У лютому, за різними даними, на російсько-українській війні загинули 39 бійців. І це - далеко не остаточні дані, оскільки офіційна статистика не враховує загиблих-добровольців. Їх для офіційного Києва ніби не існує, ніби це не вони віддають свої життя там, де найвищі очільники навіть носа свого не потикають. Ми ж знаємо: всі вони - і бійці-строковики, і контрактники, і добровольці - рівні у своєму праві бути вшанованими, у своєму праві на Пам'ять.

Ми продовжуємо публікувати спогади про загиблих військових, зібрані волонтером Яном Осокою.

Леонід Дергач

Леонід Валентинович Дергач (позивний «Академік») народився 24 березня 1979 року, в селі Зарожани, Хотинського району, Чернівецької області. Мешкав у Чернівцях.

У 2000 році закінчив навчання в Національній Академії внутрішніх справ України. Працював в управлінні боротьби з організованою злочинністю УМВС у Чернівецькій області.

Кандидат юридичних наук, доцент кафедри правосуддя юридичного факультету Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича, завідував юридичною клінікою. Леонід Валентинович викладав кримінальне процесуальне право. Окрім того, займався юридичною допомогою для малозабезпечених. Безкоштовно надавав юридичні консультації всім, хто цього потребував. Був волонтером.

На війну Леонід Валентинович попросився добровольцем ще під час першої мобілізації, але був мобілізований трохи пізніше, у четверту хвилю, на початку 2015 року. Відслужив трохи більше, ніж рік, повернувся до мирного життя, але у жовтні 2016 року підписав контракт зі ЗСУ.

Лейтенант, командир 9-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

«Академік» і на війні продовжував бути педагогом - до нього відправляли на перевиховання найзатятіших «аватарів» і порушників дисципліни. І за якийсь час він виховував з них нормальних воїнів, які починали виконувати службові обов'язки на совість.

Воював у районі Волновахи (Петрівське, Біла Кам'янка, Нова Ласпа), Верхньоторецького, Горлівки. А наприкінці січня цього року його підрозділ було переведено в Авдіївку.

Загинув 1 лютого, близько 5:30, на ротному опорному пункті у промзоні міста Авдіївка, Донецької області, від уламкових поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій з реактивних установок БМ-21 «Град».

Похований 6 лютого, у селі Зарожани. У нього залишились батьки, дружина та двоє синів.

Роман Бублієнко

Роман Володимирович Бублієнко (позивний «Бублик») народився 25 квітня 1993 року, в селищі міського типу Володарка, Володарського району, Київської області.

2008 року закінчив 9 класів загальноосвітньої школи № 2, після чого вступив до Володарського професійно-технічного ліцею, який закінчив у 2011 році, здобувши там фах газоелектрозварювальника.

Деякий час працював за фахом, а 24 січня 2012 року був призваний на строкову службу, яку проходив у військово-морських силах України у місті Севастополь.

Повернувшись додому, Роман Володимирович одружився. У нього народився маленький синочок, якого він неймовірно любив та доглядав.

«Бубликом» хлопця почали називати ще зі шкільних часів через його невисокий зріст та худорляву статуру, але він ніколи на це не ображався. Це прізвище потім прийшло з ним до армії.

Дуже любив риболовлю, обожнював готувати, чудово малював, мав до цього справжній талант, завжди брав участь у всіх заходах у школі.

Уже коли тривала війна, Роман Володимирович прийняв відповідальне рішення - вирішив стати на захист Батьківщини, тому 15 вересня 2016 року підписав зі ЗСУ контракт.

Солдат, гранатометник, командир відділення, командир бойової машини 72-ї окремої механізованої бригади.

Йому вже повинні були присвоїти звання молодшого сержанта.

1 грудня 2016 року Романа Володимировича було нагороджено почесною відзнакою «Холодний Яр» 3 ступеня, 2 грудня 2016 - медаллю «За відвагу» 3 ступеня, а 10 січня 2017 року - почесним військовим знаком «За взірцевість у військовій службі» 3 ступеня. Посмертно нагороджено орденом «За мужність» 3 ступеня.

Загинув 1 лютого вранці, у районі шахти «Бутівка», від численних уламкових поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій з реактивних установок БМ-21 «Град».

Поховали Героя 3 лютого у Володарці. У нього залишились батьки, сестра, дружина та маленький син.

Роман Клімов

Роман Робертович Клімов (позивний «Штик») народився 30 червня 1989 року, в Миколаєві.

Спочатку працював токарем на Миколаївському машинобудівному заводі, потім перейшов на бронетанковий завод.

Захоплювався бігом. Навіть уже в зоні війни, коли його бригада стояла під Волновахою, Роман Робертович бігав вздовж лісосмуг 10 кілометрів, підтримуючи форму.

З 18 років займався спортивною стрільбою, мав диплом снайпера. Ще до війни брав участь у багатьох змаганнях зі стрільби та виграв 5 призових гвинтівок.

Шалено любив котів. Одного разу, коли він перебував уже «на нулях», кицька, яка жила у розташуванні підрозділу, народила кошенят, то воїн цілодобово доглядав, годував, якщо треба було, піклувався, як про своїх дітей.

А своїх дітей у нього не було, не встиг з цією війною. Останнім часом дедалі частіше мріяв про свою сім'ю. Шкодував, що роки минають, а дітей немає, казав: «А раптом загину і нікого після себе не залишу».

Захищати Україну Роман Робертович почав з червня 2014 року, коли був призваний за мобілізацією та одразу підписав контракт до закінчення особливого періоду.

Спочатку служив у 3-му батальйоні 72-ї ОМБр, спершу був снайпером. Але стріляти у людей так і не зміг, був просто бійцем взводу, членом екіпажу БМП.

Воював на далеких позиціях разом зі загиблим Леонідом Дергачем.

Згодом його, як контрактника і як доброго військовослужбовця, взяли у 1-й батальйон, який саме реформувався і виїжджав на міжнародні навчання на Яворівський полігон, далі - у Боснію.

З жовтня 2016 року воював «на промці». Був поранений, після лікування повернувся на фронт. Воював на одному з найбільш небезпечних напрямків. Має волонтерську нагороду «За оборону Волновахи» та нагороди від МО.

Старший солдат, навідник 2-ї роти 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Брав участь у всіх визначних операціях бригади і батальйону. 10 серпня 2015 року під час бою під Білою Кам'янкою втратив друга, бойового побратима Женю Ровного, втрату якого переживав дуже болісно, адже Женя був йому як батько.

Загинув 2 лютого, поблизу міста Авдіївка, Донецької області, від уламкового поранення під час обстрілу ворогом наших позицій.

Похований 6 лютого, у Миколаєві. У нього залишились мати та сестра.

Наталя Хоружа

Наталя Олександрівна Хоружа народилась 9 червня 1972 року, в місті Першотравенськ, Дніпропетровської області. Мешкала у селищі міського типу Просяна, Покровського району.

У 1990 році закінчила медичне училище у Дніпропетровську, отримавши фах медсестри. Працювала у селі Зелений Гай медсестрою, згодом вийшла заміж за чоловіка із Просяної та переїхала туди жити.

Ця жінка була чуйною людиною, небайдужою до людського горя. Була медиком від Бога. Рятувати людей було кредо її життя.

На допомогу людям приходила за першим викликом, чи то вдень, чи то вночі. Сім'я для неї була всім, а обов'язок перед совістю - на першому місці. Вона залишиться вічним прикладом мужності великої жінки, що в скрутну хвилину не залишила в біді поранених бійців.

Брат Наталі Олександрівни трагічно загинув у 11-му класі. Це стало страшним ударом для неї та батьків, від якого родина повністю не відійшла. А тепер ховали вже її. Неможливо просто уявити, на які дрібні уламки розсипалися серця батьків.

На війну жінка пішла за покликанням серця. Вже не могла дивитись новини та бачити тих нещасних хлопців у госпіталях, тому вирішила, що вона потрібна там.

Призвана за контрактом Покровським РВК 30 серпня 2016 року.

Молодший сержант, санітар-інструктор 1-ї роти 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Добровільно попросилася саме санінструктором роти, щоб постійно бути там, де найбільше потрібна її допомога, щоб якомога більше оглядати бійців, бо не всі хочуть їхати у госпіталі з не дуже серйозними травмами чи пораненнями. Тому вона їх оглядала, на місці ставила крапельниці. Була одночасно і за матір, і за психолога. З кожним пила чай та розмовляла. Її словам усі хлопці довіряли на 100%.

Загинула 2 лютого, на Світлодарській дузі, внаслідок прямого влучання протитанкової керованої ракети у машину медиків, в якій вона їхала разом із пораненими. Водієві відірвало ногу, зараз він у важкому стані у госпіталі.

Похована Наталя Хоружа 5 лютого, у Просяній. У неї залишились батьки, сестра, чоловік та донька.

Маріс Камінський

Маріс Айдинович Камінський народився 9 квітня 1990 року, в місті Ківерці, Волинської області.

У період з 2005 до 2008 рр. навчався у Львівському державному ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою ім. Героїв Крут. Там отримав своє перше звання віце-сержанта, а згодом став старшим віце-сержантом.

Людина спокійна, виважена, зі стійким характером, мав великий авторитет серед курсантів. Маріс Айдинович був завжди підтягнутим, веселим, ніколи не займався підлабузництвом, був інструктором у курсантів молодших курсів.

2012 року хлопець закінчив аеромобільний факультет Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Проходив службу у Львові, в роті десантного забезпечення. З 2013 року - у військовій частині м. Чернівці, де обіймав посаду начальника продовольчої служби тилу.

У 2012-2013 роках був командиром взводу, з 2013 до 2016 років - командир роти 3-ї батальйонно-тактичної групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. З кінця 2016 року - начальник продовольчої служби.

На війні - з перших її днів, учасник оборони Луганського аеропорту.

Під час служби Маріс Айдинович вирізнявся серед інших офіцерів високими професійними навичками, показував найкращі результаті з вогневої підготовки. Був уособленням справжнього офіцера, дуже відповідальним, наполегливим та відданим своїй професії.

Захоплювався спортом, особливо любив карате. З ним було цікаво спілкуватися. У компанії він знав, як розвеселити, був чудовим співрозмовником. Вмів Маріс бути й хорошим, вірним другом - він ніколи не був байдужим і завжди намагався всім допомогти: кому ділом, а кому - словом.

Капітан, начальник продовольчої служби 3-ї батальйонно-тактичної групи 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув вночі 3 лютого, в районі міста Авдіївка, Донецької області, під час обстрілу наших позицій з реактивних установок БМ-21 «Град».

Похований 8 лютого, у Ківерцях. У нього залишилась мати, брат та вагітна дружина.

 

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор. Нет»