Таємниці історії

Кожен, хто бував на майдані Богдана Хмельницького, мимоволі милувався величним ансамблем Софії Київської. Мільйони людей з усіх куточків планети, хоч раз побачивши її, назавжди закарбували цю пам'ятку світової культури. Та мало хто знає, що лише щасливий випадок врятував Софійський собор від трагічної долі недавно відбудованого Михайлівського, знищеного більшовиками в тридцятих роках. Софійський собор теж був замінований більшовиками і мав бути знищений у зручний для них час у період окупації німецькими військами Києва - так, як Успенський у Києво-Печерській Лаврі. У зв'язку з початком його відбудови з новою силою спалахнули в наші дні суперечки про те, хто висадив у повітря соборну церкву Успіння Пресвятої Діви Марії в Києво-Печерській Лаврі.

У пресі з'являються навіть вимоги змусити нинішню Німеччину фінансувати відбудову Успенського собору, начебто знищеного німецькими окупантами. Мушу зауважити, що для таких звинувачень на адресу німецьких окупантів немає підстав. Ось уже понад 25 років я вивчаю цю проблему - за чверть століття назбиралося чимало цікавої інформації. Перша моя публікація на цю тему датується 4 березня 1973 року - тоді в газеті "Молода гвардія" була надрукована моя стаття "Рятівники Софійського собору". Після тривалої вимушеної, незалежної від автора, перерви з'явилася ще низка моїх публікацій на цю тему в різних виданнях, на які надійшло чимало відгуків, доповнень від читачів з усіх кінців світу. Один із них - відомого історика професора Тита Геврика із США, який надіслав своє дослідження "Втрачені архітектурні пам'ятки Києва", видане в Нью-Йорку окремою книгою, 1990 року перевидане у Києві. Там викладені, зокрема, такі міркування (як на мою думку, достатньо переконливі).

Гітлерівські війська зайняли Печерський монастир 20 вересня 1941 року. Територія його - найвища в Києві, розташована в центрі давньої цитаделі - була призначена німцями під батареї зенітної артилерії та квартири для солдатів і офіцерів. Вибухи на Хрещатику почалися 24 вересня. Тоді німці обшукали центр міста й повиймали тонни вибухівки з-під головних громадських будівель. Днів за сорок після перших нові вибухи на Хрещатику зруйнували будинок міської Ради (колишньої Думи) та залу засідань Верховної Ради УРСР. Якщо гітлерівці знали про те, що найдавніша церква Печерського монастиря також замінована, це означає, що вони або не могли, або не поспішали вийняти з-під неї міни.

Усталилася думка, що Успенський собор Києво-Печерської Лаври висадили в повітря нацисти. Свідчення очевидців і документальні докази стосовно осінніх подій 1941 року дають дещо іншу картину. Руйнування соборної Успенської церкви виглядає пов'язаним з подібним руйнуванням інших будівель, яке здійснили, відступаючи, совєтські збройні сили та їхні агенти. Беручи до уваги, що совєтські загони підклали міни під такі громадські установи, як музей Леніна та будинок Верховної Ради УРСР, можемо не сумніватися, що вони могли замінувати й головну церкву Печерського монастиря.

Недавно опубліковане повідомлення німецької розвідки подає додаткову інформацію:

"Президент (Словаччини) Тіссо відвідав Київ 3 листопада 1941 року і заїхав до Лаврського монастиря. Він прибув із своїм почтом до монастиря близько 11 години 40 хвилин і відбув з монастирської площі близько 12 год. 30 хв. За кілька хвилин перед 14 год. 30 хв. усередині собору пролунав невеликий вибух. Один вартовий помітив три постаті, що втікали, їх застрелено. За кілька хвилин потому стався грандіозний вибух, який зруйнував усю будівлю собору. Вибухова речовина, ймовірно, була закладена заздалегідь. Детонація не сталася раніше тільки завдяки досконалому оточенню кордоном і дбайливій охороні всієї будівлі. Очевидно, цей акт треба розглядати як замах на життя президента Тіссо. Трьох ймовірних злочинців неможливо було ідентифікувати, бо у них не було паперів". Це повідомлення керівництва німецької розвідки в Києві, опубліковане лише влітку 1977 року в Англії, як на мене, є переконливим доказом - сумлінність англійських наукових видань загальновизнана в світі. Отже, Йозеф Тіссо в супроводі генералітету та інших високих чинів окупантів уранці 3 листопада 1941 року прибув до Києва й відвідав Лавру.

З метою гарантування безпеки "високого гостя" та його супроводу на світанку того ж дня німецькі жандарми терміново виселили всіх жителів Лаври й прилеглих до неї кварталів. Та про цей візит, очевидно, стало відомо агентам совєтської розвідки, залишеним у Києві, і було вирішено знищити цю групу нацистської еліти шляхом висадження в повітря заздалегідь замінованого Успенського собору - надто вже серйозним виявився "об'єкт полювання", та ще й не сам, а з цілою зграєю "крупної дичини". Але, мабуть, не спрацювало щось у дистанційному управлінні вибуховим пристроєм, найімовірніше, радіокерованому, тому й з'явилося "троє невідомих", щоб привести його в дію навіть ціною власного життя. Та запізно - майже через дві години після від'їзду Тіссо з супроводом, коли вже було знято посилену охорону. Якщо врахувати, що деякі об'єкти, які совєтські війська при відступі замінували радіокерованими мінами, були висаджені в повітря аж 1943 року радіокомандами із-за лінії фронту (як, наприклад, інститут фізики в Харкові), то ця версія видається найвірогіднішою.

4 березня 1973 року київська обласна газета "Молода гвардія" надрукувала мою статтю "Рятівники Софійського собору", підписану псевдонімом К. Данилюк, бо тоді мої твори не друкували й прізвища в пресі не згадували. У матеріалі йшлося про те, як восени 1943 року група совєтських розвідників проникла перед визволенням Києва в окуповане нацистами місто, щоб урятувати від знищення Софійський собор, який начебто замінували німці. У розвідників була докладна російськомовна схема підземель під собором і розміщення в них фугасів - так розповідав мені літній чоловік з багатьма бойовими нагородами, який назвався командиром тієї розвідгрупи. Звичайно, лише журналістською недосвідченістю і молодістю можна пояснити те, що я, довірившись малознайомій людині, з котрою жив у одній кімнаті готелю, не маючи ніяких (про документальні годі й казати) підтверджень його розповіді, поспішив написати той нарис. Та надто вже сенсаційним був матеріал!

І сенсація відбулася - але не з того боку, з якого я сподівався. Стаття спричинила великий скандал, і керівні інстанції висварили редактора за публікацію неузгоджених з "компетентними органами" матеріалів. Згодом досвідченіші люди пояснили мені, що я своєю статтею привернув увагу до теми, яка старанно замовчується: хто ж усе-таки замінував Софійський собор? Колишній офіцер контррозвідки краєзнавець Феодосій Іванович Сахно (нині покійний) поділився в розмові зі мною думкою, що його, мабуть, разом з іншими об'єктами замінували совєтські війська при відступі 1941 року, та з невідомих причин (найімовірніше, через несправність вибухового пристрою) він, на щастя, вцілів. А восени 1943 року командування совєтських військ, що визволяло Київ, звичайно, подбало, аби окупанти не висадили собор у повітря при відступі, використавши ту вибухівку.

Тоді я не дуже вірив у цю версію, хоча, якщо подумати, чому б і ні? Та я знайшов її підтвердження у виданні Тита Геврика: "Професор Олекса Повстенко занотував, що серед видатних будівель Києва, призначених бути замінованими, був Софійський собор".

Далі - більше. 1942 року в одній з київських газет було надруковано світлину групи німецьких офіцерів і солдатів біля пам'ятника Богданові Хмельницькому на тлі Софійського собору. Під фото вміщена така текстівка: "Ці німецькі солдати врятували центральний храм України, знешкодивши вибуховий пристрій у замінованих російськими варварами підвалах Софійського собору".

Далі - ще більше. Після однієї з моїх публікацій на тему "Хто врятував собори?.." мені переслали листа Віктора Григоренка з міста Новомосковськ, уривок з якого варто зацитувати:

"22 січня 1990 року я разом з двома своїми земляками - лікарем Володимиром Єрофеєвим та священиком УАПЦ о. Олександром Прудивусом - приїхав до Києва для участі в ланцюгу єднання. Поїзд прибув на станцію вранці, до "ланцюга" ще лишалося багато часу і треба було його якось згаяти. Лікар подався до свого сина, а я з о. Олександром пішов до Святої Софії. Була неділя, "музей", що розмістився в Софії, не працював і на внутрішньому подвір'ї людей майже не було. Оглядаючи будівлі храмового комплексу, ми познайомилися з одним вже немолодим чоловіком. З розмови з ним ми дізналися, що він також прибув на "ланцюг" з невеличкого містечка з-під Києва (здається, з Вишневого). Він нам розповів, що в 1941-му його, молодого солдата, примусили носити ящики з вибуховими речовинами в підземелля Софійського собору. І вибухівки вони туди настягали стільки, що від неї, якби стався вибух, рознесло б не тільки Софію, а й навколишні будинки. Але цей чоловік і в думках не мав, що його руками більшовики готували загибель нашій національній святині. Він був певен, що підземелля під Софією використовувалось просто як тимчасовий склад для вибухонебезпечних речовин. Його обурювало, що комусь спало на думку його тут розмістити, і ці дії він кваліфікував просто як захід, щоб уберегти вибухівку від нальотів авіації. Коли його підрозділ закінчив цю роботу - їх, майже беззбройних, кинули на фронт, де вони майже всі загинули".

Стосовно ж знищення Успенського собору, то варто згадати розповідь Михайла Павловича Кучерука, 1893 року народження, котрий тривалий час, зокрема і в 1941 році, був двірником і кочегаром у Києво-Печерській Лаврі.

Ось що він розповів. Десь у серпні - на початку вересня 1941, коли Лавра вже ретельно охоронялася червоноармійцями, вночі на її територію заїхало кілька критих вантажівок. З машин вийшли молоді люди в цивільному, і один з них, назвавшись працівником НКВС, взяв у Михайла Павловича ключі від входів у підземелля. А треба зауважити, що Успенський собор, як і інші лаврські споруди, обігрівався системою парового опалення. Центральна котельня, де працював Кучерук, розміщувалася неподалік собору і під нею, як свідчив Михайло Павлович, були підземні ходи, які вели до Успенського собору. Молодики в цивільному шпарко почали заносити в підземелля якісь предмети, зі слів Михайла Павловича, схожі на цеглини, якими були заповнені вантажівки. До ранку всі ці "цеглини" були перенесені з вантажівок під Успенський собор, і автомобілі залишили двір Лаври разом із загадковими молодиками, котрі, замкнувши підземелля, "забули" повернути ключі від них. Оскільки М. Кучерук вирішив, що вони для чогось замурували підземні ходи тими "цеглинами", то він не дуже цим переймався, тим більше, що Київ незабаром захопили нацисти, і лише після знищення Успенського собору, коли під час вибуху загинуло кілька німців, він здогадався, що оті "цеглини" були вибухівкою. Як свідчив М. Кучерук, більшовики замінували тоді й Лаврську дзвіницю, але німці зуміли якось її розмінувати, оскільки на ній був їхній спостережний пункт, тому вона вціліла до наших днів.

Серед відгуків, які надійшли на одну з моїх публікацій, був і спогад колишнього політв'язня сталінських концтаборів Панька Василевського з Дрогобича "Як було знищено Успенський собор у Києво-Печерській Лаврі". Матеріал цей настільки важливий, що подаю його без жодних редагувань, правок чи скорочень:

"Либонь, наприкінці червня 1949 року до "мого лаготделения" N 1 спецрежимного табору "Мінлагу" ("минеральний лагерь") на Інті прибув маленький етап з пересилки на л/о № 5, чоловік з двадцять-двадцять п'ять. Серед групи вирізнявся "фраєр" суто військової виправки, сухорлявий блондин із холодним поглядом сталевих очей. Нас - "аборигенів" - здивувало, що він був у добротних офіцерських хромових чоботях... Вже одне це дещо насторожувало нашу табірну "розвідку"... Хто це й звідки він, який строк має, бо ж у нашій зоні були "контри", майже всі з "повною котушкою" - 25/5 років - це нас дуже цікавило.

Невдовзі з'ясувалося, що "фраєр" прибув з Ленінграда і має лише десять років, з яких уже відбув половину деінде. Його колеги по етапу сказали, що це, здається, якийсь "проштрафившийся" крупний чекіст і довіряти йому не слід, бо й вони мали його то за провокатора, то за "стукача".

Прізвище він носив Спановський, якщо воно не було фіктивним...

30 червня мене начальник табору капітан Полевой загнав на два місяці суворого "буру" за те, що уник (сховався) етапу на Воркуту. Спановського я не міг бачити. На початку вересня, після виходу з "бура", я зайшов до барака № 18, де мешкав провідник (конспіративний) табірної ОУН, колишній педагог з Житомирщини Кашуба Адам Андрійович.

На той час ми були навзаєм добре "обнюхані", тож довіряли один одному беззастережно. На нарах побіля Адама я, на свій подив, побачив Спановського (імені його не пригадую). Адам для маскування мене вигадав якусь причину мого приходу, і той небавом пішов геть.

Зазначу, що Адам був років на шість чи вісім старший від мене.

Я одверто запитав його, що його в'яже з цим типом, адже ми його маємо за дуже ненадійного тощо.

- А ти знаєш приказку, що гора з горою не сходиться, а чоловік з чоловіком - часто? - мовив той. - Я з ним знався з осені 1941 року, щойно німці зайняли Київ; я прибув з "похідною групою" ОУН-Б, звичайно, без відома й згоди німців. Я за пару днів організував явку й "поштову скриньку" для своїх під виглядом фотографа, бо знаю це діло добре й мав деяке приладдя з Житомира.

Так от цей "тип" тоді в Києві, коли вперше зайшов замовити фото для якогось документа, назвався фольксдойчером - Кіфером (вишня) і давав зрозуміти, що він якийсь комерсант абощо. Небавом "хлопці" попередили мене, щоб я був з ним дуже обережний, бо він або агент гестапо, або НКВС, які пильнують не так за німцями, як за свідомими українцями. Я з ним завів невеличку комерцію, діставав через нього фотоматеріали, сигарети тощо. Він щотижня приходив то сам, то з якимсь знайомим, і я робив їм фото, причому з картками він забирав негативи. Усе це мене насторожувало, і я боявся завалити свою явку. Я тоді також був не під своїм прізвищем, хоч документи мав досконалі.

Після відомого знищення Хрещатика він мене попередив: "Ти мене ніколи не бачив, а я - тебе". Потім був ще три-чотири рази з різними "дівчатами", яким я робив фото для документів. Я зрозумів, що мимоволі співпрацюю з чекістами... Від нього щастило не раз почути дещо цікаве для нас, нашої організації, тож "хлопці" дали "добро" на подальші контакти з ним. Потім він зник з поля зору, й небавом стався вибух у Лаврі... Тож я його не бачив аж досі. Я його впізнав місяць тому в лазні, коли одержував білизну для бригади.

Він від мене також не відмовляється і сказав, що він сидить за "промах с Успенкой в 1941 году". Я нашорошив вуха - Адам переповідав, що чув від Спановського (якщо це його справжнє прізвище).

Докладні схеми мінування Софії й Лаври були розроблені ще на початку 30-х років, коли нищили собори й церкви. Чому ці дві не були знищені - невідомо, але спецкоманда підривників була в київському ДПУ-НКВС напоготові.

Тож з початком війни, припускаючи здачу Києва, в Лавру і в Софію завезли тол з таким розрахунком, щоб у разі потреби повністю зруйнувати об'єкти.

Що було метою цього задуму? По-перше, припускали: якщо Київ займуть фашисти, то не без того, що будуть влаштовані великі церковні урочистості, богослужіння, й дуже можливо, що до котрогось собору "загляне" чимала фашистська "риба"... Отоді й треба було "торохнути". По-друге, коли б цього не сталося, то довелося б чекати Різдва 1942 року, коли в котромусь із соборів буде служба Божа за участю київських "вершків", тобто влади. Тоді б цей злочин приписали німцям, виставивши їх не лише злочинцями взагалі, а й варварами, що навмисне нищать пам'ятки культури і тому подібне. Коли мінували Успенку, то було зроблено три види запалів (детонаторів): радіосигналом, електрозапал від "машинки", а окрім того, вогневий - шнуром. Пункт спостереження діяв постійно так, щоб у полі зору була в'їзна брама...

І ось на початку листопада (чи не 3-го) німаки спішно зробили суцільне подвійне оточення району Лаври. Стало зрозуміло, що ось-ось має приплисти якась дуже груба "риба", можливо, хтось на літеру "Г": Гітлер чи Герінг, чи Гіммлер, чи Геббельс...

Підпілля НКВС вдарило на сполох. Було зауважено, як до брами під'їхали три лімузини, але не встигли роздивитися крізь бінокль - хто саме пішов до Лаври в собор. Вирішили зробити паузу: мовляв, будуть або молитися або оглядати кілька хвилин. Подали сигнал на радіопідрив, а він не спрацював. Тоді "крутонули", але також не сталося вибуху.

"Задєйствували" аварійну групу в Лаврі, яка чи то направила електрозапал, чи підпалила шнур... Тоді й "торохнуло".

Однак доки бігали, метушилися з направою, "гість", побувавши в соборі, вийшов з нього і разом із супроводом покинув Лавру. Після цього пролунав запізнілий вибух. Згодом з'ясувалося, що то був не з числа "Г", а лише "поп Тіссо" - керівник Словаччини. Стався свого роду конфуз. Після того совєтська пропаганда широко розпустила чутки, що фашистські варвари систематично нищать не тільки місто (Хрещатик), а й - особливо - древні пам'ятки "русской культуры" - собори тощо. Чому не висадили Софію, невідомо, але вона також була в чорному списку НКВС, як і Успенка.

За таку невдачу з Успенкою всіх учасників "епопеї" судив трибунал військ НКВС 1944 року. Спановському пощастило - йому дали "лише" десять років, а котрогось із них до "вишки"...

Кашуба трохи дивувався з такої відвертості свого колишнього "колеги" 1941 року, а невдовзі його кудись вивезли спецетапом.

Я не знаю, скільки років мав Спановський, але з вигляду - десь років за сорок.

Дивно було все-таки, як це він, просидівши років п'ять, був озутий в добротні хромові чоботи...

Якихось більших подробиць я не годен пригадати та й не дуже допитувався в Кашуби, бо ж були справи пильніші, істотніші на той час.

Постскриптум: Адама Кашубу за вироком військового трибуналу 26.Х.1950 року було розстріляно за участь у "Північному сяйві". Подальша доля Спановського мені не відома. Я чомусь припускаю, чи він не "погорів" через свою "болтливость", розповідаючи про такі таємниці. Хоч, чесно кажучи, тоді мало хто вірив у такий варіант, щоб "свої" нищили своє...

Я пригадую, коли в березні 1949 року там же переді мною висповідався старий "путіловець" з Ленінграда, що він рідний вуйко Л. Ніколаєва, котрий стріляв у Кірова, розповівши, "как оно било с Леней", то я довго вважав, що старий був не сповна розуму. Аж 1962 року з промови Хрущова на XXII з'їзді я дещо порівняв, зрозумівши, що я був тоді дурень, не вислухавши уважніше "старого". То ж була правда!"

Свідчень і доказів про зруйнування Успенського собору більшовиками назбиралося вже чимало, знайшлися, зокрема, і трофейна плівка німецької кінохроніки про відвідання Лаври Тіссо, і публікації в зарубіжній пресі, і розповіді очевидців - деякі з них ми публікуємо.

Так, наприклад, у журналі "Пам'ятки України" № 4 за 1991 рік у добірці матеріалів, присвячених Успенському соборові, окрім моєї статті, надруковано спогади Бориса Жука "Чорногубов - антибільшовик" і свідчення народного артиста СРСР Анатолія Мокренка. Останній, зокрема, пише:

"Якось років з десять тому передають мені під час репетиції в Державному академічному театрі опери та балету УССР імені Т. Шевченка: "Там біля входу на вас чекають двоє якихось чоловіків". Виходжу - після репетиції - справді двоє: колишній мій односелець, з яким навчалися разом у школі, і незнайомий літній чоловік... Поговорили, позгадували. А той літній чоловік, ніби збоку, ніби задумався, та потім і каже:

- А я оце, хлопці, згадую, як я своїми руками в сорок першому мінував і оцей театр, і Успенський собор у Лаврі..."

Свідчення Анатолія Мокренка доповнюють спогади Бориса Жука:

"Коли німці зайняли Київ, поширилася чутка, що жителі Києва хочуть найближчими днями влаштувати у Лаврі урочисту відправу з молебнем про визволення від більшовиків. Авторові цієї статті довелося бачити напередодні старого наукового працівника Лаврського музею - покійного М. Чорногубова. Він радив попередити німецьке командування про те, що Успенський собор замінований чекістами і що треба відмінити богослужіння. Мабуть, Чорногубов зробив це попередження, і богослужіння відмінили. Вибух стався о тій годині, на яку було призначено це богослужіння. Вибух був надзвичайно сильний, очевидно, вибухову речовину було закладено в різних місцях під Великою Успенською церквою... Вся будівля була надзвичайно капітальна, ... але під церквою було проведено опалення, була ціла система ходів, і для НКВС замінувати цю будівлю не становило особливих труднощів."

Це свідчення доповнює розповідь Богдана Певного в журналі "Сучасність" № 5 за 1987 рік:

"Наприкінці жовтня 1941 року Леонтій Форостівський, пізніше голова Київської міської управи, натрапив на Сінному базарі на листівку підпільників, в якій були погрози підірвати Лавру. Форостівський передав цю листівку тодішньому голові Міськуправи Володимиру Багалію, а той, у свою чергу, попередив про це окупаційну владу. Але німці знову заявили, що в Лаврі все розміновано і що листівками терористи нагнітають обстановку в місті..."

Німецькі окупанти провели розмінування Лаври (але, як виявилося, знайшли не всі вибухові заряди) і пильно охороняли її. З території Лаври виселили все населення, вхід був туди лише за спецперепустками. Особливо ж ретельно охоронявся Успенський собор, в якому окупанти зберігали найцінніші, найкоштовніші експонати та інші речі, зібрані з усіх музеїв і приміщень Києво-Печерської Лаври.

...Наступного дня після руйнування Успенського собору в київській газеті "Українське слово" було надруковано таке повідомлення:

"Вчора, 3 листопада, після того, як Печерську Лавру та її Успенський собор у першій половині дня відвідав президент Словаччини Тіссо в супроводі коменданта міста генерал-майора Ебергарта та багатьох керівників окупаційної влади, генералів та офіцерів німецької і словацької армії, в Печерській Лаврі сталося три несподівані вибухи, які зруйнували повністю Успенський собор. Загинуло кілька ченців і німецьких солдатів. Ведуться рятівні роботи, шукають терористів. Троє з них при спробі втекти були застрелені..."

Про це розповідає й очевидець тих подій Юрій Краснощок в газеті "Молодь України" за 3 листопада 1998 року.

Своєрідним підсумком цієї розвідки може бути публікація спогадів Валентина Шугаєвського про зруйнування Успенського собору Києво-Печерської Лаври в журналі "Пам'ять століть" № 6 за 1997 рік, підготовлена Григорієм Курасом. Вперше вони були видруковані в газеті "Новое Русское слово" в Нью-Йорку 10 лютого 1948 року під псевдонімом А. Кошман-Коврайський.

Подаємо окремі цитати з них.

"Тісно пов'язаний з Лаврою тривалим перебуванням на її території і роботою в одній з її установ, я добре знаю все, що відбувалося в Лаврі від початку війни включно до виселення всіх жителів Лаври наприкінці жовтня 1941-го, і достатньо обізнаний про обставини, при яких стався вибух і загибель Успенського собору. Ряд споруд на території Лаври були заміновані більшовиками влітку 1941 року. Про це незадовго до вступу німців у Київ проговорився моєму знайомому, давньому мешканцю Лаври, а той негайно повідомив мені - підпилий "енкаведист", один з групи співробітників НКВС, котрі проводили мінування... Перед самим падінням Києва ми мали можливість переконатися в правдивості слів "енкаведиста". Незадовго до вступу німців до Києва більшість населення Лаври, остерігаючись повітряних нальотів, сиділа в підвалах лаврських корпусів. У одному з таких підвалів знаходилася моя родина. Постійно присутні тут "енкаведисти" зникли. Скоро до підвалу повернувся один з них, підійшов до годинника на стіні і зняв годинникову гирю. "Для чого ви залишаєте нас без годинника? - запитала жінка. - Вони тікають, і якось спокійніше стає на душі". "Енкаведист" на мить зупинився, потім підійшов до жінки і тихо сказав: "Дітей жаль. Це міна...". Німці вступили до Києва 19 вересня 1941 року, їх обози заповнили двори і вулиці Лаври. Вранці наступного дня пролунав перший вибух. Вибухнув колишній арсенал. Майже одночасно вибухнули підвали лаврської позолотної майстерні. Загинули люди, скільки ж - точно невідомо. Розпочалася пожежа. Вночі загорілася стометрова лаврська дзвіниця... Вранці наступного дня німці привезли особливо довгі пожежні шланги - рукави, терміново доставлені на літаках з Берліна, проклали їх до Дніпра і погасили пожежу... Лише архів у Феодосіївській церкві горів ще кілька днів... З листопада пролунав потужний вибух - висадили в повітря головну церкву Лаври - Успенський собор... Успенський собор Києво-Печерської Лаври, велична, неповторна культурно-історична пам'ятка часів розквіту мистецтва Київської Русі, знищений більшовиками. Це факт, якого ніколи не забуде і не простить цивілізований світ".

Отже, фактів більше, ніж достатньо. Бо все таємне рано чи пізно стає явним.

Лише "компетентні органи" відмовляються. Та не вірю я, щоб у їхніх бездонних архівах не було хоч якихось документів із цього питання. Час опублікувати їх, і тим покласти край всіляким чуткам та версіям, бо замовчування - найгірший метод боротьби з ними.

Коли відкриваються всілякі спецфонди й секретні архіви, таке рішення якнайкраще відповідало б вимогам і духові нашого часу.

Хто мінував собори? Без відповіді на це болюче питання не розмінувати й собори наших душ, підступно заміновані колись брехнею і недовірою. А ці компоненти є чи не найбільш вибухонебезпечною речовиною суспільного життя, бо вона деколи спрацьовує і без радіокоманд - від детонації гніву та соціальних потрясінь.