rss
03/23/2017
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#303

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наука \ Освіта \ Надія Оксенчук, директор департаменту освіти Донецької ОДА: «Тисячі школярів з непідконтрольної зони навчаються в Україні дистанційно»
Надія Оксенчук, яка раніше очолювала управління освіти Львова, обіймала посаду радника мера цього міста, у жовтні 2015 року стала директором департаменту освіти Донецької обладміністрації. На Донбас вона приїхала на запрошення губернатора області Павла Жебрівського через бажання розвивати українську освіту на сході, де її знання та досвід сьогодні найбільш корисні.

З Надією Володимирівною ми зустрілися в департаменті освіти в Слов’янську, в дуже скромному будинку, прилеглому до інтернату в одному з житлових кварталів міста. Цього дня вона від самого ранку і майже до вечора проводила зустрічі з працівниками районних та міських управлінь освіти регіону, які прибули з Маріуполя, Мангуша, Добропілля, Костянтинівки, Покровська, Волновахи тощо. «Ми до неї з різних шкільних питань. Кожен зі своїми», – сказали мені кілька жінок, які стояли з папками якихось документів у маленькій приймальні департаменту.
Наша розмова була недовгою, але цікавою. Після розмови, близько 17.00, Надія Володимирівна ще поїхала на нараду в облдержадміністрацію до Краматорська...
– Надіє Володимирівно, скільки шкіл зараз перебувають на нашій території і скільки залишилося на окупованій?
– Якщо йдеться про процентне співвідношення, то це близько 50%, половина. Але хочу сказати, що на тій території залишилися найкращі навчальні заклади. Тому що це був Донецьк і міста навколо нього – Макіївка, Єнакієве тощо. Там розміщені не тільки хороші школи, ліцеї, коледжі, інтернати для дітей, там були і палаци дитячої та юнацької творчості. Та й вищі навчальні заклади були зосереджені в Донецьку, Горлівці. Все це залишилося на тій території.
Тут у нас 579 загальноосвітніх навчальних закладів, загальний контингент учнів становить 151,5 тис. і потрібно сказати, що більше, ніж 8 тис. – це діти зі сімей внутрішніх переселенців.
Ще у нас 46 ПТУ, два з них – при колоніях, є 10 переміщених вишів, 17 загальноосвітніх і спеціалізованих інтернатів.
– А що з дошкільними установами?
– У нас 600 дошкільних навчальних закладів, там більше, ніж 50 тисяч дітей, з них 3 тисячі – діти з внутрішньо переміщених сімей.
Але кількість дітей збільшується, тому що велика міграція людей у Донецькій області. І дитячих садків не вистачає. Тому ми відновлюємо їх, реконструюємо. Ось закінчили багаторічне будівництво, відновили великий дошкільний навчальний заклад у місті Мангуш, під Маріуполем, для 200 дітей.
Нам дуже допомагають міжнародні організації. Зокрема, ЮНІСЕФ. Завдяки такій допомозі 17 груп за їхні гроші були відремонтовані та обладнані.
Але, незважаючи на все, нам дошкільних закладів не вистачає. Скажімо, Краматорськ... Тут може бути черга і до 120 дітей на місце. Та й у Слов’янську, і в Маріуполі не вистачає місць у дитячих садках.
Ми будемо, звичайно, старатися. І якщо Кабмін виділить на це гроші, можна відремонтувати те, що ще є, але перебуває у поганому стані, можна і нове побудувати. Але це при наявності великих коштів. Тому що новий дитячий садок повинен відповідати всім сучасним вимогам. А це – нелегко. Починаючи з того, що потрібно виділити землю тощо.
Ну і плюс брак кадрів. Це буде дуже великою затримкою. Тому що у 90-і роки дошкільні установи значно скорочувалися, вихователі йшли отримувати нові професії і назад не поверталися. Сьогодні, коли відкриваються дитячі садки, ми шукаємо, дуже шукаємо кадри.
Я завжди запитую – куди зникають випускники Слов’янського педуніверситету? У нас є потреба в учителях іноземних мов, інформатики, фізики, хімії. Але, здебільшого, випускники йдуть працювати не в школи, не в дитячі сади. Вони освіту отримують, але потім йдуть працювати не за професією.
– А яка сьогодні зарплата вчителя?
– Сьогодні вже підвищена зарплата вчителям, і можна йти працювати в школи. За це я щиро вдячна й уряду, і Міністерству освіти. Молодий фахівець отримує приблизно 4900 грн. за 18 годин ставки. Ще існують різні надбавки, і вчителі отримують 5,5 тис. грн. А якщо брати керівника навчального закладу – з вищою категорією і при допустимому 9-годинному навантаженні предметника – то його зарплата – 11,5 тис. грн., у заступника – 10,5 тис. грн. Зовсім непогано. Усім педагогам доплачується і за вислугу років, і за категорію, за стаж, за все.
– Донбас сьогодні розділений лінією фронту. І робота вчителя тут особливо значуща. Скажіть, яка ситуація складається у так званих «сірих зонах», чи навчаються там діти?
– Я, коли приїхала на Донеччину у жовтні 2015 року, об’їжджала область, вивчала, для мене такою неприємною несподіванкою було те, що діти з підконтрольних Україні територій ходять до школи на ту, непідконтрольну нам сторону. Я це спочатку почула, потім поїхала туди, подивилася. І справді, у нас були такі села під Горлівкою, які раніше адміністративно належали до Горлівки. Це – населені пункти Бахмутка, Зайцеве, Майорськ і Піски. І там 44 дитини ходили на ту територію. Хто до Горлівки їздив, до їхнього блокпоста під’їжджав автобус і забирав дітей.
До речі, у Зайцевому школа була, куди ходили діти з Бахмутки. Але сталося так, що, коли з’явилася лінія розмежування, школа опинилася на окупованій території. Вона стояла на пагорбі, і бойовики вигнали дітей з цієї школи, тому що там було зручне місце для спостереження. А діти залишилися без школи зовсім.
Тоді вчителі, які теж залишилися на тій стороні, в бібліотеці цього населеного пункту організували школу. Туди ходили діти, які залишилися на території Зайцевого – і з тієї сторони, і звідси. З нашого боку вони щодня йшли на навчання через блокпост. І з Бахмутки теж діти туди йшли, і з Пісків туди їздили, а з Майорська доїжджали автобусом уже до Горлівки.
Ось цей факт був таким болючим і неприємним для мене. З одного боку, ну як це можливо, що наші діти – і ходять на ту територію, яку освіту вони там отримують, яку ідеологію їм там надають?! А з іншого боку – це було небезпечно. Тому що невідомо, в якій ситуації можуть будь-якої хвилини опинитися ці діти. Тоді там дуже стріляли. І батьки казали, що їм до Горлівки возити дітей простіше, тому що це значно ближче, ніж їхати до Бахмута, або ще кудись. Це – по-перше.
Але це була не першопричина. Потім, коли ми проаналізували, зрозуміли, що першопричиною було те, що батьки продовжували працювати на тому боці, на своїх попередніх роботах. А діти звично вчилися в школі, де й раніше, до війни.
Тому... Тут була дуже велика робота проведена. Я раз на місяць, навіть більше, туди їздила, з ними зустрічалася. Спочатку приходило небагато, бувало, тільки чотири людини. Так і ми розуміли, що до кінця навчального року вони нікуди не зрушаться, вже там і закінчать свої класи. А влітку я просто жила там, щоб їх все-таки переманити на нашу територію різними методами. Звичайно, переконаннями. Паралельно було багато переговорено у Бахмуті з учителями, працівниками інтернату, щоб усіх цих дітей вони взяли тощо.
Також недалеко від цих селищ є сільська школа в Опитному. Ми розмовляли з вчителями, і вони теж були готові прийняти цих дітей, створити абсолютно всі умови та харчування безкоштовне без усіляких довідок, тобто, все, що тільки захочуть.
І нарешті, ми вмовили дітей з Жованки, там не так багато їх було. Лише шестеро, але двоє потім виїхали, а четверо з однієї сім’ї, прийомні діти, погодилися перейти до Бахмутського (колишнього Артемівського) інтернату. З Майорська та Бахмутки не хотіли йти в інтернат, але багато дітей погодилися перейти до школи в селище Опитне. Ми дали автобус, військові постійно супроводжували дітей. Влітку ми займалися цією проблемою, і з 1 вересня 2016 року так було вирішено питання.
Ще нам допомогло те, що раніше ці території адміністративно належали Горлівці, а потім, коли Верховна Рада прийняла відповідне рішення, вони стали нашими. Цей факт допоміг нам уже більш наполегливо розмовляти з батьками. Та й дуже багато батьків розуміли, де майбутнє для їхніх дітей, на якій стороні.
Хоча залишилося кілька дітей з Майорська, які не перейшли до наших шкіл. Ми цим дуже переймалися. Ми знову поїхали з ними розмовляти.
Але перед цим ми проводили свято Миколая на Донеччині, вже вдруге. Вони ж раніше святого Миколая асоціювали з Дідом Морозом, і ніхто не замислювався над духовністю, над сенсом цього свята. Ми задумали і втілили в життя – створили резиденцію святого Миколая, чудово було! Нам писали ті, хто бачив наші ролики, що такої резиденції немає ніде, навіть у Львові, який дуже давно це робить. Цікаво вдалося провести! Тут і спонсори долучилися, з’явилися пряникові будиночки... Дев’ять тисяч дітей відвідали цю резиденцію. Це дуже багато. Все було безкоштовно, майстер-класи проводили – діти прикрашали патокою пряники, потім їх забирали собі, виготовляли новорічні прикраси, сніжинки тощо, розучували колядки. Ще їх катали на конях. Вони пили чай, їли булочки. Дітям було дуже цікаво.
І ми вирішили це свято провести у Майорську, куди поїхали з виставою. Там покликали всіх – і старих, і малих на виставу, і тих, хто навчається на тій території. Свято проходило біля пропускного пункт,у в магазині, в приміщенні, де раніше було кафе. Там і ялинка у них стояла. Привезли багато подарунків – кожному дісталося, всім, хто був на виставі, і дорослим, і дітям. Книжок багато українською мовою привезли. А коли їм почали співати українські пісні, взагалі, були сльози. Це – правда...
І після цього нашого свята у Майорську ще троє дітей перейшли навчатися на нашу територію. Зараз четверо дітей там залишилося. Але ми думаємо, що і вони перейдуть. Кажуть, автобус уже за ними не присилають, діти там самі добираються.
Тому, коли я приїхала у жовтні 2015 року на Донеччину, 44 наші дитини навчалися там, а зараз їх залишилося четверо, які все ще навчаються на окупованій території.
– Скажіть, а що пропонує наша школа дітям, які навчаються на окупованих територіях у Донецьку, Макіївці, інших містах, які далі від лінії фронту, але які хочуть здобути українську освіту?
– Потрібно сказати, що педагоги й самі задумалися над цим і у різні способи – і в онлайн, і в телефонному режимі – контактували з учнями і давали консультації тим, хто хотів цього. І ми порушили спочатку питання в Києві: «Міністерство, рухайтеся швидше, вирішуйте цю проблему». Тому що нам необхідно забезпечити дистанційну освіту для бажаючих, які опинилися заручниками на територіях, окупованих бойовиками.
Тому фахівці нашого інституту післядипломної освіти, який переїхав з Донецька в Слов’янськ, спочатку залучили вчителів і почали пробно ще у 2015 році впроваджувати дистанційне навчання, а вже з 1 вересня 2016 року – дуже активно це робилося. Тоді 1800 дітей скористалося онлайн-системою, а тепер їх уже дуже багато, ми навіть не рахуємо. Інформація до них надходить, вони швидко реєструються й отримують можливість навчатися.
Кожна школа має право надавати такі послуги, якщо у неї є технічні умови. Але інститут освіти взяв це під свою опіку, щоб була система в навчанні, адже потрібно було закупити платформу, розробити контенти, уроки, все, що потрібно. Тому все це і взяв під свою опіку інститут післядипломної освіти. Ми визначили школи у великих містах, які надають можливості дистанційного навчання по Інтернету, де вчителям доплачується за цю роботу, діти записуються в журнал, тобто, все, як має бути.
Звичайно, ми не можемо організовувати повноцінні класи для тих, хто навчається дистанційно, щоб, знаєте, наприклад, 12-15 дітей одного класу. Але в класні журнали вони все одно вписуються, різного віку діти.
Дистанційна освіта можлива у будь-якому класі... Ми так задумували у 10-11 класах, але потім розширили можливості, якщо бачимо, наприклад, що зареєстровані діти 5-го класу, то будь ласка.
Також, окрім дистанційної форми освіти, є ще екстернатна форма. Але така форма відрізняється тим, що діти все-таки повинні приїхати, привезти документи, з ними повинні порозмовляти, зарахувати їх. Потім вони повинні приїхати і здати контрольні тощо, тобто, це очно-заочна форма навчання. А дистанційна форма дозволяє все зробити в електронному варіанті.
Тому ми пропонуємо дистанційно навчатися, але якщо немає комп’ютера або можливості, є екстернат.
На тести ЗНО діти з окупованих територій теж до нас приїжджають, здають, і ми теж стежимо за цим. На наших сайтах інституту післядипломної освіти, на сайті Центру незалежного оцінювання зараз усе вивішується, школярі можуть дистанційно все це бачити, читати, вчасно подавати документи, реєструватися. До здачі ЗНО за два місяці, напевно, ми в обладміністрації розпорядженням губернатора створюємо комісію, куди входить і Центр незалежного оцінювання, і департамент, і МНС, і поліція, і медики, і прикордонники, тобто, всі служби, які причетні. Ми кілька разів проводимо наради, доводимо до відома, і минулого року, наприклад, уже все працювало, як годинник – ніде не було затримок, все вчасно проходило. Не дивлячись на черги на блокпостах, прикордонники контролювали першочерговий прохід школярів, які приїхали, щоб здати тести ЗНО, тому затримок не було. Ми ж тут були готові приймати цих дітей, якщо їм треба було переночувати, забезпечували таку можливість, і наші школи, інтернати були готові. Дякувати Богу, ексцесів у нас не було, і, напевно, найкращою нагородою були відгуки батьків, які телефонували в департамент і дякували: «Так швидко ми пройшли, навіть не очікували, що нас так тут приймуть...»
Потрібно сказати, що дистанційна освіта зараз є дуже актуальною, і київські школи, і центри різноманітні теж пропонують свої послуги...
Але це не якийсь величезний успіх, а тільки початок, ще дуже багато роботи.
– Знаю, що зараз ви працюєте над створенням опорних шкіл на Донеччині. Розкажіть про це.
– Була постанова Кабінету Міністрів про освітній округ, є різні листи міністерства освіти про опорні школи, але коли я їхала сюди, мене Павло Іванович (Павло Жебрівський, – ред.) чекав як реформатора. Я тільки приїхала, він одразу запитав: «Отже, коли у нас будуть реформи?» (сміється). Я кажу, дайте мені хоч з областю ознайомитися. А коли я познайомилася з регіоном, мені стало дуже боляче. Тому що я побачила, які нещасні ці школи – які в них стоять меблі, які застарілі комп’ютери, кабінети без технічних засобів, це було таке прикре враження.
Я чомусь завжди думала, що донецька освіта сильна, успішна, ефективна. Я зрозуміла, що це тільки в Донецьку було, можливо, у прилеглих до нього містах. Звичайно, школи Краматорська, Слов’янська значно краще виглядають, ніж районні школи, але все одно це не те, що повинно бути в ХХІ сторіччі.
І я почала думати, що ж можна зробити. Розуміла, що тут сила-силенна роботи. Мало того, що школи так виглядають, багато вчителів не знають інноваційних технологій. Я не кажу про всіх, але загальне враження було таким. Якщо, наприклад, деякі школи Краматорська або Слов’янська просунуті, то вони якось не дуже діляться досвідом зі сільськими, районними школами.
Коли я почула потім статистику, що 73% населення Донецької області ніколи не виїжджало за межі країни, я зрозуміла, чому. Тому що вони так живуть, їм добре, ну і досить. А що-небудь краще... Думають, воно таке далеке, невідоме, страшне і непотрібне, краще від нього подалі, оскільки незрозуміло, що воно за собою потягне, які ризики. Така була позиція.
Ще я побачила те, що люди тут дуже звикли до інструкцій. Як ти скажеш, так вони і зроблять, все строго, ні кроку вліво, ні кроку вправо, ні азарту, якась інертність. Думала, чому так, і прийшла до висновку, що так треба було тут.
Ми всі тут разом з інститутом післядипломної освіти посиділи, подумали, і я запропонувала: винесемо на колегію модель освітнього центру. Тим більше, що триває об’єднання територіальних громад, і потрібно зробити таку унікальну модель, яка могла б стати універсальною для будь-якої громади. І нам це вдалося. Я презентувала цю нашу роботу, і ви знаєте, всі встали й аплодували. Тому що для людей це було нове і надихало їх на успіх. І ми зрозуміли, що ми – на правильному шляху.
У результаті, ми розробили методичні рекомендації, таку дорожню карту, як це повинно бути. Губернатор націлив, щоб за моделлю освітнього центру були створені опорні школи. Тут ми пішли трохи інакше, ніж сказано у постанові Кабміну. Бо було зазначено, що такі школи повинні бути тільки у сільській місцевості для оптимізації при об’єднанні громад.
І потім, коли я поїхала в Київ і сказала, що у мене буде 21 опорна школа, там здивувалися: а що, в регіоні вже 21 громада? Ні, у нас наразі лише три громади, але школи вже є. Нам сказали – у місті не може бути опорної школи! Але ми наполягали – чому не може бути? Якщо, наприклад, до міста приєднаються села, і там буде потім громада. Павло Іванович підтримав: «Ми собі задумали це, це наші гроші, і ми створюємо ці опорні школи».
Дійсно, навіщо чекати? Якщо ми будемо чекати на законодавчі акти... Краще нехай закон потім підлаштовується під нас.
Шкіл у нас багато, майже 600, і вони не ремонтувалися десятиріччями. Тому ми зупинилися на тому, що повинна бути відремонтована та обладнана сучасною технікою опорна школа, відремонтовані філії. Тому що опорна школа має статус державного навчального закладу, і філії теж. Філії опорних шкіл – це школи, в яких буде знижений ступінь. Наприклад, є школи I-III ступенів (1-11 класи), але в них навчається мало дітей, такі треба закривати, тоді вони не є філіями. А якщо у школи знизити статус до I-II ступенів (1-9 класи), то вона може бути філією опорної школи. Нам важливі 10 і 11 класи, щоб вони отримували якісну освіту. Опорні школи можуть бути I-III ступенів, можуть бути тільки ІІІ ступеня (10-11 класи). І тоді діти будуть отримувати якісну освіту, а випускники будуть конкурентоспроможними.
– До опорної школи будуть підвозити дітей туди, де є філії?
– Так. Є державна програма «Шкільний автобус», вона діє, ми підключаємо її. До міст приєднаються села, і звідти будуть привозити дітей. Гроші на це є. Вони заявки роблять і купують автобуси, якщо є потреба.
В опорних школах будуть хороші сучасні спортивні зали, бібліотеки, актові зали. В планах є і штучні футбольні міні-поля при школах.
– Як вирішували питання з фінансуванням?
– На ремонт у нас гроші були. З тієї суми великої, яка зайшла в область, понад 400 млн. грн. було виділено на опорні школи.
Звичайно, проектно-кошторисна документація недешева та вимагає часу. На жаль, сьогодні немає стількох проектних організацій тут, на нашій території, щоб все це скласти. А це ще треба було через ProZorro виставляти, тобто, потрібен додатковий час... та й гроші надійшли тільки у липні. Тому ремонтували школи під час навчального процесу та продовжуємо ці ремонти зараз. Де можна було дітей відселяти, відселяли, де можна було перевести в інше крило, переводили, але ремонт триває.
Також у нас було завдання провести тендерні закупівлі через ProZorro на всю техніку – це інтерактивні дошки, звичайні шкільні дошки, парти, техніка в кабінети фізики, хімії, біології у кожну школу, лінгафонні кабінети. Усе нове.
На кожну опорну школу виділено не менше, ніж 25 млн. грн., це найменша сума і найбільша, здається, в Маріуполі – 60 млн. грн.
Ми, до речі, вже добудували і у 2016 році відкрили велику школу в «Смарагдовому місті». Це такий центр реабілітації для дітей у Святогір’ї.
Якщо рахувати «Смарагдове місто», це буде вже 22 такі школи.
– А вчителів опорних шкіл доводиться готувати?
– Звичайно. Поки ремонтують школи, ми їх вчимо. Цим займається інститут післядипломної освіти, залучаємо найкращих фахівців України для наших лекцій. Учитель повинен розуміти, як йому працювати у новій школі. Немає поки що такого законодавства, щоб звільнити всіх і набирати на конкурсній основі. Це було би в ідеалі. Але я завжди кажу, що наші педагоги не є несприйнятливими до чогось нового, їх тільки потрібно розбудити. Наприклад, у нас завершилося навчання у 2016 році проектами «Яким я бачу свій опорний навчальний заклад». І всі вчителі захищали свої проекти, було дуже цікаво.
Я дуже хвилювалася, коли запрошувала сюди львівських колег. Попереджала їх, що тут трохи інший менталітет, вас можуть не сприймати трохи. Але коли я прийшла до них десь через годину-другу на заняття, вони вже були, немов рідні. Львів’янам дуже подобаються ті, хто їх слухає. І немає у нас нічого різного, ми всі однакові, всі хочемо добра, всі хочемо чогось гарного, успішного. А тим більше, вчитель, це – мудра людина!
А ще у мене такий задум: у мене вже є домовленість, що 13 березня ми на 5 днів їдемо до Львова. Я зі Львова, тому добре знаю львівську освіту. Поїдуть вчителі перших класів і керівники, будемо відвідувати школи інноваційного спрямування. А потім ми запросимо цих львівських учителів-новаторів до себе сюди, на Донбас. Вони теж приїдуть до нас і теж у нас попрацюють А потім начальників відділів освіти теж треба буде повезти, і з ними керівників методоб’єднань. Це ж одна ланка. Вони повинні працювати всі разом.
На мою думку, реформи, які сьогодні задекларувало і впроваджує в життя Міністерство освіти, швидше підуть якраз через опорні школи. Тому що вчителі та керівники в опорній школі будуть навчені, вони стануть провідниками у реформуванні освіти.
– Підсумовуючи, скажіть, все ж таки, які сьогодні є больові точки в освітній сфері регіону?

– Больові точки – це наша сіра зона і діти там. Хоча, є таке у Волноваському районі село Гранітне. Так з того, окупованого терористами боку, до нас до школи ходять навчатися діти. Це – дуже цінно...
Впевнена, що нікому не вдасться нас штучно розділити. Ми – єдині.
Мені, взагалі, здається, що відродження нашої України почнеться звідси, зі Сходу.

Автор: Олена Колгушева, Слов’янськ
Джерело: «Укрінформ»

МОН реформує психологічну службу системи освіти

Три тисячі безробітних українців протягом зими 2016-2017 рр. допомагали боротись з негодою

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com