Кожна людина має своє призначення в житті. Хтось меншою мірою, хтось більшою. Уникнути цього призначення неможливо, як і неможливо відібрати його в людини. Непересічна особистість у культурному і духовному житті України, неординарна людина, уродженка села Криворівня, Верховинського району, Івано-Франківської області, покійна Параска Плитка-Горицвіт (1927-1998) мала призначення творити добро і красу. І як не намагалася тоталітарна система викорінити це в жінки, однак, не змогла. Крізь терни і вогонь пройшла ця жінка, але свою місію на цій землі виконала.
Народилася Параска того ж місяця, що й Тарас Шевченко. Багато в чому її доля була схожою до Шевченкової. Першого березня 2017 року виповнилося 90 років з дня народження цієї легендарної жінки. Вшанування пам’яті відбулося скромно. Зрештою, такою і була в житті Параска Плитка-Горицвіт. Розповісти про цю жінку словами дуже важко – треба побачити зроблене. Параска Плитка-Горицвіт – самобутня художниця, письменниця, автор співанок, етнограф, упорядник словника гуцульської говірки, казкар, фотограф. Уродженець Криворівні, покійний Микола Дзурак називав Параску Плитку «Гомером Гуцульщини».
Параска Плитка-Горицвіт народилася в селі Бистрець, Верховинського району. Коли їй виповнився рік, батькам залишилася у спадок частка землі у Криворівні і вони переселилися туди. Покійна посестра Параски Одосія Плитка-Сорохан, котра була старшою на 7 років від Параски, пригадувала, що однорічну Параску батьки принесли у бесагах. Пізніше переїхала з батьками до Криворівні. Закінчила 4 класи загальноосвітньої школи. Перед ІІ Світовою війною мріяла вступити до університету. З цією метою поїхала до Німеччини, але потрапила в найми, де зазнала гірких принижень і поневірянь. Додому повернулася ні з чим.
Після ІІ Світової війни була заарештована за участь в українському національно-визвольному русі і засуджена на 10 років. Оскільки на час арешту була неповнолітньою, мала шанс уникнути покарання. Але в обмін місцевий криворівненський дільничний інспектор міліції запропонував стати його коханкою. Коли вона категорично відмовилася, він заявив: «Ти, заразо, зігниєш у тюрмі!» Не скористалася Параска і другим шансом уникнення заслання в Івано-Франківську. За звільнення там вимагали корову. Тоді ще юна Параска не розуміла, що її чекає, але після повернення не шкодувала, що так вчинила і відповідала: «Дякую Богові, що не довелося стати чиєюсь підстилкою». Покарання Параска відбувала на Уралі та Казахстані. Із них п’ять років була на милицях через обмороження ніг. Перебуваючи на засланні, Параска дала обітницю: «Боже, якщо повернеш мене до життя, буду тобі славу писати». І чесно дотрималась свого слова. У 1954 році 27-річну Параску Плитку-Горицвіт звільнили за амністією неповнолітніх.
Після повернення в рідне село було важко прижитися і почати нове життя. Нелегко було призвичаїтися навіть вдома з рідними. Її зовсім не цікавило буденне сільське життя, господарство. На протилежному горбі стояла пусткою кузня її троюрідного брата, котрий теж був на засланні, але згодом одружився і залишився жити у Новосибірську. Вона написала до йому лист і прохала дати їй кузню, щоб вона собі добудувала до батьківської хати окрему кімнату. Брат відписав і дав дозвіл забрати кузню. Вона сама розібрала будівлю і перенесла додому. Потім уже допомагала батькові все по господарству, аби тільки він добудував їй кімнату.
Одного погожого дня до полудня добудували цю кімнату, і Параска вже стала почувати себе вільною, хоча кімната ще не була закінченою. Вона настільки цим захопилася, що сама наколола лісок із драниць і поприкручувала їх до стін. Не зупинила її навіть ніч: накосила твердої трави, принесла глину, воду і, все те розмішавши, до ранку вимазала стіни і стелю, після чого знесилена впала на підлогу, де проспала три доби. Двері за собою зачинила на міцну клямку, яку виготовив її брат-коваль. На третю добу почула грюкіт у двері. Відчинила двері і побачила перед собою дільничного міліціонера і батьків. Всі думали, що вона померла. Але вона всім сказала, що ніколи їй ще так добре не було, як є зараз, після цього відпочинку. Відтоді люди по-різному ставилися до Параски. Дехто навіть сумнівався в її адекватності. Проте, з часом визнали свою помилку.
Через непорозуміння з батьками не склалося у Параски особисте життя. Перебуваючи в таборі, покохала юнака-грузина. Згодом втратила з ним зв’язок і назавжди залишилася самотньою.
Параска Плитка-Горицвіт була замкнутою людиною. І це мабуть було необхідністю в її творчому житті. Прожила самотньо 44 роки у своїй писанковій хатині, яка розташована в одному з наймальовничіших куточків села. З вікон хати і з подвір’я щодня бачила мальовничі карпатські краєвиди, які зробили величезний вплив на її мистецькі смаки. Доглядач музею Параски Плитки-Горицвіт Василина Харук запам’ятала сусідку як людину, закохану у природу.
Розвій творчого життя Параски почався після заслання. А почалося все з роботи художника у красноїльському лісництві, що на відстані 13 км від Криворівні. Отож, Парасці доводилося щодня долати пішки 26 км в обидва боки. І ходила заради того, щоб заробити на матеріали для творчості. Тоді ж вона мріяла про фотоапарат. Через два тижні отримала аванс і таки купила його. Щоб купити всі прилади для виготовлення фотографій, гроші позичила у знайомого. У Криворівні тоді ще не було електроенергії, тож фотографії виготовляла на роботі. У перший день придбання фотоапарата не йшла додому, а летіла. Фотографувала все, що траплялося по дорозі. Оскільки шлях додому проходив через ліс, то зустріла по дорозі кілька дрібних лісових мешканців і всіх сфотографувала. Коли вже прийшла у Криворівню, побачила, що на колгоспній ділянці жінки сапають буряк. Підійшла ближче і почала фотографувати. І тут за нею полетіли дрібки глини і прокльони. Обзивали тюремницею та іншими непристойними словами. Пішла додому, ридаючи. Наступного дня образа перейшла. Параска зробила фотографії зі вчорашніх зйомок. Жінки повиходили дуже гарно. Коли поверталася додому, знову повернула на ділянку до тих жінок, щоб показати їм фотографії. Але знову отримала агресію. Зі злості жбурнула тими фотографіями перед жінками і пішла. Коли жінки підняли і роздивилися, то їм це дуже сподобалося і навздогін вони почали кричати, щоби Параска повернулася. Відтоді Параска здобула повагу і більше їй не докоряли, коли вона когось фотографувала.
У лісництві Параска працювала не довго. Ходила на підзаробітки до односельців. Згодом її почали запрошувати на різні толоки. Вона приходила з фотоапаратом, фотографувала і, власне, з фотографій почалося спілкування з людьми. Потім робила фотографії і роздавала людям, від оплати відмовлялася, але просила, коли хто може, то нехай допоможе папером, фарбами, засобами для виготовлення фотографій. І люди їй радо допомагали. Допомагали їй також і продуктами. Хтось заріже свиню – принесе Парасці м’яса чи тушонку. Спечуть вдома хліб – поділяться з Параскою. А ще засушувала сухарі з хліба, і це був її основний харч. Дуже любила карпатський трав’яний чай. Казала, що коли була на засланні, то треба було прожити добу на одному шматочку сухарика і цукру. Коли приходили її відвідати, вона дарувала власноруч намальовані ікони. Пізніше ці ікони збирали, щоб відтворити. Ніколи своїх ікон не продавала.
Параска Плитка була талановитою письменницею. Вона писала прозу, поезію, верлібри, співанки, казки. Вірші Параска писала про все: про своє нелегке життя, про важку долю України, про квіти, траву, дерева, Карпати… Цікавим є її фантастично-пригодницький роман «Індійські заграви» про пригоди гуцулів в Індії. Залишила після себе щоденники. Параска Плитка мала літературний псевдонім «Горицвіт», який згодом став прив’язаним до прізвища. Коли її запитували, чому обрала цей псевдонім, вона відповідала, що далеко в горах росте квітка з такою назвою. Вона лише один раз зацвітає і відцвітає, тобто, розцвіла й опала. «Така сама і моя доля», – пояснювала письменниця.
А ще Параска Плитка була філософом. Залишила після себе багато повчань.
«Я дуже люблю перечитувати цитати Параски Плитки, бо в них є багато відповідей на болючі запитання, – каже доглядач музею, сусідка Василина Харук. Колись вона мені казала: «Виростеш, дитинко, я тобі багато цікавого розкажу…» Але, на жаль, не встигла, бо іноді я старалася не слухати, бо мала інші турботи. Назавжди мені запам’яталася її цитата: «Коли згорає палке серце, то слід його згорання залишається, щоб перемагати темряву».
Параска Плитка-Горицвіт не чекала, коли її книжки будуть друкувати у друкарні. Вона сама виготовляла книжки з усього написаного. За своє життя виготовила 50 великих рукописних книг по 500 сторінок кожна і ще десятки маленьких. Сама їх ілюструвала, зшивала і скріплювала меблевими цвяшками. Обкладинки робила або з картону, або зі шкіри. Клей готувала з білого пшеничного борошна. Пресом для книжки були відра з водою. Вражає її чудова каліграфія. Для своїх книжок письменниця робила спеціальні паперові футляри, щоб рукописи менше нищились.
У 1970-х роках студенти з Києва подарували Парасці друкарську машинку, і відтоді вона вже друкувала свої книги на ній. Якось до музею завітала працівниця друкарні і, гортаючи книжки, була надзвичайно вражена тим, як рівно та акуратно складені листочки книжок. Казала, що книжки складають за допомогою спеціальної машини і то доводиться помучитись, а тут така ідеальна ручна робота.
Письменниця працювала практично до останніх днів свого життя. Перед смертю розпочала книжку «Почерпини з уприємненого часу», проте книжка так і не народилася. Параска казала, що її книжки – це її діти.
У 2008 році, рівно через 10 років після смерті жінки, побачила світ її перша фабрична книжка записів народних оповідань та переказів під назвою «Старовіцкі повісторькє». Книжка написана гуцульською говіркою з поясненнями окремих слів. Решта літературного спадку П. Плитки-Горицвіт, а це чимало творів, чекають на кращі часи. Рукописи Параски Плитки оцифровує дружина місцевого священика Івана Рибарука – Оксана Рибарук. До речі, найближчим часом у видавництві «Писаний камінь» з’являться дві книжки Параски Плитки: книжка співанок і поезії.
Після кожної написаної книжки Параска виготовляла витинанки з паперу. Для Параски це було, як вона казала, розрядка для душі. Вирізала дуже швидко і гарно. Жодну витинанку не повторювала. На кожній витинанці був хрест, і кожна витинанка мала певний символ. Витинанки Параски мають спільні композиційні схеми, мотиви і довершену індивідуальну гармонію. Прорізи виконані у вигляді абстрактних видовжених хвильок, аркоподібних дуг тощо. Кольори для витинанок художниця обирала найрізноманітніші – чорні, червоні, рожеві, зелені, сині, а тло найчастіше залишала білим. Понад 200 витинанок Параски укладені в альбом і підписано: «Витинанки Плитки-Горицвіт. с. Криворівня». Кожна витинанка наклеєна на аркуш.
Свої витинанки Параска використовувала і в побуті, і в творчості: на меблях, на коробках для книжок. Брала в людей тріснуті скляні баночки, обвивала витинанками, в яких зберігала різні речі.
Полотна Параски Плитки порівнюють з мистецтвом Катерини Білокур і Марії Приймаченко. Малювала художниця не тільки на папері, якого часто бракувало, але й на інших речах: на мішку від борошна, полотні для робочих рукавиць, каменях і навіть на прогумованих простирадлах, які стелять під хворого. Якось на смітнику знайшла старі дитячі пелюшки і намалювала на них ікони. Фарби художниця виготовляла сама, а пізніше передавали з Києва та Львова знайомі студенти.
Тема картин була різноманітною. Привертає увагу серія робіт «Доля гуцулки», «Доля гуцула», в яких Параска показала щоденне життя горян. Серія складається з понад 100 робіт. Цікавою є серія «Індійські заграви». Серія малюнків «Шевченко в Карпатах» зберігається у Канівському музеї. Є багато картин, присвячених Іванові Франку («В уклін великому Каменяреві. І. Я. Франко») та Лесі Українці, які перебували у Криворівні. Частину серії картин «Доля гуцулки» кілька років тому було видано як набір листівок. А ще художниця дуже любила малювати ікони, які дарувала людям і церкві. Понад 100 її ікон було видано друком.
Одним з улюблених занять Параски була вишивка. Вишивала низинкою і хрестиком, здебільшого, візерунки Верховинського району. Також займалася ліпкою з глини і розписом цих робіт.
Параска Плитка-Горицвіт оберігала і плекала гуцульські звичаї, обряди, говірку, розуміючи, що це – найбільше багатство народу. Була чудовим оповідачем гуцульського життя.
У різних музеях України час від часу відбуваються виставки книжок, малюнків та витинанок Параски. У 1992 році, ще за життя Параски Плитки, режисер Павло Фаренюк і оператор Олександр Коваль зняли про Параску документальний фільм «Світ Параски Горицвіт».
Параска Плитка знала багато іноземних мов: російську, німецьку, англійську, угорську, частково грузинську і хінді.
Параска Плитка-Горицвіт у побуті відрізнялася від усіх жінок Криворівні. Якщо майже всі старші жінки одягали хустки у будь-яку погоду, то вона від дощу виготовила собі целофановий капелюх, а від спеки зробила капелюх з полотна. По головних уборах її можна було помітити здалеку. Параска не вважала за потрібне комусь догоджати й одягатися як усі, а так, як їй це зручно.
Односельці пригадують, що велику допомогу Парасці Плитці надав кандидат фізико-математичних наук, тесть нинішнього настоятеля криворівненської церкви отця Івана Рибарука – Іван Зеленчук. Він доклав зусиль, щоби Парасці дали мінімальну пенсію. Допоміг їй придбати старенькі меблі, де вона зберігала свої книжки та інші вироби.
Померла Параска Плитка-Горицвіт на 71-му році життя від тяжкої хвороби. Ще за життя приготувала собі труну і підписала хрест, на якому залишила місце для дати смерті. У труні тримала частину своїх книжок. На своєму покривалі до домовини мисткиня написала: «Ненавидящих і обидящих нас, прости Господи».
Після смерті Параски у хаті, де вона мешкала і працювала, був створений музей. Експонатами стали її особисті речі, фотографії, картини, ікони, вироби з глини, вишивані роботи та її книги. Стежка до Парасчиної хати ніколи не заростає, бо до музею навідується велика кількість туристів, фольклористів, етнографів і журналістів.
лист до редактора
версія для друку
