rss
05/30/2017
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#307

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ У акціях проти Медведєва помітили профіль «російського Льовочкіна»

Випереджаючи ймовірні зауваження шановних читачів на кшталт «Для чого нам слід уважно вивчати процеси на території країни-агресора?», зауважимо: ваша правда, це країна-агресор, і саме тому нам слід пильно стежити за усім, що там відбувається. Навіть за найсприятливішого для України сценарію імперський синдром ось так зненацька у росіян нікуди не зникне. Варто усвідомлювати також мінливий характер політичних програм та поглядів тамтешніх еліт, як тих, що нині при владі, так і тих, хто вирізняється різним рівнем опозиційності.

Поєднана з відмінним знанням протилежної сторони тверда й непохитна позиція щодо українських засадничих питань допоможе нам тепер і гарантуватиме успіх у майбутньому.

Скажімо, щодо окремих районів Донецької та Луганської областей у опонентів Кремля, принаймні, на словах, поки що одностайна позиція: бойові дії негайно припиняти, російські підрозділи виводити, територію повертати під безумовний контроль української влади, вибачатися-вибачатися-вибачатися перед українцями, виплачувати репарації за рахунок конфіскованих після революції статків кооперативу «Озеро», судити у себе вдома військових злочинців.

Уже з Кримом ситуація складніша.

Боячись втратити частину електорату, не представлені у парламенті вороги чинної у РФ влади наразі уникають однозначного твердження «Крим - це Україна», й разом з цим уважно стежать за реакцією всередині України. Оскільки ця публіка усвідомлює, загалом, демократичну, європейську природу нашої держави, їх цікавить не лише те, що каже влада. Основна увага приділяється думці народу, тобто, нашим з вами настроям, надіям та уподобанням, оскільки саме вони так чи інакше формують порядок денний щодо тимчасово окупованих путінськими військами земель.

Той самий етнічний українець по батьковій лінії, кумир комп'ютеризованої російської молоді Олексій Навальний то «віддає» нам Крим, то не «віддає». То у нього все «вирішено», то він за повторний «референдум»... На противагу йому харизматичний засновник руху «Артпідготовка» й автор концепції «05.11.17» (саме в цей день у РФ, нібито, має відбутися зміна влади) В'ячеслав Мальцев схильний до обережності у відносинах з Україною і вважає, що з приводу Криму «доведеться домовлятися з українцями та з кримськими татарами». Натомість, мультимільярдер Михайло Ходорковський, котрий, згідно з низкою свідчень, після усунення Путіна має намір посісти місце Сергія Лаврова, кримських татар вперто не помічає, а серед українців зацікавленими у поверненні півострова вважає лише «радикалів».

YouTube-революція

Разом з тим, і у Навального, і у Мальцева, і у Ходорковського є всі підстави казати про близьку зміну влади. 86% підтримки режиму Путіна російськими виборцями луснули, як мильна бульбашка. Кінець березня та початок квітня переконливо довів хибність тверджень кремлівської пропаганди про непереможну «народну любов» до нестаріючого лідера. «Любов» цю, як з'ясувалося, раптом десь видуло першими весняними вітрами й вимило передвеликодніми дощами. У неділю, 26 березня, тисячі осіб зібралися на мирну акцію проти корупційних схем прем'єра #ДімонВідповість. У деяких обласних центрах кількість залученого у протестах люду сягнула близько 1% місцевих мешканців, чого у цій країні не було з 1991-1993 років. Побито було рекорд і щодо затриманих: у Москві їх виявилося майже 1000, тобто, верхня межа сумарної пропускної здатності райвідділків органами внутрішніх справ була зібрана. Більше не затримували, тримати ніде...

Вже наступного дня, 27-го, розпочався всеросійський страйк водіїв фур, що одразу позначилося на недостачі харчів у крамницях та істотному здорожчанні решток попередніх завозів. Епіцентрами страйкуючих є Санкт-Петербург, Дагестан і Північна Осетія. Далекобійники теж незадоволені оточенням Путіна, і то оточенням значно ближчим, ніж схожий на старшокласника-переростка Дімон. Причиною свого страйку вони називають впроваджену друзями дитинства президента, братами Ротенбергами, платіжну систему «Платон», за рахунок якої їхню господарську діяльність обкладено додатковими поборами.

Тут ми зробимо математичну паузу і наголосимо на одному принциповому моменті - з документальної точки зору статистичний провал рейтингу російської влади було зафіксовано ще на виборах до Державної Думи восени 2016 року. Незважаючи на кінцеві 0,73% у найчисельнішої опозиційної «Партії народної свободи» (ПАРНАС), Кремль отримав поразку саме на своєму, а не на чужому електоральному полі. Кількість готових голосувати за політичний курс Путіна, за війну з Україною, за посилене міжнародними санкціями зубожіння різко впала. І впала настільки, що приховати цього не зміг навіть «ручний» Центрвиборчком.

Що мається на увазі? Йдеться про найнижчу за останні роки явку виборців, відповідальним за яку, врешті, зробили тодішнього першого заступника голови Адміністрації президента В'ячеслава Володіна. Цей свій «гріх» він нині спокутує у «почесному засланні» на чолі нижньої палати парламенту. А з явкою тоді справді була біда. Попри стандартний набір пов'язаних з адмінресурсом технологій, на виборчі дільниці прийшло лише 48% дорослого населення, а голоси за політичного монополіста «Єдину Росію» («ЄдРо») склали 54%. Беремо й множимо: 0.48 х 0.54 = 0.26. Що це значить? На парламентських виборах 2016 року «ЄдРо» підтримали не більше, ніж 26% усіх виборців, відповідно, інші 74% налаштовані «проти» або «утримуються». За умов панівного у сучасній Російській Федерації жорсткого неототалітаризму, коли всередині партії влади не допускається жодної самостійності або ж, щонайменше, яскравих персон, котрі б могли становити хоч якусь альтернативу пожиттєвому голові держави, «ЄдРо» завжди міцно прив'язувалося до Путіна, а Путін - до «ЄдРо». Відповідно, ми вважаємо, що зазначені 26% «єдиноросів» і становлять особистий рейтинг незмінного господаря Кремля.

Соціологи пояснюють подібне явище дуже просто: за ці надто довгі 20 років нестерпного правління Путіна підросло нове покоління. Воно не дивиться телебачення, не слухає Кисельова, не захоплюється Соловйовим, не живить свій мозок Малаховим. Воно живе в соціальних мережах і в YouTube'і, який після впровадження можливості передавання потокового відео також став повноцінною соцмережею. Ці люди не ходять голосувати на «вибори» із заздалегідь відомим результатом, а воліють, радше, виходити на вулицю і робити селфі з поліцією, ніж, як їхні батьки та діди, всихати десь по закутках перед телевізорами. Враховуючи ж той факт, що перед цим на YouTube цензура витіснила всю, без винятку, опозицію, можна впевнено стверджувати: життя зробило свою справу. Керована справжнім ідейним маразмом чи не найнерозвинутіша у світі держава на початку ХХІ сторіччя надійно загнала себе у пастку, з котрої їй уже не вибратися. Нарешті путінський Телевізор переможено, й переміг його не Холодильник, як передбачалося, а Комп'ютер, точніше, багатомільйонна родина кишенькових гаджетів.

Цей найнеочікуваніший для президентської вертикалі ефект YouTube-революції, коли не такий уже й моти­вуючий сюжет документальної стрічки-роз­слідування «Він вам не Дімон» раптом виводить на площі юрби школярів та студентів, нарешті привів до тями владну верхівку. І змушує шукати їх якусь протиотруту. Але яку? Створити свої соцмережі неможливо, відмовитися від цензурування телевізійного ефіру - небезпечно. Лишається лише забороняти, обмежувати та карати, чим путінська система влади, здебільшого, і зайнята. Наприклад, на законодавчому рівні вже пропонується заборонити неповнолітнім користуватися соцмережами. Але що тоді вважати соцмережами, а що ні? Як бути зі сервісами миттєвого передавання повідомлень? Чи тоді забороняти все й одразу?

Закони історичного розвитку, притаманне людському суспільству постійне технологічне і технічне оновлення, і, як наслідок, оновлення економічне та політичне нормативними актами не спинити. Неможливо це зробити навіть у Росії, де будь-яка модернізація завжди відбувалася довго, болісно, а то й досить катастрофічно з точки зору людських і матеріальних втрат. Не є винятком і описувані нами процеси.

Один з ідеологів спочатку путінізму, а останнім часом відвертого антипутінізму та антиклерикалізму Борис Невзоров називає новий для своєї країни період не інакше як «фазовим переходом».

«Мало хто розуміє, до якої міри важливо було те, що трапилося 26-го числа. Адже те, що сталося, показало, до якої міри народ, принаймні, та його вирішальна частина, живе в абсолютному відриві і в абсолютній внутрішній конфронтації з Кремлем. А Кремль продовжує своє житіє в царстві розмовляючих фіолетових грибів, в абсолютно паралельному світі, - пояснив він 29 березня на радіо «Ехо Москви». - ...Сталося те, що й мало статися. Усі люди, сучасні і молоді, розуміють, що є інший світ, розуміють, що людство за цей час набуло собі безліч дивовижних зручностей і відкриттів. Право на виняткову свободу переміщення, дешеву свободу, право на дуже гарну медицину, на чесні суди і на все інше. І жодних причин, чому вони мають бути усього цього позбавлені, ці люди не бачать».

Мальцев розтлумачує сенс суспільних трансформацій та похідних від них народних заворушень ще простіше. «Почалася нова доба. Інформаційна!» - любить повторювати він щовечора о 21.00 на власному YouTube-каналі. І, спираючись на добре знайомий аудиторії марксистський підхід до суспільствознавства, продовжує: «Більше немає правлячого класу, оскільки закінчилася монополія на засоби виробництва! За інформаційної доби засобом виробництва є гаджет, отже, будь-який хлопчисько, котрий має планшет або смартфон, володіє цим засобом виробництва. Від нього тепер залежить, що буде далі».

З ким грає Кірієнко?

Тим часом скептики у весняній Інтернет-мобілізації російської молоді побачили ознаки певних маніпуляцій. За умовні ниточки ж смикає, як вони не виключають, 54-річний ліберал Сергій Владиленович Кірієнко, який змінив консервативного Володіна в адміністрації Путіна. Мета ж, мовляв, дуже проста й очевидна: позбутися не потрібного президенту конкурента в особі Медведєва та активізувати молодь перед «перевиборами» Путіна у 2018-му, суттєво піднявши явку на дільницях, а, отже, і рівень легітимності цього своєрідного політичного дійства як у середині країни, так і поза її межами.

Цієї версії, зокрема, схильний дотримуватися автор книги «Російський тоталітаризм», публіцист Дмитро Шушарін. Версія базується на наявному у Кірієнка досвіді проведення виборчих кампаній з широким залученням молоді, котрий застосовувався ним, коли він працював на «Союз правих сил» (СПС). Для опису даного явища навіть термін спеціальний існує - «педократія», себто, управління, керування через дітей.

Про вигідний Кремлю формат нинішніх протестів говорить у себе в блогу й впливова російська історикиня Ірина Павлова, яка зараз живе та працює у Сполучених Штатах. Вона нагадує, що Великий терор 1937 року також відбувався у супроводі дозволених та безпосередньо інспірованих владою велелюдних мітингів, під час проведення яких озвучувалися спущені «з гори» вимоги якомога жорсткішого покарання для «ворогів народу». Сьогодні ж нові репресії готуються під соусом «боротьби з корупцією», зазначає Павлова.

Втім, не слід недооцінювати здатність Кірієнка грати одразу в інтересах кількох сторін і, передусім, у своїх власних. Ввівши у гру молодь, він особисто може як програти на пару з Путіним, так і виграти, але вже без Путіна.

У таких обставинах порівняно нещодавно перебував, наприклад, голова Адміністрації президента України Віктора Януковича, а нині нардеп і неформальний голова партії «Опозиційний блок» Сергій Льовочкін. Як і Кірієнко для Путіна, він так і не став на 100% «своїм» для роботодавця, оскільки вважався не «донецьким» (це перше) і був делегований у найближче оточення президента не «Сім'єю», а одним з кількох наближених олігархічних кланів (це друге). Як і Кірієнко для Путіна, у час «Х» він вирішує нейтралізувати політичний протест за рахунок, здавалося б, аполітичної молоді. Але... але щойно для президента усе пішло не так, він не вийшов з гри і, зауважте, не вивів з неї молодь. Навіть більше, як стверджує на сьогодні вже колишній президент Янукович, це саме Льовочкін аж надмір загрався зі своєю молоддю і чи не найбільше доклав свідомих зусиль для того, аби усе дійсно «пішло не так». Таким чином молодь з нейтралізатора організованого партіями та рухами антипрезидентського опору стала його каталізатором, а що було далі - ми чудово знаємо.

Разом з тим, антикризова практика Кірієнка, вочевидь, не єдина, чим зараз оперує Кремль. На противагу «голубам» з їхніми соцмережами, стара «яструбина» гвардія з Ленінградського КДБ не знайшла нічого кращого, як вдатися до перевіреної і добре знайомої їй методики - до терактів.

Після того, коли 2 квітня, тобто, вже наступної після 26 березня неділі, у найбільших містах Росії знову вийшли проти корупції, наступного дня - 3 квітня 2017 року - пролунав вибух у підземці Санкт-Петербурга.

 

Не без конспірології, або Трохи «підводних течій»

Поява на Старій площі колишнього голови парламентської фракції СПС та багаторічного приятеля Бориса Нємцова досі виглядає трохи незвично. І якщо підтримку Путіна з боку Кірієнка ще можна сприймати з певною часткою умовності, то його минулі зв'язки з опальними нині олігархами, зокрема, з Ходорковським, частиною експертного середовища вважаються безумовними. Хто зна, можливо, він їх підтримує і досі. Скажімо, свого часу преса часто згадувала сходження Володіна на російський політичний Олімп під егідою проекту «Вітчизна - вся Росія», що користувався підтримкою Володимира Гусинського, а Суркова - у контексті інтересів мусульманських бізнес-кланів (Усманов, Гуцирієв та ін.).

Для постійного впливу на політичні процеси ці «сірі кардинали», як заявляють деякі політологи, неодмінно мають своїх людей «на стороні». У на половину чеченця Суркова такою людиною завжди був і досі лишається Кадиров, Володіна постійно підозрювали у «договірному матчі» зі своїм земляком Мальцевим. Кірієнко ж, як дехто заявляє, використовує Навального.

Хто, врешті-решт, кого зможе використати, покаже час. Але спокуса стати ще одним Льовочкіним, який у потрібний момент знайшов спосіб

а) генерувати протести;

б) на вигідних умовах позбутися свого патрона, перейшовши до іншого;

в) у підсумку - вийти «сухим з води» і не понести жодної юридичної відповідальності, чудово прилаштувавшись «у сім'ї вольній, новій», така спокуса, погодьтесь, у Кірієнка зараз надзвичайно велика. Особливо, коли у реального прототипа справи постійно йдуть вгору.

«Що, як і так далі…» – реакція на корупцію

Мирослав Маринович. Непрості дилеми сьогодення

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com