Тій обставині, що суспільство в Україні живе окремо від законів, вже давно ніхто не дивується. Люди якось навчилися давати собі раду з цілої безлічі питань, де держава чи ще не достатньою мірою представлена, чи тільки-тільки починає займати належні їй позиції... Чи не представлена досі.

Навіть з таких найважливіших як захист Батьківщини від збройної агресії, професійна зайнятість, подолання бідності, плата за навчання чи медичне обслуговування, отримання віз та інше. Проте, відокремлене, нарізне проживання під одним дахом утримуваного на людські кошти цілого війська співробітників органів державної влади (визнавати їх повноцінними держслужбовцями, мабуть, ще так само зарано) та звичайних платників податків за умов стійкого несприйняття, а то й відчутної ненависті одне до одного, безкінечно тривати не може. Повторювати одні й ті самі заїжджені фрази про «перехідний період», «кризу», «трансформації», «несприятливі умови» теж вічно не вийде. Тому що там, де будь-хто живе БЕЗ законів, там неминуче шириться БЕЗЗАКОННЯ. Їдке, сліпе, убивче й, на жаль, уже досить звичне.
В умовах повної відсутності державного регулювання три роки поспіль перебуває захист української мови як єдиної державної. І це тоді, коли на хвилі протидії російському агресору соціологи фіксують рекордні показники патріотичних настроїв в усіх, без винятку, регіонах України, й коли, нарешті, здавалося б, на рівні окремого закону варто якнайчіткіше закріпити ті межі, за які невмілим шанувальникам політкоректності та псевдоєвропейської політкультурності (чи то пак напрочуд вмілим репрезентантам інтересів країни-загарбника) заступати у жодному випадку не варто.
Так, так. Ми не помилилися. Закону про статус державної мови зараз немає.
Прийнятий 1989 року, тобто, ще до відновлення Незалежності, легендарний закон «Про мови в Українській РСР» зараз не діє, оскільки його було скасовано сумнозвісним законом «Про засади державної мовної політики» (він же «закон Ківалова-Колесніченка»), котрий обернувся справжньою трагедією для низки областей Півдня та Сходу. Маніпулюючи окремим положеннями Європейської мовної хартії, цей нормативний акт забезпечив формальне підґрунтя наданню російській мові статусу «регіональної», розігрів сепаратистські настрої і, як тепер можна стверджувати, поряд з Харківськими угодами щодо продовження терміну перебування Чорноморського флоту у Криму був безпосереднім призвідником російської агресії. Саме на ці документи за підписом Віктора Януковича спиралися у своїй пропагандистський риториці загарбники, саме ними вони козиряли перед слабкодухою міжнародною спільнотою.
Водночас, «закон Ківалова-Колесніченка» і діє, і не діє одночасно. Парадоксальна ситуація з ним пояснюється тим, що розпочате у лютому минулого року відповідне провадження у Конституційному Суді досі не завершено, а прийнятий після перемоги Революції гідності з метою скасування цього закону контрзакон В’ячеслава Кириленка не був підписаний виконувачем обов’язків президента Олександром Турчиновим. І це попри беззаперечний факт: саме «закон Ківалова-Колесніченка» став одним з основних призвідників повалення режиму Януковича.
Олександр Валентинович пояснив свою обережну позицію відсутністю нового закону, а обраний невдовзі Петро Олексійович взагалі назвав припинення дії закону про мовну політику «помилкою». Таким чином контрзакон Кириленка головою держави досі не підписано, але, при цьому, й не ветовано. «Спільними зусиллями ми вдосконалимо мовну політику», – пообіцяв Порошенко. Однак, суб’єктом законодавчої ініціативи у новому акті про мову № 1 вирішив не ставати, делегувавши до складу робочої групи окремих представників. Разом з іншими народними обранцями (а усіх їх разом нараховується аж 33 особи, не кажучи вже про ініціативну групу під егідою Мінкультури) вони й зареєстрували проект закону № 5670 «Про державну мову», більше відомий як «закон Сироїд-Василенко», тому що за його основу бралися розробки цих відомих правознавців.

Варіант від Василенка

Окрім однозначного закріплення панування державної мови як єдиної можливої у переважній більшості правовідносин та публічної діяльності, законопроект № 5670 передбачає цілком виправданий та давно потрібний інструментарій. Йдеться, насамперед, про встановлення кримінальної відповідальності за «публічне приниження чи зневажання державної мови» у вигляді позбавлення волі до трьох років, а також адміністративної за порушення вимог щодо обов’язкового застосування державної мови під час засідань, заходів, зустрічей і робочого спілкування, в актах, діловодстві та документообігу в органах державної влади та місцевого самоврядування, освітніх, наукових і культурних закладах, у ЗМІ чи під час надання послуг – у вигляді накладання штрафу розміром від 200 до 700 оподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Істотно посилено й відповідальність за неповагу до української мови в окремих галузях, пов’язаних з поширенням аудіовізуального продукту. Зокрема, стаття 15 проекту закону зобов’язує відмовляти у видачі державного посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів за наявності у стрічці «приниження чи зневажання державної мови (зокрема, нехтування її обов’язковим застосуванням, асоціювання її виключно або значною мірою з негативними та висміюваними персонажами або діями)».
Найбільшою ж новизною «закону Сироїд-Василенко» є поява цілком нових посадових осіб:
– мовних інспекторів;
– уповноваженого із захисту державної мови;
– Національної комісії зі стандартів державної мови (НКСДМ).
Згідно зі статтею 51, Служба мовних інспекторів Уповноваженого із захисту державної мови нараховуватиме 27 інспекторів. Мовних інспекторів добиратиме на конкурсних засадах й призначатиме на посаду уповноважений із захисту державної мови.
Хто може працювати мовним інспектором? Як свідчить частина 3 тієї ж 51-ї статті, це право надається не лише філологам, а усім громадянам України віком не менше, ніж 30 років на день подання документів, які отримали «вищу освіту або науковий ступінь у галузі філології за однією зі спеціальностей: українська мова, загальне мовознавство, перекладознавство або науковий ступінь у галузі права».
До претендентів на посаду мовного уповноваженого вимоги серйозніші: щонайменше, 35-річний вік та вільне володіння однією з офіційних мов Ради Європи. До того ж, кандидат мусить мати «досвід правозахисної діяльності або досвід діяльності у сфері захисту державної мови». Призначення відбувається шляхом відкритого голосування членів Кабінету Міністрів України. Особа, помічена у спробах запровадження офіційної багатомовності («всупереч Конституції України і встановленій конституційній процедурі»), уповноваженим працювати не може.
Чим займатиметься уповноважений та підпорядковані йому інспектори?
Уповноважений із захисту державної мови розглядає справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства у галузі застосування державної мови та невиконанням законних вимог мовного інспектора, а також на підставі скарги особи або за власною ініціативною здійснює мовну експертизу. З цією метою йому гарантується вільне відвідування приміщень будь-яких юридичних осіб, а також безперешкодне отримання «документів чи їхніх копій та іншої інформації, зокрема, з обмеженим доступом».
Мовні інспектори допомагають уповноваженому, який за результатами кожної проведеної перевірки складає акти (ч. 4 ст. 59). «Акт про результати мовного інспектування є обов’язковим до виконання», – наголошують законодавці. Й вимагають Кодекс України про адміністративні правопорушення доповнити статтею 188-50 такого змісту: «Невиконання законних вимог мовного інспектора щодо усунення порушень законодавства стосовно порядку застосування української мови тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян». Своєю чергою, комерційні підприємства платитимуть у декілька разів більше.
Нацкомісія зі стандартів державної мови:
– визначає рівень володіння державною мовою для претендентів на посади в органах влади, а також для нотаріусів та адвокатів;
– встановлює правила транслітерації прізвищ, імен, по-батькові та інших власних назв, які застосовуються у Державному реєстрі виборців.
Скажімо, кандидат на посаду президента відтепер подаватиме до ЦВК у своєму комплекті документів на реєстрацію ще й сертифікат про свій рівень володіння українською мовою та його відповідність стандартам НКСДМ.
У відповідь на звинувачення у спробах проштовхнути через парламент «насильницьку українізацію» розробники тексту законопроекту посилаються на висновок Венеціанської комісії про те, що «за особливих умов, що склалися в Україні», збалансована політика у мовній сфері «вимагає належних гарантій для збереження державної мови як інструмента єднання суспільства» (CDL-AD (2011) 047, параграф 41), а також на рекомендацію Венеціанської комісії «українському законодавчому органові – віднайти істотно прийнятніші способи підтвердження верховенства української мови як єдиної державної мови та вжити додаткових заходів на зміцнення її ролі у середовищі українського суспільства» (CDL-AD (2011) 047, параграф 42).
Не стануть критики заперечувати й той факт, що законопроект Василенка, втім, як і пропозиції від інших депутатів чи депутатських об’єднань, не стосується мови релігійних зустрічей. Русифікація на них відбувається неймовірна, бо вірянам дозволяється самим вільно обирати мову богослужінь та релігійних обрядів, однак цю тонку матерію наші автори законів традиційно обходять десятою дорогою.
Ще один важливий момент. Прихильники проекту № 5670 вважають за необхідне розмежувати на законодавчому рівні регулювання застосування державної мови та мов етнічних груп, яким буде присвячено закон України «Про права осіб, що належать до національних меншин». Тоді як у альтернативному законопроекті 5556 (або «законі Лесюка») цей принцип не витримується, й сам документ, відповідно, називається «Про мови в Україні».

Варіант від Лесюка

Порівняно з нормами, пропонованими проектом закону про державну мову, «закон Лесюка» видається значно м’якішим. Наприклад, ним не деталізується рівень підготовки з української філології для бажаючих обіймати посади у місцевих державних адміністраціях та самоврядуванні. Йдеться лише про їхнє «володіння державною мовою». Немає там й спеціальних держорганів або службових осіб, котрі повинні стежити за дотриманням нового законодавства.
Ще однією визначальною особливістю «закону Лесюка» є пріоритетне забезпечення інтересів кримських татар, чия мова «поряд з державною мовою виконує визначені цим законом та іншими законами України функції офіційної мови в межах Автономної Республіки Крим» (ч. 3 ст. 4). Як передбачається, в АРК поряд з українською мовою «можуть» використовувати кримськотатарську мову для звернень громадян (ч. 1 ст. 12), визначення і позначення назв органів державної влади та інших зареєстрованих в Україні організацій (ч. 2 ст. 15), роботи державних і комунальних медіа (ч. 2 ст. 19), надання послуг населенню (ч. 2 ст. 24), реклами (ч. 6 ст. 24), написання топонімів (ч. 2 ст. 25) і дорожніх знаків, вивісок (ч. 1 ст. 26).
Що ж стосується мов інших етнічних груп («корінних народів», «національних меншин»), зокрема, росіян, то тут законопроектом 5556 пропонується доволі своєрідна формула «однієї третини», яка дуже легко може стати об’єктом політичних спекуляцій у деяких прикордонних регіонах. Прописана вона наступним чином: «У межах сіл, селищ, міст, визначених законами України місцями поширення і використання мов корінних народів або національних меншин України, якщо не менше, ніж третина їхніх мешканців зараховує себе до відповідних корінних народів або національних меншин». І стосується діловодства (ч. 3 ст. 11), адміністративних послуг (ч. 4 ст. 11), звернень громадян до органів влади (ч. 2 ст. 12), назв органів влади, друкованих та інших офіційних письмових оголошень і повідомлень (ч. 4 ст. 15), мови діяльності політичних партій і громадських організацій, а також інших зареєстрованих на законних підставах організацій (ч. 3 ст. 23), й, навіть, дорожніх знаків (ч. 2 ст. 26).

Варіант від «Свободи»

Законопроект № 5669 члена партії «Свобода» Михайла Головка, до розробки котрого, разом з Марією Матіос та Миколою Княжицьким, долучилася також решта наявних у чинному складі Верховної Ради «свободівців» (Іллєнко, Осуховський, Марченко, Левченко) має назву «Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні». У ньому, які і в «законі Лесюка», одним актом регулюється як державна мова, так і будь-які інші. Поряд з цим, на відміну від ліберального підходу проекту закону № 5556, тут посилено норми щодо відповідності тим чи іншим особам вимогам Нацкомісії зі стандартів української мови. «Свободівці» пропонують, аби тест від Комісії проходили не тільки кандидати в президенти чи депутати, а й бажаючі отримати громадянство України іноземці або особи без громадянства.
Регіональні (міноритарні) мови нацменшин обмежуються цим законопроектом галузями освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту. Про мову кримських татар нічого не йдеться. Хоча частиною 5 статті 2 документа визначається, що має бути прийнято окремий закон «про порядок застосування мови національної меншини або регіональної (міноритарної) мови».