Ці люди загинули в січні, коли вся Україна ще не відійшла від різдвяно-новорічних свят. Поки одні мешканці країни готувалися пускати феєрверки (і таких, повірте, чимало), вони гинули під шаленим мінометним обстрілом російських військ.

Вони віддали життя, аби їхні найрідніші, та й кожен із нас, могли святкувати і жити - у мирі. Вони загинули за кожного з нас, за ще ненароджених, за можливість і далі бути Вільною Україною.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтером Яном Осокою, про загиблих на російсько-українській війні.

Дмитро Оверченко

Дмитро Олександрович Оверченко (від народження - Кужелівський) народився 24 січня 1989 року, в селі Вишнополь, Тальнівського району, Черкаської області. Потім його батьки переїхали до села Варварівка, Кіровоградської області, але 7 років тому хлопець повернувся до Вишнополя.

Хлопець ріс у багатодітній сім'ї.

Природа дала йому блискучий розум. Він дуже любив вдосконалюватись, любив читати, мріяв вивчитись на юриста. Дмитро був стратегом, завжди будував якісь плани, у нього все було прораховане на багато кроків заздалегідь, цікавився історією та фінансами. Свого часу хотів стати фермером. Працював арматурником на будівництвах, їздив на об'єкти будівництва до Києва та Казахстану.

У 2008-2009-х роках проходив строкову службу сапером у 308-му окремому інженерно-технічному батальйоні 48-ї інженерної бригади.

Був доброзичливим, простим, ввічливим. На нього завжди можна було покластися, у цьому житті розраховував тільки на свої сили. Водночас, Дмитро Олександрович був довірливим. Якщо його обманювали, він не тримав зла, ніколи не озирався назад та не здавався. Це була світла і життєрадісна людина, незважаючи на всі труднощі, які довелося пережити.

Захоплювався грою у шахи. Коли його підрозділ за технічними обов'язками зупинився у селі Предтечине, Костянтинівського району, Донецької області, Дмитро став абсолютним чемпіоном у змаганнях зі шахів.

Талановитий сапер, мав здібність знаходити та знешкоджувати розтяжки. Чотири роки тому одружився та взяв прізвище дружини - Оверченко, з якою через два роки розлучився, але прізвище залишив.

Солдат 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 29 січня під час важких боїв у районі промзони міста Авдіївка, Донецької області.

Похований 2 лютого у Вишнополі. У нього залишилися батьки, двоє братів та дві сестри.

Володимир Крижанський

Володимир Олексійович Крижанський народився 24 березня 1982 року, в селі Червоний Кут, Жашківського району, Черкаської області. Згодом переїхав до села Горобіївка, Сквирського району, Київської області.

У 1989 році почав навчатися у Червонокутській середній школі, закінчив навчання вже в Горобіївці. Потім вступив до Сквирського професійно-технічного училища, де здобув освіту бухгалтера.

Володимир Олексійович отримав фах менеджера у Білоцерківському інституті економіки та управління.

Строкову службу проходив у 6-му учбовому артилерійському полку, в селі Дівички, Переяслав-Хмельницького району, Київської області.

Був надзвичайно доброю людиною зі щирим серцем, сяючими очима, неймовірними запасами оптимізму, а ще - чудовим і лагідним чоловіком, хорошим батьком та надійним другом. Його поважали рідні, друзі, колеги. Завжди усміхнений і позитивний. Любив Україну до нестями, любив свій край, свою країну, в якій народився, і яка дала йому усе, а він, своєю чергою, все віддавав їй.

Працював на ТОВ «Фірма «Грона» в місті Сквира.

Після початку війни, у першу хвилю мобілізації, Володимира Олексійовича призвали до лав Збройних сил України. Спочатку ніс службу у Сквирському районному військовому комісаріаті. Під час служби проходив навчання в учбовому центрі «Десна», після чого перевівся до 72-ї ОМБр та був відряджений на передові позиції до Донецької області.

Сержант 1-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Дуже любив тварин. Умів пекти пиріжки, причому, це дійсно була одна з його улюблених справ. Як і всі, мріяв повернутися живим до своєї родини.

Але війна вирішила по-іншому.

Загинув 29 січня, під час важких боїв у районі промзони міста Авдіївка, Донецької області.

Похований 2 лютого у місті Сквира. Залишились дружина та син.

Олег Бурець

Олег Васильович Бурець народився 22 вересня 1990 року, в місті П'я­ти­хатки, Дніпропетровської області.

У 2005 році закінчив 9 класів місцевої школи № 2, після чого вступив до Ерастівського коледжу імені Е. К. Бродського Дніпропетровського державного аграрного університету. У 2009 році отримав диплом молодшого спеціаліста за фахом «агрономія», здобув кваліфікацію агротехніка.

Комунікабельний, товариський, напористий і активний, Олег Васильович вирізнявся самостійністю, енергійністю та винахідливістю, мав риси лідера. Сильна духом людина, яка миттєво могла приймати правильні рішення у критичних ситуаціях.

Працював різноробочим. Спочатку жив у цивільному шлюбі з жінкою, яка мала двох дітей від першого шлюбу. Потім у пари народилося спільне дитя - донечка. А у вересні минулого року, під час останньої відпустки, пара побралася.

26 січня 2016 року підписав зі ЗСУ контракт на три роки.

Солдат, гранатометник 1 батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув вранці 29 січня, в районі промзони міста Авдіївка, Донецької області, під час виконання бойового завдання внаслідок потрапляння ворожої міни в окоп.

Похований 2 лютого, у П'ятихатках. У нього залишились мати, брат, дві сестри, дружина та троє дітей.

Ярослав Павлюк

Ярослав Ярославович Павлюк народився 24 жовтня 1980 року, в селі Петрівка, Компаніївського району, Кіровоградської області.

Мати померла, коли хлопець був ще малим, тому його та молодших братів виховувала бабуся.

Навчався у Компаніївському технікумі ветеринарної медицини. Потім вступив до Білоцерківського національного аграрного університету, на факультет ветеринарної медицини, після закінчення якого залишився працювати в аспірантурі, на кафедрі епізоотології та інфекційних хвороб.

Викладав епізоотологію та ветеринарний менеджмент. На його парах було завжди цікаво. Він викладав не лише теорію, як робить більшість викладачів, а завжди наводив приклади з практики. Підтримував серед студентів дисципліну, але не був строгим викладачем. Знаходив спільну мову та легко міг жартувати. Це був ветеринар за покликанням. Це був його природний дар, його місія на цій землі, якій він віддавався усією душею до війни.

Займався вільною боротьбою, мав добре почуття гумору. Був добрим, безкорисливим, безстрашним, впевненим у собі. Працював ветеринаром у Баку, але повернувся до України, коли дізнався, що молодший брат - на війні.

У 2014 році був призваний за мобілізацією, відслужив рік. 21 листопада 2016 року підписав контракт, про що не казав бабусі, щоб та не хвилювалася. Вона до останнього думала, що Ярослав Ярославович живе у Білій Церкві, де займається викладацькою діяльністю.

Військовослужбовець 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 30 січня, в районі промзони міста Авдіївка, Донецької області.

Похований 2 лютого, у рідній Петрівці. У нього залишились двоє братів та донька.

Роман Гульченко

Роман Олегович Гульченко народився 29 серпня 1986 року в місті Татарбунари, Одеської області.

Навчався у місцевій школі імені В. З. Тура, одинадцять класів якої закінчив у 2004 році. Школярем Ромко, як називали його однокласники, був веселуном і душею компанії, ніколи не давав скривдити менших і завжди їх захищав. Можливо, тому змалечку Роман Олегович мріяв про кар'єру військового або міліціонера, як його тато.

Після 11 класів школи вступив на юридичний факультет технікуму економіки та права. Познайомився з майбутньою дружиною, яка народила йому доньку. Мешкали у місті Дальник, Одеської області, працював там начальником охорони у торговому центрі.

Після розлучення Роман Олегович повернувся до рідного міста, працював охоронцем на СТО та в ювелірній крамниці. Але робота не давала йому задоволення, тому в травні 2008 року чоловік підписав контракт на військову службу. Служив у Миколаєві та Дніпрі.

У 2014-му, коли почалася війна, він сказав: «Захищати Батьківщину - мій обов'язок» та пішов добровольцем. На війну потрапив у серпні 2014-го.

Надзвичайно ве­селий та говіркий, душа компанії.

Сержант, командир 1-го десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 1-го десантно-штурмового батальйону 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Роман Олегович пройшов пекло ДАПа, у 2015-му - бої за Логвиново, під час яких отримав поранення у живіт та стегно. Але й тоді не залишив своїх підопічних, які його любили й поважали за готовність підказати, навчити, прийти на допомогу в будь-яку хвилину. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня.

Загинув 30 січня, поблизу селища Водяне, Ясинуватського району, Донецької області, під час мінометного обстрілу бойовиків, коли вони намагалися прорватися на наші позиції, ціною власного життя врятувавши побратимів. Взяв на себе розрив 82-мм міни, внаслідок якого воїну посікло уламками праву частину тіла, завдавши поранень, несумісних з життям.

Похований Герой 2 лютого у рідних Татарбунарах. У нього залишились батьки, сестра та маленька донечка.

Сергій Пацула

Сергій Васильович Пацула народився 18 вересня 1984 року, в місті Баштанка, Миколаївської області.

У 2000 році хлопець закінчив місцеву школу № 2, після чого вступив до вищого професійного училища № 9, де отримав фах «муляр-штукатур, лицювальник-плиточник».

Сергій Васильович мріяв одружитися та мати багато дітей, і ця мрія його здійснилася. Дітей він дуже любив, багато свого часу присвячував своїм маленьким. Майстер на всі руки, мав талант до будь-якої роботи, до її виконання завжди підходив дуже сумлінно.

Із 2006 року працював на птахофабриці у Баштанці.

Добра серцем людина, відповідальний, мужній, люблячий сім'янин, турботливий. Як чоловік та батько знав, де треба бути лагідним, а де - наполегливим, завжди правильно розставляв пріоритети.

Призваний за мобілізацією Баштанським РВК 11 серпня 2015 року. Через рік, 12 серпня 2016 року, підписав зі ЗСУ контракт.

Солдат, номер обслуги 3-ї гаубичної самохідної артилерійської батареї 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Загинув 31 січня, приблизно о 23:00, в районі селища Тоненьке, Ясинуватського району, Донецької області, під час артилерійського обстрілу наших позицій.

Поховали Сергія Васильовича 3 лютого, у рідній Баштанці. У нього залишились мати, сестра, брат, дружина та шестеро дітей.

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор. НЕТ»