Інтрига закінчилася. Таємниці більше немає... Власник імперії «Прайм Ессетс Кепітал» й за сумісництвом чинний президент України витягнув останній козир.
Ні, звичайно ж, можна ще у стотисячний раз дістати на світ Божий справу Павла Лазаренка, можна погратися з етнічною приналежністю та віросповіданням своїх конкурентів. Можна до акторської трупи «Вечірнього кварталу» впровадити окремого, присвяченого Андрієві Садовому чи Міхеілу Саакашвілі персонажа, точно так само, як там роками робила кар’єру професійна «Юлія Володимирівна». Можна ще багато чого, але все це вже десь було. І за умов сучасної інформаційної доби, певна річ, може дати зворотну реакцію, зашкодивши самому замовникові.
Аби не повторюватися, у Порошенка вирішили ретельним чином приготуватися до того, щоб завдати потужний удар по виборцях й спеціально під вибори створити популярний інформаційно-розважальний телеканал на основі вже трохи призабутого аудиторією мовника «для бабусь та дідусів»  – каналу «Тоніс». За президентства Ющенка ресурс перебував у власності близького до родини гаранта Конституції голови Партії зелених Володимира Костеріна, потім перейшов «під крило» президентської родини Януковичів. Допомагати голові держави з рейтингами – це вже, мабуть, історична місія «Тонісу».
Тож відтепер замість телевізійних консультацій для пенсіонерів в режимі online та природознавчих сюжетів на глядачів «Тонісу» чекає перемежована коментарями «експертів» й написаними в Адміністрації президента «новинами» гумористично-сатирична суміш а-ля «Який молодець наш Петро Олексійович!» Суцільний потік новин у президента вже є на не надто рейтинговому «5 каналі», котрий є не значно популярнішим від аналогічних за принципами роботи телестудій-в-одній-кімнаті «24», «112», News One, «Еспресо», «Громадське ТБ». Натомість, для виходу на широку загальнонаціональну аудиторію потрібно щось значно більше, щось легке, смішне, дотепне і «мильне» як безкінечні серіали на перших «кнопках» («Інтер» Дмитра Фірташа, «1+1» Ігоря Коломойського, телесімейство ICTV-СТБ-«Новий канал» зятя Леоніда Кучми, «Україна» Ріната Ахметова). Цей перелік одночасно з переїздом до Києва нещодавно поповнив львівський ZIK Петра Димінського, котрий, до речі, теж завжди було заточено на підтримку президентської гілки влади.
Проте, в гостях завжди добре, а вдома найкраще... Приватні олігархічні телевізійні мовники, по-перше, справді приватні, тобто, в годину «Х» насамперед залежатимуть від настроїв своїх власників, а тому для будь-яких інших структур (зокрема, президентських) завжди лишатимуться не до кінця передбачуваними, по-друге, життя на цих виборах у них не закінчується, тому вони намагатимуться «зберегти обличчя», надаючи ефір різним точкам зору й уникаючи найбрудніших замовлень. Для таких речей завжди краще мати власний ресурс і не залежних від місцевої кон’юнктури іноземних найманців.
«Основним напрямом каналу буде інформаційно-аналітичне мовлення. На ньому працюватимуть відомі телеведучі Євген Кисельов і Матвій Ганапольський, – йдеться у повідомленні для преси, розісланому новим керівництвом каналу. – Окрім того, заплановано, що на «Тонісі» буде багато інших програм, зокрема, розважального плану, будуть програми про музику тощо, зокрема, на телеканалі працюватиме український телеведучий і шоумен Ілля Ноябрьов».
«Зараз уже у нас є розуміння, що вечірній ефір, з 6 до 11 вечора, буде головним інформаційно-аналітичним ефіром країни. Тому що та форма, яку ми придумали, просто бездоганна», – наголошує генеральний продюсер «Тонісу» Олексій Семенов, який раніше працював на «регіоналівських» каналах «112 Україна» і News One. Не дивлячись на те, що нині «Тоніс» не піднімається вище, ніж 20-23 місце у загальноукраїнському рейтингу, Семенов налаштований рішуче й планує «відновити» компанію «за 4-5 місяців», після чого вона, за його словами, нібито, неминуче стане «одним з лідерів інформаційно-аналітичного мовлення». Ще б пак, часу до 31 березня 2019 року лишається дедалі менше і менше, треба поспішати.
«І ми боротимемося з національними каналами», – додає він. І з конкурентами свого нового інвестора...
Але найцікавішими прізвищами на «Тонісі», який знову «зазеленів» від щедрих вливань оточення президента, наразі є не Кисельов та Ганапольський, а новий законний власник 9,5% каналу, народний депутат Володимир Володимирович Макеєнко – відомий антикризовий менеджер, однаково близький як до орієнтованих на Європу кіл, так і до команди Порошенка-Ющенка чи екс-«регіоналів», бо ж і сам він колишній «регіонал», що встиг навіть якійсь час покерувати Києвом під час Євромайдану. Респектабельна постать Макеєнка, цього доволі не публічного, але від того не менш ефективного, як прийнято вважати, «сірого кардинала» українського політикуму, до слова, чудово відображає політпортрет самого Петра Олексійовича, становлячи його символічну квінтесенцію, його alter ego. Як і Порошенко, цей один з колишніх голів Київської держадміністрації з чи не найкоротшим терміном повноважень заробляв свої політичні й не тільки політичні капітали і з Партією регіонів, і з Ющенком, і з «Канівською четвіркою» (Мороз-Марчук-Ткаченко-Олійник). І з американцями, і з росіянами. І зі своїми, і з чужими... Водночас, завжди намагався уникати прямих конфліктів, надаючи перевагу тому, аби «домовлятися».
Звичайно ж, щонайменші нинішні зв’язки з Порошенком у минулому його колега по парламентській фракції «Нашої України» всіляко заперечує. «Жодних нарад і порад з Адміністрації президента, Кабінету Міністрів у мене не було, оскільки я людина самодостатня», – заявив Макеєнко на брифінгу у понеділок, 21 березня 2017 року.
Є у цього фахівця з досвідом роботи авіадиспетчером аеропорту «Бориспіль» і своє особливе місце в новітній історії українських ЗМІ. Як свідчать легендарні «плівки Мельниченка», про причетність Макеєнка до підтримки «Української правди» на початковому етапі роботи сайта Кучмі доповідав особисто Володимир Литвин. Цей фрагмент датовано 3 липня 2000 року.
Захоплення Інтернетом з роками у політика лише посилювалася. 22 листопада 2005 року за 50 тисяч гривень (тоді це дорівнювало 10 тисячам доларів) він викупив підозрюваного в скоєнні тяжких майнових злочинів, шахрайстві, розкраданні коштів одеського хакера і кардера (спеца з незаконного зняття коштів з чужих карткових рахунків), 23-річного Дмитра Голубова, майбутнього голову Вищої ради «Інтернет партії України». «Це – квіт української молоді, – казав тоді Макеєнко про Голубова. – Ми не хочемо, щоб його занапастили». «Квіт української молоді», згідно з даними слідства, своєю чергою, завдав шкоди потерпілим майже на чотири мільйони доларів. Його звинувачували за чотирма статтями Кримінального кодексу України. Дмитрові загрожувало позбавлення волі до 12 років.
Молоде дарування не забудуть, і восени 2014-го протягнуть до Верховної Ради по 136 виборчому округу (м. Одеса). Вгадайте: від якої політсили висувався Голубов до органу законодавчої влади? Безумовно, від «Блоку Петра Порошенка»!
Як зайшла мова про записи майора запасу СБ України Миколи Мельниченка, то не зайвим було б нагадати, що у цих самих аудіофайлах зафіксовано, як 7 червня 2000 року у кабінеті країни № 1 голос, схожий на голос Порошенка, спілкується з кимось, чия вимова практично не відрізняється від того, як розмовляє Кучма. І запевняє свого старшого колегу буквально у наступному: «Я – член вашої команди! Буду виконувати будь-який ваш наказ! Там, де ви скажете!»
До речі. Про Мельниченка. Щойно «член команди» всівся на престолі, як у майора почалися серйозні проблеми. Генпрокуратура оголосила його у розшук і повторила йому озвучені ще за Леоніда Даниловича обвинувачення, почалися тотальні обшуки як за місцем проживання офіцера, так і в його родичів, знайомих. Не можна виключати, що шукали ті самі «плівки». Або ж тиснули, аби майор швидше десь подівся. Одночасно поспіхом поховали рештки Гонгадзе.
Восени 2015 року Мельниченко все зрозумів і знову виїхав у Сполучені Штати. І це при тому, що за Ющенка та навіть за Януковича він до Штатів не евакуйовувався. Навпаки, повернувся звідти і кілька років працював спільно з Генпрокуратурою над розслідуванням вбивства Георгія.
«Вікторе Миколайовичу, скажіть, що шукаєте? – звернувся Мельниченко до генпрокурора Шокіна. – Записи розмов про Порошенка і самого Порошенка (записані мною в кабінеті Кучми) я вам не передам! Тому що це, на моє переконання, може бути державною таємницею».
«На жаль, сьогодні при владі є люди, які бояться записів, які будуть захищати владу. Кучма після приходу до влади створив злочинне угруповання, яке займалося політичними вбивствами, грабіжництвом, ґвалтуванням, залякуванням українців заради того, щоб залишитися при владі», – за кілька днів після обшуків пояснив Мельниченко журналістам. На зв’язок він виходив вже з-за океану.
За словами майора, його хочуть знищити як «свідка», а записи як «речовий доказ у судах» використають, щоб «їх помножити, умовно кажучи, на нуль».
«Ця система сама себе захищає і, на превеликий жаль, Петро Порошенко є представником цього злочинного угрупування, може він усвідомить і не буде захищати цю банду. Але на сьогодні так і є – він захищає цю систему, побудовану Кучмою», – зазначив Мельниченко.

Як потрапити на «Тоніс», або Бойові «гноми-провокатори»

З майорами СБУ президенту не завжди по дорозі, а зі співробітниками системи КДБ-ФСБ дуже навіть. І з викладачами Вищої школи КДБ ім. Ф. Е. Дзержинського. Наприклад, із «такою двозначною людиною» (вислів Шендеровича), як Євген Кисельов. Для нього цей своєрідний виш був першим місцем працевлаштування після армійської служби в Афганістані.
Не заважає Порошенку та його команді і той факт, що Кисельов, як один з провідних працівників та керівників працюючого в Україні на половину російського державного каналу «Інтер», де він пропрацював з 2009 до 20016 років, був архітектором режиму Януковича. Його натхненником та ідеологом. Скажімо, таким, як Ганна Герман. Чи як Ігор Шувалов, ще один «інтерівець» з паспортом громадянина РФ. Хоча, хто зна. Може, такі специ саме зараз і потрібні Порошенку.
Має право й така версія: Петро Олексійович не може відмовитися від послуг росіян на виборах з огляду на вплив Кремля. Тобто, такі персони, як Кисельов чи Ганапольський, можуть розглядатися не суто як найманці, а вже як спеціально відряджені до України уповноважені контролери українських медіа (й насамперед – телебачення).
Ще одна красномовна подробиця: українського громадянства Кисельов, на відміну від того ж Ганапольського, досі не має. Не забирав він до Києва й свою родину, яка досі мешкає у Москві.
Між іншим, Ганапольський ще у 2014-2015 рр. в ефірах на пропутінському «Радіо Вєсті» не соромився називати українців «хох*ами» та «бандерівцями». Для Порошенко, однак, це нормально, бо вже влітку 2016-го Матвій Юрійович Марголіс якимось чином отримав український паспорт.
«Я – гном-провокатор», – називав він себе в інтерв’ю МК.ru влітку 2002 року.
З наближенням виборів то, вочевидь, буде найдефіцитніша спеціальність.

Дебатувати, дебатувати, дебатувати... а не у своїх громадян стріляти

Перемога Петра Олексійовича, навіть якщо вона й станеться, буде нелегкою. В кращому випадку, він отримає свій другий термін з невеликою перевагою у 2-3% голосів. І з величезним пакетом компромісних домовленостей з опозицією, військовими, США та Євросоюзом, на які він, врешті-решт, погодиться з огляду на загрозу втрати своєї численних бізнес-активів. Домовленості ці включатимуть небажані для нього зміни щодо уряду, АТО, корупціонерів, реформ, стосунків з Росією.
Проте, навіть в ім’я такого результату йому вже тепер слід бути готовим до немилосердного пресингу з боку суспільства та одразу кількох сильних суперників. Й заздалегідь погоджуватися на усі форми відкритого діалогу з ними – включно з теледебатами, які вже давно мають стати в Україні загальнообов’язковими. А не створювати собі, як кандидату від партії влади, неймовірно комфортні умови у неорадянському стилі Кучми чи вдаючись до жорстоких розправ як кримінальник зі стажем Янукович.
Усі політтехнології себе вже вичерпали. Ховатися за штучними масками вже не вийде.
1999 рік – коли за рахунок одразу кількох політичних спецоперацій переобрався Кучма – то був в Україні останній рік перед повномасштабним впровадженням Інтернету, який уже через рік-другий породив «Україну без Кучми» й не давав Даниловичу спокійно займатися «приватизацією» аж до 2004-го. Помаранчева революція виявилася можливою за рахунок телебачення, Революцію гідності зробили соцмережі. Новий подібний спалах, за сукупною думкою аналітиків, радше, нагадуватиме військовий заколот, й, не виключно, що усвідомлення цього факту стримує Адміністрацію президента від необдуманих кроків.
Фокус зі «Страшком» цього разу теж не пройде. Пан Ляшко не подужає виконати роль Петра Симоненка зразка 1999 року. Не такою великою й могутньою, як тоді комуністи, є його «Радикальна партія», і не таким уже сильним видається індивідуальний вплив цього нардепа. Команда в Олега Валерійовича теж своєрідна, позаяк набрана з близьких до протестної вуличної політики «братчиків» Корчинського. Той самий Ігор Мосійчук раніше очолював одну з фракцій української націоналістичної «молодіжки» і свій другий термін покарання, як відомо, відбував разом з «васильківськими терористами» Андрія Білецького.
До того ж, зачистити політичне поле під одну, окремо взяту, людину не зміг навіть Янукович з повністю підконтрольними його силовиками та жорсткою вертикаллю державних адміністрацій. Що вже казати про буржуазного Порошенка... А Вікторові Федоровичу, нагадаємо, російські політтехнологи «сватали» у спаринг-партнери майбутнього договірного матчу очільника «Свободи» Олега Тягнибока, від якого, як від «печерного націоналіста», на користь «Тричі-Не-Судимого», нібито, й мав відсахнутися керований пострадянськими стереотипами електорат. Життя ж розпорядилося інакше, й за півтора року до дня голосування «печерним» виявився увесь народ України, а громадянин Янукович В. Ф. з погано законспірованого агента впливу ФСБ перетворився на його довічного заручника. Сидить там тепер під постійним наглядом і, як уже не раз у своєму житті, кожен день рахує.
Російських «спеців» слухався...