Від редакції:

Експерт з дитячої та юнацької літератури доходить до висновку, що в Україні майже відсутній вибір творів багатьох жанрів, включно зі складно-закрученими романами для дітей старшого віку. Однак ми можемо назвати ці висновки оптимістичними: майстрам пера є куди рости! Вільна ніша шукає першопрохідців! : ) Пишіть, штурхайте видавців - і вдячний читач таки нагородить вашу музу увагою і гарними тиражами!

Наталку Дев'ятко з Дніпра як експерта з дитячої та юнацької літератури ми обрали за співрозмовника невипадково. Кандидат філософських наук, що є членом Всеукраїнського центру літератури для дітей та юнацтва та співзасновником книжкового блогу «Книжкова скриня», вона за три роки прочитала майже 500 книжок, розрахованих саме на таку читацьку аудиторію. А тому чудово орієнтується, якою є вітчизняна дитячо-юнацька література сьогодні, куди рухається, чим пишається і що в неї болить. Під час недавнього візиту Наталки Дев'ятко у Львів ми спробували це з'ясувати.

- Отже, Наталю, яка вона сьогодні, ця дитяча література? Яких рис набула? Які теми - цілковито нові - в неї прийшли?

- Наразі мій досвід читання підтвердив, що українська література загалом поки що себе тільки шукає. Про це свідчить брак розвинутої жанрової літератури, це за творами для дітей та юнацтва можна прослідкувати найчіткіше. Отож, маємо багато творів для дошкільнят і для молодшого шкільного віку. І це тішить. Безперечно, ці тексти - різної художньої якості, але пояснюють життя, явища природи, навчають різноманітних моделей поведінки й навичок. То що ще треба? На жаль, в Україні майже немає казкових повістей для дітей цього віку. Хоча всі чудово пам'ятаємо, з яким захопленням читали, наприклад, твори Волкова з циклу про «Чарівника Смарагдового міста». Подекуди навіть створюється враження, що видавці змовилися і прагнуть підсунути юним читачам суцільні книжки-картинки або книжки в стилі арт, де малюнок домінує над текстом і смислом. А, до речі, читання тільки таких книжок спрощує сприйняття світу. Окремої уваги заслуговують твори, присвячені подіям сучасності, - приміром, «Казка про Майдан» Христини Лукащук і «Мій тато став зіркою» Галини Кирпи. Це якісні та психологічно вивірені тексти, які можуть стати початком розмови з дитиною про сучасну історію нашої країни. Також непогана ситуація з літературою для аудиторії 7-12 років. Ці твори вже не просто казкові, у них багато пригод, з'являється філософія, справжні небезпеки, герої стають психологічно неоднозначними, можуть робити помилки. Дитина має нагоду краще пізнавати себе і розширити власний емоційний спектр. Однак, що читач старший, то менше йому пропонують книжок І ось де справді проблема. Бо твори, написані для середнього і старшого шкільного віку, повинні бути найрізноманітніші, накривати весь спектр жанрів. Однак, коли дивимося на те, що видавалося в Україні у новому тисячолітті, бачимо майже суцільну порожнечу. Катастрофічно мало суто реалістичних творів для дітей. А з фантастичною літературою для підлітків в Україні ситуація ще гірша, ніж з реалізмом. Не хочеться робити поганий прогноз, але саме цікавість до фантастики, особливо до наукової, вказує на те, що народ і держава готові будувати осмислене майбутнє. До речі, в Китаї вивчення фантастики кілька десятиріч тому стало обов'язковим у школах. Чи не це одна з причин такого великого економічного зростання Піднебесної? А у Сполучених Штатах Америки поціновувачами фантастики є більшість провідних науковців і творців новітніх технологій. Отож, маємо над чим замислитися...

- Є така теза, що книги формують читача, особливо, коли мова заходить про книги дитячі. Якщо це так, то яким вам бачиться загальний портрет сучасної дитини, виходячи з того, що випало прочитати?

- Як не прикро, але українського читача формують не стільки книги українських авторів, скільки іноземна література (у кращому випадку - перекладена українською). Коли я починала досліджувати українську літературу для дітей та юнацтва, то думала, що в нас і справді видають багато книжок. У повноводності літературного процесу переконували ще й щорічні рейтинги. Але виявилося, що це - тільки ілюзія. Підраховуючи назви дитячо-юнацьких книжок за період від 2000-го, я несподівано з'ясувала для себе, що їхня кількість вражаюче мала - трохи більше, ніж 700 видань. І, зрозуміло, не всіх однаково якісних, оригінальних та цікавих. Якщо ж придивитися ще прискіпливіше, то можна побачити, що майже половина цих видань - оповідання або збірники оповідань, адресовані дітям віком до десяти років. Ще приблизно триста книг - повісті, добра половина з яких мають менше, ніж сто сторінок тексту. Нікого не закликаю штучно гнатися за обсягом. Але зрозуміло, що чим довше триває оповідь, тим потенційно складнішою може бути книга. Тобто, обсяг потрібен для того, щоб читачі могли пережити з героями багато пригод, щоб виписати психологію і проблематику.

- З таких підрахунків випливає, що в Україні для дітей та юнацтва фактично не пишуть романів. Невже це так?

- Пишуть, але кількість отаких книжок дуже мізерна. Уявіть, що за 17 років у всіх жанрах було видано для дітей та підлітків менше, ніж 60 романів. Це навіть не по 5 книжок на рік! То де молодому поколінню навчитися складним емоціям та розвитку аналітичних здібностей? Однозначно не за допомогою книг українських авторів. Водночас, можемо говорити про десь чотири десятки письменників, які хоча б спробували написати (зокрема, для підлітків) щось складне і велике. Тобто, потенціал у літератури є. Але тут зіштовхуємося з іншою проблемою. У нас чомусь переконані, що, якщо твір написаний на серйозну тему і є зрозумілим і підліткам, і дорослим, то його ніхто не читатиме. Тобто, всупереч іноземному досвіду, де такі книги стають бестселерами, діє принцип: «або-або», але аж ніяк не «і, і». Нагальної окремої уваги потребують і твори з продовженням. Бо якщо в європейських країнах історія, викладена в кількох книгах, потенційно вже може бути комерційно успішною (адже до неї постійно залучатимуться нові читачі), то для України твір, більший за одну книгу, - це майже стовідсотковий вирок. Більшість творів, що планувалися як цикли, повністю так і не видані.

- І тим не менше, є видана в Україні «чорнильна» трилогія німецької письменниці Корнелії Функе чи книжковий «серіал» французького кінорежисера, сценариста та продюсера Люка Бессона. Зрештою, інші...

- Є, але йдеться однозначно не про вітчизняних авторів. Хоча й іноземні цикли у нас подекуди мають дуже затяжну й непросту історію. Але зараз про інше. Ви зачепили тему іноземних авторів в Україні. Так от. В україномовному дитячо-підлітковому секторі на одну вітчизняну прозову книгу припадає два перекладні видання. І це якщо рахувати лише назви. А якщо взяти до уваги обсяг, то переважна більшість видань наших авторів - це оповідання і повісті, а більшість перекладів - багатосторінкові, складні сюжетно і психологічно романи або й романні цикли. Отже, юні україномовні читачі мають вибрати собі щось до вподоби з-посеред книг, де майже чотири п'ятих складають переклади. Це - лячна тенденція, бо ми свідомо віддаємо право виховання українців іноземним авторам. І це ще не порахований російськомовний контент, де також багато перекладів або питомо російських і радянських текстів.

- Отже, до яких висновків доходите?

- До не вельми втішних. Бо в Україні наразі недостатньо всього: і пригодницької, й історично-пригодницької літератури, і детективів, і наукової фантастики, й психологічної прози. Навіть фентезі, здебільшого, у нас пишуть виключно в національному ключі. Але ж читачі чудово знають, наскільки велика фантастична й фентезійна жанрова палітра, і щиро дивуються, чому українські автори на все це неспроможні. Наші книги часто-густо надто прості або навмисно спрощені. Від арт-книг і принципово сюжетно лінійних казкових і пригодницьких текстів для молодшого шкільного віку до так само лінійних повістей і романів для старшокласників, де діють, максимум, двоє психологічно пророблених героїв. Дорослі забувають, як у своєму дитинстві зачитувалися творами Астрід Ліндгрен і Толкієна. А якщо щось схоже за рівнем буде написане в сучасній Україні, його просто не видадуть, бо «надто складно, читачі не зрозуміють». Тобто, у нас наразі неможлива поява вітчизняних творів, які могли б рівнятися за глибиною до «Казкового місяця» Вольфґанґа і Гайке Гольбайнів, циклу «Легенди Світокраю» Кріса Рідела і Пола Стюарта, або до такої різноманітної творчості Корнелії Функе. У нас майже не пишуть (або не видають) твори зі складною психологією, де герої були б живими, непересічними особистостями. І це стосується і реалізму, й фантастики як у дитячо-юнацькій літературі, так і в дорослій. А читач всього того прагне і знаходить. Утім, на жаль, не в Україні.

- З огляду на це, як змінилися діти за останніх двадцять років, що очікують від дитячих книжок?

- Сучасні діти чекають від українських книжок захопливого сюжету, кінематографічності, неоднозначних персонажів, ідей і світоглядної філософії (відповідно до віку, звісно). Щоб було і страшно, і смішно, і над чим подумати, і за кого переживати. Тобто, всього того, з чим уже не одне десятиріччя працюють автори в інших країнах. А ще всі читачі, незалежно від віку, прагнуть, щоб книжки були різними і вдовольняли всі читацькі забаганки. А для цього книг, щонайперше, має бути просто багато...

Фото Володимира Григораша
(архів Наталки Дев'ятко)

Автор: Ярина Коваль

Джерело: «Львівська газета»