Її життя й діяльність для Української Православної Церкви та духовного визволення нашого народу.

У дописі дворічної давнини в пам'ять про свого батька, українського громадського діяча та педагога Дмитра Грушецького, його донька Орина, що натепер замешкала у Чикаго, зокрема, писала: «Одного разу тато проходжувався по Чикаго Авеню, поспішав до друзів, які приймали щойно прибулу родину емігрантів, і побачив їхню співучу французькомовну доньку Галиночку. Потроху татові і мамині романтичні дуети втілились у живий романс, який розвивався, згідно з твердженням Оріяни Фелачі: «Любов - це компаньйон, з яким розділяєш ліжко, тому що розділяєш мрію»...»

10 квітня 2017 року ця улюблена Дмитрова Галиночка, а натепер - Галина Степанівна Грушецька (з дому Бойко) - відзначає свої уродини. Вона народилася 1942 року, в селі Артелярщина (але пані Галина вважає своїм родинним селом Кілочки), на благодатній полтавсько-зіньківській землі. Вперше ж інформацію про цю видатну українську громадсько-культурну й освітню діячку американської діаспори полтавський читач довідався зі статті Ганни Дениско, що була поміщена у тижневику «Полтавський вісник» ч. 44 за 29 жовтня - 4 листопада 1993 року. Відомо, що село Артелярщина розташоване на сході Полтавської області, неподалік від сіл Будки та Покровське, було засноване на початку 18 сторіччя; станом на 1900 рік у селі діяли дві громади - козацька й казенна. Большевицьку владу місцевим селянам нав'язали московські манкурти у січні 1918 року, 1921 року було створено т. зв. комнезам, а від 1926 року діяли ТСОЗи - «Трудовик», «Нове життя», «Шлях Леніна». У цьому, здавалась, невеликому українському селі обліковано жертвами Голодомору 1932-33-го років понад 130 осіб, на примусові роботи до Німеччини було вивезено 98 осіб, а загинуло на німецько-совєцькому фронті 118 односельчан родини Бойків, і серед них - старший брат Галини Федір, за яким і досі плаче душа Галини Степанівни. У багатотомній «Книзі Пам'яті. Полтавська область» з 1998 року є лише одна згадка про хлопця, який називається Бойко Федір Степанович, 1927 чи 1924 року народження, що загинув у бою в січні 1943 року й був похований у братській могилі в російському місті Волгоград.

Немовлям Галинка Бойко опинилася за кордоном, де вивчила українську мову. В Сполучених Штатах Америки, куди вона прибула в 14-річному віці з Франції, Галина Степанівна стала відомою діячкою на ниві рідної культури й церковного життя. Юнкою у Чикаго вона належала до знаменитого Об'єднання української демократичної молоді (ОДУМ) - української молодіжної громадської організації у США і Канаді, яка була створена у Нью-Йорку в 1950 році. До речі, якраз Об'єднання демократичної української молоді відкрило низку відпочинково-виховних, спортивних, кобзарських та інших літніх таборів для нашої молоді у США і Канаді, а задля своїх членів Об'єднання придбало відпочинкові оселі «Київ» (м. Акорд, штат Нью-Йорк, США) та «Україна» (м. Лондон, провінція Онтаріо, Канада). Об'єднання видавало «Альманах-збірник ОДУМ-у 1950-1965» (Торонто; Чикаго; Нью-Йорк, 1965), «Порадник одумівця» (2 т.), «Сторінки ОДУМ-у» при часописах «Українські вісті», «Українське життя», «Свобода», «Молода Україна», збірки поезій «Цвіт папороті» М. Ситника, роман «Грань» О. Лупія. Станом на 2005 рік у складі ОДУМ-у перебуло 500 осіб.

Галина Грушецька закінчила відділ бібліотекарства з магістерським дипломом, пізніше вчителювала в суботній школі українознавства, згодом, у 1974 році, зредагувала збірку творів української письменниці Катерини Федорівни Перелісної під наголовком «Вірші для дітей». Між іншим, Катерина Перелісна - українська поетеса і письменниця, авторка численних творів для дітей.

Катерина Перелісна народилась 1902 року, в Харкові, її батько Федір Глянько (1879-1955) був одним з піонерів українського руху серед харківського робітництва, з 1900 року - активний член Української робітничої громади в Харкові, що була керована Гнатом Хоткевичем. Також Федір був співзасновником Українського робітничого театру, а з 1917 ще й член Центральної Ради і учасник Трудового Конгресу, у 1931 році був репресований чоловік, що очолював Український інститут педагогіки. Пізніше, вже зі сином, К. Перелісна також була змушена емігрувати у Північну Америку. Батько Катерини, Федір, як учасник українського руху і діяч УАПЦ, не уникнув репресій з боку большевиків - деякий час він провів у совцєьких тюрмах, врешті, також емігрував до Штатів. Прикро, що ця видатна українська письменниця доживала віку в притулку для осіб похилого віку, бо її син помер раніше, завершила свій земний шлях 1995 року, за свого життя побачивши свою книжку «Вірші для дітей», яка вийшла друком у Хмельницькому 1992 року завдяки праці та старанням Галини Степанівни Грушецької.

Г. С. Грушецька була засновницею та очільницею-опікункою дитячого хору «Молода думка» у 1976-78 роках. Особливо слід зазначити, що вона була організаційним референтом Комітету зі створення пам'ятника будівничому та митрополиту Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Василеві Липківському у Баунд-Бруці 1984 року. 11 грудня 1975 року газета «Свобода» надрукувала звіт про 23-й з'їзд Об'єднання Української Демократичної Молоді (ОДУМ), що відбувся 28-30 листопада у Детройті. У цьому звіті були, зокрема, такі рядки: «Учасники з'їзду мали нагоду вислухати виступ одного зі своїх колег Петра Матули з Вашингтона, який представив ідею створення пам'ятника в українському пантеоні - Осередку УПЦ у ЗСА в Баунд-Бруці, світлої пам'яті митрополитові В. Липківському. Його постать для нас, українців, залишилася символом не лише боротьби, але й збереження української національної субстанції». Проте, встановлення й освячення пам'ятника відбулось лише через вісім років - 23 жовтня 1983 року. Події саме цих непростих восьми років - крок за кроком - прослідковує у своїй книзі «Історія пам'ятника митрополитові Василеві Липківському» (Вашингтон, 2009). Як випливає з книги, ідея побудови пам'ятника митрополитові Липківському виникла ще у 1974 році, але як ідея «скромного пам'ятника на символічній могилі, поставленого приватними зусиллями однодумців».

Проте згодом, зважаючи на численність і певну згуртованість української діаспори в Америці, прийшло усвідомлення того, що доцільним буде залучити до цієї шляхетної справи якусь авторитетну громадську організацію. Такою організацією бачилось Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), до якого належала Галина Грушецька. Дякуючи чотирьом тисячам (!) жертводавців зі США, Канади, Австралії та Німеччини, які зібрали, загалом, понад 170.000 дол. (!), ОДУМ у співпраці з проводом УПЦ у США зміг встановити пам'ятник митрополитові Липківському. 22-23 жовтня 1983 року в Українському пантеоні у Баунд-Бруці відбулося «всенаціональне свято відкриття й посвячення пам'ятника національному героєві Василеві Липківському, митрополиту Київському і всієї України». Увечері 22 жовтня у просторій залі Дому української культури було велике урочисте прийняття з офіційною частиною та багатою мистецькою частиною і банкет за участю 400 гостей і представників українських церковних, світських і громадських установ, включно з організаціями молоді. Наступного дня відбулося посвячення пам'ятника.

Член УРДП та ОДУМ, інший мій земляк Олексій Пошиваник, писав у часопису «Народна воля» у числі від 10 листопада 1983 року: «В неділю, 23-го жовтня 1983 року, в православному Центрі Саут-Баунд-Брук, поруч з церквою-пам'ятником св. Андрія Первозванного, відбулося урочисте відкриття і посвячення пам'ятника великому митрополитові Василеві Липківському - батькові Української Православної Церкви та великому патріотові українського народу. Зранку падав дощ, було холодно. Після відправи Святої Літургії понад 1000 громадян і одумівців в одностроях з прапорами, у дощовиках і з парасольками, зібралися навколо пам'ятника. У великій присутності духовенства і владик Блаженніший митрополит Мстислав завершив чин посвячення пам'ятника митр. В. Липківському - першого пам'ятника великому митрополитові у світі - у вільній державі Вашингтона, на українському клаптику землі м. Саут-Баунд-Брук...»

До речі, у 2012 році мною ще за часів режиму Януковича (!) у місті Лохвиця, де у 1920-х роках побував першоієрарх УАПЦ Василь Липківський, було встановлено скромну меморіальну таблицю з його направду пророчим висловлюванням: «...Коли ти не станеш об'єднано в обороні Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі». Як бачимо, наше свідоме чи несвідоме ігнорування цієї настанови великого митрополита заледве не призвело до повної окупації України внаслідок московсько-путінської агресії у 2014-2017 роках.

Згодом, у 1986 році, пані Галина Грушецька ініціювала створення та очолила Комітет для фондування добудови бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, наприкінці 1990-х років наша землячка працювала диктором «Голосу УАПЦ» при УПЦ у США та брала участь у заснуванні Товариства української мови та Українського православного товариства імені святого Андрія (1990) в Чикаго. Від 1991 року вона була засновницею і головою товариства «Полтавщина», за допомогою якого побудовано Покровську церкву у мікрорайоні Сади-2 міста Полтава.

Більш ніж за рік до проголошення Незалежності Україною, 10 березня 1990 року, ініціативний комітет у складі проф. Віри Лукаш-Боднарук, Галини Грушецької та Марії Боднарук розіслав Звернення, яким запросив усіх бажаючих на перші (установчі) сходини Чиказької філії Товариства української мови імені Тараса Шевченка у США. Збори відбулися в неділю, 25 березня 1990 року. Головними напрямками роботи новоствореної Чиказької філії Товариства української мови ім. Шевченка було прийнято «уможливлювання обмінів учнями і учителями з України та технічна допомога українським школам в Україні». Перша управа ТУМ-Чикаго була обрана у такому складі: голова - Віра Лукаш-Боднарук, заступник голови - Оксана Мурська, секретар - Дмитро Грушецький, скарбник - Олександра Кочман, організаційний референт - Галина Грушецька, члени управи - Марія Боднарук, Віра Трощук, Люба Калін.

Разом зі своїм чоловіком паном Дмитром Галина Степанівна мала в шлюбі трьох доньок - Орину, Марину й Калину, яким вони обоє, на переконання старшої Орини, присвятили все своє життя - мандрували, співали, таборували, малювали, будували і, звичайно, читали українською мовою, тим самим виробляючи сильну дисципліну і глибоку любов до України.

Під час своїх коротких відвідин Чикаго у травні 2016 року я проживав у помешканні Галини Степанівни Грушецької на її запрошення. То був для мене незабутній час! У відвертих розмовах та тривалих дискусіях з господинею дому я відкрив для себе й по-іншому прочитав твори української письменниці й етнографині та громадської діячки Олени Пчілки, матері поетеси Лесі Українки. Мені здалося, що любов до літератури, до народної пісні, казок, обрядовості, справедливості Галина Степанівна черпає якраз у творчості Олени Пчілки. Відомо, що у 1905 році Олена Пчілка була серед чотирьох делегатів української інтелігенції у Санкт-Петербурзі на перемовинах з царським прем'єром графом Сергієм Вітте, на жаль, безрезультатно вимагала скасування багаторічної заборони на друк українською мовою і шкільництво, у 1906-1914 роках була видавцем журналу «Рідний край» з додатком «Молода Україна» (1908-1914) та «Газети Гадяцького земства» (1917-1919).

Якраз національні і соціальні мотиви, що становлять основний зміст творів Олени Пчілки, в яких вона виступала проти денаціоналізації, русифікації, проти національного і політичного гніту, проти чужої школи з її бездушністю та формалізмом, шукала шляхи до визволення свого народу, становлення рідної церкви, є стрижнем в діяльності Галини Степанівни Грушецької, нинішньої ювілярки, української патріотки, що замешкала у Чикаго.

Автор: Олександр Панченко,
доктор права, адвокат з міста Лохвиця, Полтавської області