В Україні впродовж першого пост­радянського десятиліття склався олігархічно-люмпенський режим. Йдеться про викривлену систему розподілу ресурсів та впливу в політико-економічній системі, де ключовими гравцями є кілька олігархів, котрі концентрують капітал, власність на підприємства, а отже, контроль над політикою, медіа тощо.

Вони зацікавлені в залежності від них решти громадян, які працювали б на їхніх підприємствах, мали невисоку зарплату і слухняно підтримували їхні рішення. Така модель неефективна, не здатна до розвитку, марнує можливості та потенціал країни, роблячи її слабкою. Зрештою, це й сталося в Україні. Вихід із такого кола — у постанні потужного середнього класу: людей із власністю, доходами та громадянською позицією, які робитимуть їх незалежними від олігархів і здатними на вільні рішення й дії. Зокрема, на участь у прийнятті рішень і контроль за владою.
В Україні середній клас достатньо зміцнів, щоб стати рушієм двох Майданів. Нині він (його представники) є помітною силою, яка підтримує волонтерський рух, працює у владі на різних рівнях, захищає свої інтереси на місцях, виступає лідерами думок. Але вирішального впливу ще не досягнуто, а олігархічно-люмпенська система ще зовсім не подолана і проявляє себе у практиках як влади, так і основних її конкурентів, як у закритості рішень та схем, так і в спробах зміцнити свої позиції або прийти до керма завдяки популізму (нереальні обіцянки зубожілим виборцям).
Тож дедалі активніше звучить думка про необхідність постання нової політики: появу нових облич, виникнення «партії середнього класу», яка прийшла б до влади й установила правила, комфортні для вільного розвитку в країні. Однак більшість авторів, цілком справедливо змальовуючи нинішній стан, потім переходять до традиційних для України закликів «єднатися». А вони, так само традиційно, залишаються непочутими. І річ не тільки й не стільки в «особистих амбіціях», «особливостях менталітету» та «протидії олігархів». Плануючи створення «потужної партії середнього класу», слід зважати на низку об’єктивних факторів. І зусилля спрямовувати не на заклики до нереального чи абстрактного, а на цілком конкретні дії, які до снаги виконати, хоча їх часто відкидають як надто марудні, недостатньо ефектні й такі, що потребують особистих зусиль.
Перший аспект — фінансовий. Створення й підтримка партії, проведення виборчої кампанії — дорога справа. За експертними оцінками, рік між виборами для партії, яка веде діяльність, спілкується з електоратом, організовує роботу на місцях, коштує еквівалент $3–5 млн. Ці гроші мають надходити постійно для мотивації учасників процесу. Для олігарха такі суми цілком підйомні. Водночас для представників середнього класу досить серйозні. Тим більше що це інвестиції, які не дають миттєвого ефекту й часто спрямовані на «проїдання» партійним механізмом, що дратує не звиклих до марнотратства середніх і середньо-великих підприємців. Тому середній бізнес, котрий був здатен забезпечувати сотні Майдану, а нині тягне на собі масовий волонтерський рух, досить прохолодно ставиться до таких перспектив фінансування партій. Раз укластись у виборчу кампанію — це ще реально, але щороку «викидати гроші» — сумнівно.
Відповіддю може стати другий аспект — об’єднання зусиль і ресурсів. Мова не про абстрактне «єднайтеся, брати мої», а про взаємодопомогу в конкретних ситуаціях, із якої може логічно вирости спільна громадсько-політична діяльність (якщо принагідно буде подолано звичку розсварюватися через дрібниці). Нинішній стан країни, коли на Сході йде війна з агресором, коли всередині зруйнована стара система управління, тоді як нова лише формується, і то часто недолуго, створює безліч підстав для такого єднання. Уже безліч разів говорили про те, що поганий бізнес-клімат в Україні пов’язаний не з високими податками чи навіть топ-корупцією, а з непередбаченістю правил, несправедливістю судового захисту та свавіллям контрольних органів. Але відповіддю якраз може бути згуртування підприємців, експертів та журналістів для того, щоб дати відсіч знахабнілим податківцеві, прокурору, недолюстрованому чиновникові; щоб на судовому засіданні змусити суддю діяти за законом або викрити його корумпованість. Замість індивідуальних «маленьких компромісів» із вимагачами можна самоорганізуватися та об’єднатись із союзниками. Із таких союзів можуть вирости життєздатні осередки майбутньої громадсько-політичної сили.
Третій аспект — координація. Українці живуть суспільством мереж: ми більше довіряємо одне одному чи собі подібним, ніж суспільно-політичним інститутам. Горизонтальна або «діагональна» (міжсекторна, як-от бізнес-громада) співпраця може бути напрочуд ефективною, але вона нетривала. Щоб поставити її на постійну основу, забезпечити стале поєднання ресурсів та взаємопідтримку, необхідний спільний предмет для дій. Така координація між різними самоорганізованими групами може відбуватися для лобіювання антимонопольних прозорих правил (тобто того, що забезпечить деолігархізацію), а згодом суворий моніторинг і тиск, спрямований на їх виконання.
Тут необхідна міжсекторна взаємодія, коли середній і великий неолігархічний бізнес підтримує експертів та активістів, здатних розробити проекти законодавчих актів, забезпечити їх лобіювання, відстежити виконання.
Цей аналіз був би неповним без іще одного аспекту — лідерства. Адже в Україні саме лідер є знаковим для політичної сили: його/її властивості переносять на всю партію, а відтак приймають рішення про підтримку. Однак «лідер згори» — це повторення пройденого. Швидко дати великі кошти можуть лише олігархи, а це зобов’язання й компроміси. Водночас «лідер із низів» чи «багато лідерів» робитимуть це довго і з невеликими шансами на успіх (розкрутити раніше невідому людину — справа непроста й недешева). Компромісом може бути залучення в керманичі знакової особи, у чиїх чеснотах і професійності ніхто не сумнівається. Отже, всім, хто прагне створення «потужної партії середнього класу», варто зосередити увагу й активність на цих практичних питаннях. До виборів, які за Конституцією мають відбутись у 2019 році, час іще є.