Заходьте, братове,
Заходьте в світлицю, братове!
Не поминки нині.
Не поминки. Чуєте? Свято!
Нам вірить Шевченко.
Нас кличе довірливо Слово.
Вкраїно, дивись:
Воскресає барвінок хрещатий!

Далеко від рідної землі, від близьких людей, проте з переживанням у серці, з постійною думкою про Батьківщину, з болем сприймаючи щоденні новини зі сходу України, з прагненням хоч якось допомогти, певно, саме так почувається кожен небайдужий українець, проживаючи за кордоном... І саме навесні, чи то щоб загострити почуття туги, чи то вселити віру, чи то додати надії – для кожного – по-своєму, – і вшановуємо ми пам’ять Тараса Григоровича Шевченка.

Тарасе! Ти, певно, знав,
Що ще багато нам прийдеться пережити,
Прийдеться переплакати, переболіти,
Ще не один рубіж потрібно буде перейти.
Але ти вірив у своїх посланнях, заповітах,
Що ми неодмінно будемо ІТИ!

У Чикаго, при парафії св. Йосипа Обручника, учні школи українознавства ім. Андрея Шептицького 11 березня подарували можливість усім присутнім зануритися повністю у свої переживання, адже досить вдало поєднали минуле з теперішнім, провівши далі у майбутнє – і виконанням пісень, і цікавими інсценізаціями під час кожної пісні, і віршованими творами, і прозовими рядками («Зацвіла в долині», «Утоптала стежечку», «Моя Україна», «Кароока Україна», «Заспіваємо про Україну», «Біля тополі», «По діброві вітер віє», «Небо над Дніпром»).
Надзвичайно цікаво було спостерігати і за маленькими дошкільнятами, і за вже майже дорослими десятикласниками; відчувався зв’язок поколінь – в одній пісні батько зі сином заспівували, а вже в іншій – мама з донькою підтримували одна одну, а згодом і підтримка бабусі додала впевненості внучці...
Рвала душу скрипка під час виконання пісні «Біля тополі», а танець шестикласників додав ще більшої туги, скочувалася непрохано сльоза на згадку про загиблих воїнів в Україні... Тужливо линули слова пісні «По діброві вітер віє», підсилені грою на віолончелі та скрипці, точним вкрапленням було прочитання уривку з поезії...  І синьо-жовті кульки, і червоно-чорні та синьо-жовті прапори, і слова на плакатах, які учні зробили самостійно, і калина, і букети з таких рідних серцю волошок, соняхів, маків, і слова гімну на новий лад, який виконали вчителі школи, і ті кошти, які були передані на лікування Леонідові Хмелькову...

Це хто сказав, що одлунав акорд
Його пісень – і вже не воскресити?
Неправда, ні! Шевченко – це народ,
І, як народ, він вічно буде жити!

Непомітно злетів час, адже програма була дуже цікавою, і хотілося кожному учневі школи, кожному вчителеві, кожному з батьків подякувати – адже саме так зростає покоління небайдужих в майбутньому людей, покоління, яке нестиме пророцтва Тараса Григоровича Шевченка у своїх серцях, передаватиме своїм дітям, підтримуватиме зв’язок пройдешнього з прийдешнім!

Молюсь за тебе, Україно!
Молюсь за тебе кожен час,
«Бо ти у нас одна-єдина», –
писав у своїх віршах Тарас.
«Молюсь, – казав він, – щоб у тебе
не було між людьми війни,
Щоб завжди було чисте небо
на нашій стомленій землі!»