти найкращого - самому стати найкращим. У Токіо я прагну лише перемоги. Я би засмутився, якби він пішов зі спорту. Суперники завжди будуть, але Кохей - унікальний. Такі народжуються раз на сто років. Тому навіть змусити його понервувати, скласти йому конкуренцію - для мене свято.

- Ваш тренер Геннадій Сартинський дивується, як ви примудряєтеся перемагати за не найкращого рівня готовності і не в оптимальних обставинах. Звідки це у вас?

- Це, мабуть, те, що називають спортивним талантом. Такий дарунок підніс мені Бог. На змаганнях не так просто вивести мене з рівноваги. Якщо у мене бойовий настрій, то все, що відбувається довкола, проходить повз мене. Як налаштовуюся на боротьбу на найвищому рівні? Перед змаганнями йду до церкви, прошу благословення. І - вперед.

- У Ріо за перемогу на брусах ви боролися сильно застудженим. І не так давно та етапі Кубка світу хвороба не завадила вам здобути перемогу. Як лікуєтеся під час стартів, коли більшість препаратів атлети не мають права вживати?

- Малиновий чай і мед - наше все. П'ємо все, що можна. А можна не багато. Застрахуватися від хвороби неможливо. Десь підхопив вірус - і до побачення, відмовляєшся від змагань. Або змагаєшся через «не можу». У Ріо я не зважав ні на що. Виходив і відпрацьовував те, що повинен, не заморочуючись своїм станом. Не на смертному одрі - і Богу дякувати.

- У Ріо на трибунах вас підтримували батьки...

- Важливо відчувати на трибунах підтримку найрідніших людей. За це дякую президенту НОК Сергієві Бубці. Я підійшов до нього з таким проханням. Він допоміг вийти на зв'язок з людьми, які й допомогли мені. Мама з татом також ходили вболівати за Жана Беленюка та Олю Харлан, інших наших спортсменів. Викроїли час подивитися місто. Я, на жаль, не встиг погуляти вулицями Ріо. З батьками у Бразилії бачився зрідка: ми двічі на день тренувалися. Важливо було відшукати їх поглядом під час змагань. А ще на Олімпіаді мене несамовито підтримували трибуни. Глядачі мене добре знали: перед Іграми я виграв багато медалей.

Мені розповідали, що мама не могла спокійно дивитися мій виступ, весь час відверталася. А ось тато - на те і тато, аби мужньо переносити всі хвилювання. Колись, у дитинстві, мама також трішечки займалася гімнастикою. А тато не має жодного спортивного досвіду. Саме батьки привели мене, п'ятирічного, на спортивну гімнастику.

- Якби вас запросили на сцену заспівати, яку пісню вибрали б?

- Я не співаю, у мене голосу немає. Якби було конче необхідно, вирішив би на місці: я імпровізатор. А якби запросили знятися у кіно, залюбки. Це так цікаво. Я знімався в рекламі: кілька секунд відео були варті багатьох зусиль і п'яти годин часу. Погодився б грати будь-яку роль у будь-якому фільмі, окрім драми: не люблю сліз. Найбільше полюбляю жахи. Ну і комікси...

Автор: Олена Садовник

Джерело: Високий замок