Полеглі у жовтні за Україну воїни – це не статистика. Це – міста та села. Це – батьки, брати, сестри, кохані, діти. Це – одне спільне на всіх горе. Це – різні долі з однаковим кінцем. Долі чоловіків, які займалися найголовнішою справою – захищали свою країну.

Продовжуємо публікувати спогади волонтера Яна Осоки про загиблих бійців, які загинули у російсько-українській війні.

Мирослав Мисла

Мирослав Іванович Мисла (позивний «Мисливець»). Народився 4 липня 1992 року, в селі Волохів Яр, Чугуївського району, Харківської області, мешканець Харкова.
Справжній ідейний патріот, людина великої та глибокої душі, людина, яка ставила Україну понад усе не лише на словах.
У 2015 році закінчив історичний факультет за спеціальністю «викладач історії України та суспільно-політичних наук» Харківського національного університету ім. В. І. Каразіна.
Член Харківського осередку ВГО «Сокіл» від політичної партії «Свобода».
Під час Революції гідності був активним її учасником, працював кореспондентом на радіо «Голос свободи». Одразу після початку війни Мирослав пішов у добровольці, адже він не слухав нікого, окрім свого серця, яке підказало йому єдиний правильний шлях – захист Батьківщини. Спочатку служив у батальйоні МВС особливого призначення «Січ».
Спочатку «Мисливець» виконував завдання у Слов’янську та Кураховому, а потім був перекинутий на оборону Пісків. У травні 2015 року став офіційним військовослужбовцем окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» у складі 93-ї ОМБр.
Нещодавно Мирослав Іванович закінчив офіцерські курси та отримав звання «молодший лейтенант». Став командиром взводу.
Зразковий офіцер, він ніколи не відсторонювався від чорнової роботи, підказував побратимам і, що найголовніше, оберігав їх, чим заслужив велику повагу.
Загинув 2 жовтня, поблизу села Кримське, Новойдарського району, Луганської області, внаслідок поранень, отриманих під час мінометного обстрілу. Мирослав вів розвідувальну групу і раптом натрапив на ДРГ ворога, після чого наших бійців накрило потужним вогнем. «Мисливця» встигли донести до бази, але він не вижив.
Похований 4 жовтня 2016 року, в рідному селі Волохів Яр. У воїна залишилась мати.

Сергій Кравченко

Сергій Вікторович Кравченко (позивний «Крава») народився 28 травня 1984 року, в місті Гайсин, Вінницької області.
Після закінчення школи хлопець вступив до Теплицького вищого професійного училища, де здобув фах «машиніст-комбайнер». Працював різноробочим.
З нього виросла мужня, енергійна та смілива людина. На початку війни на Сході Сергій Вікторович пішов добровольцем, воював у складі 95-ї ОДШБр. Кіборг, брав участь в обороні Донецького аеропорту.
Півроку тому зазнав поранення, 9 днів пробув у комі. Після одужання та реабілітації прийняв рішення повернутися на війну та вступив до лав «Правого сектора». Військовослужбовець 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС.
Наприкінці жовтня «Крава» хотів поїхати у відпустку, на рідну Вінниччину, куди кликав завітати й своїх побратимів. Дуже багато розповідав їм про батьків та те, як він їх любить. Мав головну мрію – щоб нарешті закінчилась ця війна.
Загинув 3 жовтня, в районі промзони Авдіївки, під час спроби прориву ворожої ДРГ. Взяв увесь удар на себе, врятувавши життя багатьом своїм побратимам.
Похований 5 жовтня 2016 року, в місті Гайсин. Залишились батьки та брат.

Максим Яровець

Максим Олександрович Яровець (позивний «Скіф») народився 13 січня 1995 року, в Хмельницькому.
«Скіф» завжди хотів стати військовим. Це було його покликання. Це було те, до чого лежала душа. Тому після школи він вступив до Одеської військової академії, яку закінчив цього року у званні лейтенанта.
Його захопленням була його робота. Він віддавався їй цілком і повністю, чим і заслужив повагу і довіру у своїх побратимів та керівництва. Попри свій юний вік, він мав сильний характер. Але, коли прийшов на війну та став командиром, ніколи не проявляв зверхність і до своїх побратимів ставився як до рівних.
Це був дуже спокійний та культурний офіцер.
У зону війни Максим потрапив у квітні 2016 року. Спочатку його бойовою домівкою стало с. Попасне, Луганської області, де він служив командиром взводу 2-ї розвідувальної роти 130-го окремого розвідувального батальйону та виконував обов’язки командира роти глибинної розвідки.
У липні на Рівненському полігоні «префікс» «в. о.» було знято, і «Скіф» у 21 рік став повноцінним командиром.
22 серпня 2016 року був переведений на бойову службу до Донецької області.
Як командир роти міг не ходити на бойові виходи, але в нього навіть думка така не виникала. Максим виконував свої обов’язки, нічим себе не виокремлюючи.
Загинув 5 жовтня, о 10:50, поблизу міста Мар’їнка, Донецької області, під час повернення з бойового завдання, підірвавшись на міні МОН-50.
Його група складалася з 5 бійців, до наших позицій не дійшла метрів 600. На її шляху трапився рівчак з водою, яка ховала у собі розтяжку Муві (розтяжка, яка після висмикування чеки не дає паузу в 3 секунди, а лунає миттєвий вибух). Боєць, який ішов першим, перестрибнув, а «Скіф» зачепив і одразу взяв усе на себе.
Він став наймолодшим українським воїном, який загинув на фронті у жовтні – йому назавжди залишиться 21 рік.
Похований 8 жовтня 2016 року, на Алеї Слави у Хмельницькому. У нього залишилися батьки та сестра.

Давид Гамсахурдія

Давид Михайлович Гамсахурдія народився 30 грудня 1989 року, в місті Сухумі, Грузія.
Через два роки його родина переїхала на Закарпаття, у село Анталовці, під Ужгородом. Хлопець закінчив комп’ютерний ліцей, працював реалізатором преси. Мешкав також у селі Холмок.
Давид – етнічний грузин, але змалку вважав себе справжнім українцем.
За одне літо досконало опанував мову і таки вступив до української школи. Себе хлопець завжди називав закарпатським грузином.
У квітні 2016 року підписав зі ЗСУ контракт, службу проходив у складі 128-ї гірсько-піхотної бригади.
16 вересня на шахті Бутівка воїн потрапив під потужний мінометний обстріл, міна розірвалася неподалік від нього. У Давида застрягло у мозку 10 уламків, була вирвана частина хребта та перебите стегно. Він втратив дуже багато крові. 24 дні був непритомним у Дніпровській лікарні ім. Мечникова, переніс 6 складних операцій, але все було марно. Не приходячи до тями, воїн помер вночі 8 жовтня.
Посмертно нагороджений медаллю князя Володимира І ступеня.
Похований 12 жовтня 2016 року, на Пагорбі Слави ужгородського кладовища «Кальварія». Залишилась мати.

Олександр Сизов

Олександр Олександрович Сизов народився 21 вересня 1980 року, в селі Астраханка, Мелітопольського району, Запорізької області. Мешкав у м. Мелітополь.
Закінчивши 9 класів, пішов далі вчитися до Вищого професійного училища, де став кухарем, а потім закінчив Мелітопольський автомоторний технікум за фахом «економіст».
До війни працював електриком на трикотажній фабриці. Проживав з батьком, але той три роки тому помер.
Військовослужбовець 23-го окремого мотопіхотного батальйону «Хортиця» 56-ї окремої мотопіхотної бригади.
Олександр не мав чітко визначеного позивного, але всі його називали «Дядечко Ау» через один випадок. Коли приїхали міняти бійцівський склад, він не хотів їхати з бригади, і коли його почали кликати, він виліз з кущів з неголеною бородою.
Людина з дуже добрим серцем та почуттям справедливості, він не лякався небезпек і завжди був готовим виконати будь-які завдання.
Загинув 10 жовтня, об 11:00, біля села Талаківка, Волноваського району, Донецької області, внаслідок уламкового поранення в голову від розриву 82-мм міни.
Через невщухаючий обстріл тіло загиблого бійця не могли забрати ще протягом трьох годин, настільки щільно накривав вогнем ворог наші позиції.
Похований 14 жовтня, біля батька, у селі Астраханка. В нього залишились дві сестри.

Анатолій Нениця

Анатолій Валерійович Нениця народився 29 липня 1988 року, в селі Кам’янка, Апостолівського району, Дніпропетровської області.
Працював спочатку охоронцем та начальником охорони в супермаркеті, потім на супроводі вагонів.
Наприкінці зими 2015 року Анатолій підписав контракт і після двох місяців підготовки у навчальному таборі вирушив у зону війни.
Рядовий, кулеметник 54-го окремого розвідувального батальйону, до якого прибув 28 квітня.
Чудовий воїн, він ніколи не був боягузом, за що його дуже поважали. 19 серпня цього року був нагороджений відзнакою батальйону «За життя – на смерть».
Загинув 10 жовтня, приблизно о 10:00, біля селища Широкине, Волноваського району, Донецької області, внаслідок уламкового ураження від 120-мм міни.
Зі самого ранку по наших били важкою артилерією. Один із наших воїнів робив перебіжку через лісопосадку під час обстрілу та присів біля Анатолія. Той віддав йому свої ВОГи і буквально через декілька секунд на відстані 15 метрів від них впала міна.
Поховали Героя 12 жовтня, у селі Кам’янка. У нього залишились батьки, дружина, двоє дітей, сестра та брат.

Андрій Нестеренко

Андрій В’ячеславович Нестеренко (позивний «Нестер») народився 25 жовтня 1993 року, в місті Фастів, Київської області.
2008 року закінчив 9 класів школи, 2011 року – Фастівський центр професійно-технічної освіти за спеціальністю «електогазозварювальник, рихтувальник кузовів 4-го розряду».
У його очах завжди була присутня крапля легкого смутку, але у житті хлопець був дуже позитивним, веселим, з чесною та відкритою душею, працьовитим та сміливим. Коли він посміхався дітям, ті починали посміхатися у відповідь, настільки щирою була його усмішка.
У період із 2010 до 2012 рр. Андрій працював за фахом – на посаді електрогазозварювальника.
13 серпня 2014 року підписав із ЗСУ контракт до закінчення особливого періоду.
Старший солдат, кулеметник 11-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади.
Андрій В’ячеславович вмів усе робити, мав золоті руки, його ніколи не лякали труднощі. Мріяв швидше повернутися додому, одружитися, будувати щасливу сім’ю і робити все для того, щоб у нього в житті все було добре.
Загинув 16 жовтня, близько 15:00, біля міста Попасна, Луганської області. Під час повернення із завдання бойова машина, водієм якої був Андрій, потрапила під обстріл з мінометів та СПГ. Поранення отримали четверо бійців, яких негайно привезли у центральну лікарню Попасної. Через три години серце Андрія В’ячеславовича зупинилося.
Поховали Героя 19 жовтня, у Фастові. Залишились мати та бабуся.