Військові, які вирвалися з оточення на Дебальцівському плацдармі, розповіли про те, що з ними сталося за два роки, та про сприйняття тих подій.

Олександр Данилюк, у 2015-му хірург медроти 128-ї бригади ЗСУ; нині відповідає за координацію та організацію меддопомоги на фронті в МОЗ, хірург:
За два роки після Дебальцевого у військах створено стабілізаційні бригади. Хірурги вже не сидять в окопах і на блокпостах, як це було в наш час. Що ж до особистого, то після служби в армії я повернувся до мирного життя, оперував у тій самій лікарні, що й до війни. Паралельно викладав один семестр в університеті, куди мене запросили. Сприймання фронтових подій за два роки не змінилося. Що бачив і відчував тоді, те й зараз. Про це я написав в автобіографічній книжці «Дебальцеве. Втомлені боятися», яка вже цього місяця має надійти у продаж.
Коли йдеться про загальний перебіг операції та її наслідки, розділяймо питання оточення й виходу з нього. Власне, вважаю його успішним, бо абсолютною більшістю ми вийшли.
Стратегічною помилкою було те, що оточення допустили. Це перший з найгрубіших прорахунків. Другий – укладаючи Мінські домовленості, перемир’я призначили тільки на 15 лютого, хоча підписали їх 12-го. Тобто, санкціоновано дозволили ще три дні нас атакувати.
Насправді 15-го теж нічого не припинилося, ми всі знаємо, що жодних результатів це не дало. Але дуже зачепило наш бойовий дух. Ми зрозуміли, що до 15-го числа нас просто колошматитимуть. Поранених не евакуйовують, їх оперують в окопі, кожна спроба евакуації закінчується втратами. Від однієї п’ятої частини до третини всіх поранених були розстріляні ворогом під час спроб прориву. Хто це допустив і чому так сталося, не знаю. Я – не військовий і не стратег, щоб оцінювати. Найгірше те, що це було допущено, бо всі знали, в якому ми апендиксі, та як його легко взяти. Звичайні солдати мені й до того казали, що події можуть розгорнутися саме так, але я був упевнений, що після Іловайська та двох аеропортів нової помилки вже не припустяться.
Але сталося навпаки. Через це ми зазнали великих утрат. І ще такий момент: коли вже танки заблокували нам «дорогу життя», чому не підняли авіацію чи ще чимось важким не накрили й не розчистили ту дорогу? Ми постійно цим питанням переймались і не розуміли чому. Чому саме так? Чому сидимо в окопі, оперуємо там-таки, й немає більше чим допомогу пораненим надати?

Володимир Войцехов, у 2015-му кулеметник 128-ї бригади ЗСУ; нині майстер із проведення ремонтів:
Проживаю там, де й до війни: у Дунаївцях, Хмельницької області. Найнеприємніше за ці два роки, що вона триває, що хлопці й далі гинуть. Як на мене, керівництво нашої держави зовсім не бажає закінчення цієї війни. Нині проходжу курс лікування. Повернувшись з армії, тимчасово не працював, стояв на обліку на біржі праці. За моїм спостереженням, військовослужбовцям-учасникам АТО важко влаштуватися на роботу. Зараз шукаю постійне місце, намагаюся повернутись у стару колію, займаюся ремонтами. Поки мене не було, багато що змінилося. Ніхто не чекатиме, поки ти повернешся з війни і зробиш те, що не встиг. Плануємо з дружиною стати батьками. Інколи пишу вірші, зокрема, і про події війни, часом публікую в Інтернеті. Від держави жодної серйозної допомоги не отримував, хоч обіцяли багато. Якісь гроші дають до Дня ЗСУ, але, як на мене, це – не допомога, а знущання.
На жаль, ховаємо побратимів, які йдуть зовсім молодими. Коли можливо, зустрічаємося з хлопцями. Живемо. Так, як раніше, вже ніколи не буде, занадто багатьох ми втратили. Після повернення ставлення до тих подій на фронті не змінилося, але змінилося до середовища, яке тут. Маю на увазі на неокупованій Україні, яку війна не зачіпає. Багатьом людям усі речі, пов’язані з війною, «паралельні». Вони, як і раніше, живуть своїм життям, нарікаючи, що їх «дістала війна». Інколи просто гидко від цього й хочеться сказати їм кілька слів. Що ж до подій на Дебальцівському плацдармі, то на деякі речі дивишся трохи інакше. Деякі хлопці не повернулися, й інколи думаєш: якби в певний момент зробив інакше, може, і наслідки були б іншими. Деколи картаєш себе за те, що ти повернувсь, а хтось – ні. Коли йдеться про хід операції та наслідки, то я – не експерт у військовій справі, щоб судити, як, загалом, можна було змінити перебіг подій. Одначе, якби не дозволили «сєпарам» зайняти вершину (йдеться про селище Логвинове. — Ред.), то їм не було б нас так легко обстрілювати. Наші керівники до останнього казали: «Кільця немає, кільця немає. Нормально все», а дорогу на той час уже перекрили, і ми чудово розуміли, що кільце замкнене, що доведеться виходити під вогнем.

Андрій Брикнер, у 2015-му начальник служби ПММ у 40-му окремому мотопіхотному батальйоні ЗСУ; нині – приватний підприємець:
Маю ту саму роботу, що й до мобілізації: займаюся вантажними перевезеннями. У мене своя машина, тож працюю сам на себе. Військовослужбовцем став під час третьої хвилі, а звільнився 20 вересня 2015 року. Після демобілізації мав неприємний інцидент із податковою. Відділ, який збирає ЄСВ (єдиний соціальний внесок. – Ред.), через виконавчу службу наклав на мене стягнення. Заборгованість з’явилася після того, коли мене призвали до лав ЗСУ. У телефонних розмовах неодноразово повідомляв податківцям, що я в армії. Моя сестра ще в серпні 2014-го надала їм відповідну довідку. І стосовно податків до мене за рік перебування в Збройних силах запитань не було, за винятком того інциденту. Після демобілізації я погасив заборгованість, але виконавча служба влітку 2016-го зателефонувала й поставила до відома, що, попри моє погашення боргу, я винен іще 214 грн. саме їй. А 24 серпня, коли ми з бойовими товаришами їхали в Дніпро на урочистості, на посту ДПС на півдорозі спрацювала система «Рубіж». Виявилося, що весь мій транспорт – під арештом, легкову машину забрали на штраф-майданчик.
Отримати я її міг, лише привізши папери з виконавчої служби. На наше щастя, Ikarus з іншими хлопцями їхав позаду, й один бойовий товариш, якому того дня мали вручити нагороду, пересів зі своїми дітьми у нього, а ми зі ще одним офіцером повернулися до Кривого Рогу маршруткою. Свято для нас закінчилося. Тому я нічого не очікую від держави, нехай лише вона не заважає і виконує належно свої обов’язки.
Щодо сприйняття подій Дебальцевого не змінилося нічого. Те, що я тоді почув і побачив, так усе й лишилося. А про хід самої операції... Я ж дивлюся «знизу», а не «згори». Мені здається, що можна було змінити і процес, і наслідки. Припустилися багатьох помилок, які вчасно не виправляли.
По-перше, не зрозуміло, чому так легко віддали Логвинове. По-друге, нині мій батальйон намагаються звинуватити у тому, що бійці здалися в полон. Однак, не пояснюють чимало інших речей. Наприклад, 10 лютого від Чорнухиного відійшли САУ, й між цим селищем та нашим опорним пунктом «Мойша» з’явилася дірка, що залишалась аж до 17 лютого. З нею ніхто нічого не робив, і багато ворогів проникли в Дебальцеве. Про це писав, зокрема, Ігор Лук’янов, який був коригувальником 25-го батальйону тероборони. Він і 128-й бригаді давав координати, і нам допомагав. Коли ж 17 лютого два наші опорні пункти здались у полон, то Генштаб їх мало не зрадниками оголосив.

Олександр Тарасюк, у 2015-му навідник-оператор БМП-2 у 128-й бригаді ЗСУ; нині проходить курс лікування:
Уже два роки лікуюся. Пройшов психологічну реабілітацію в Угорщині. Ми їздили туди в межах волонтерського проекту «Зігрій душу». На сьогодні ще тимчасово не працюю саме через лікування. Ставлення до подій у Дебальцевому, звісно, не змінилося. Якби навіть знав, чим усе закінчиться, все одно пішов би в армію. І сьогодні ще раз пішов би. Загальний хід подій та наслідки операції можна було змінити. На моє переконання, потрібно було не тільки тримати оборону, а й іти в наступ. Усі знали й розуміли, що в тому «рукаві» ми довго не протримаємося: рано чи пізно мало статися те, що сталося. Якщо казати про сам вихід із Дебальцевого, то він був потрібен. Завдяки тому, що ми вийшли, втрати були меншими. Якби ми ще на кілька днів там залишилися, то вже ніхто звідти не врятувався б.

Руслан Палаш, у 2015-му гранатометник у 128-й бригаді ЗСУ; нині – комплектувальник товарів:
Сам я – з Хмельницької області. До війни працював у сусідньому селищі. Після демобілізації рік постояв на біржі праці. Тепер улаштувався комплектувальником товарів під Києвом. Метод вахтовий: два тижні – на роботі, два – вдома. Намагаюся залишитися в Україні. Нині – важкі часи, й багато хто вирушає працювати за кордон, але хочеться бути на Батьківщині. Ще маю хобі: пишу історико-краєзнавчі статті. Якщо казати про допомогу, то мені телефонували, пропонували виїхати на відпочинок, але я відмовився. Від держави надходить щорічна одноразова допомога – приблизно 900 грн (орієнтовно 35 доларів – ред.). А про сприйняття подій у Дебальцевому? Думками я залишився там. Таке з пам’яті вже не стирається. Що ж до оцінки загального ходу операції, то вважаю, що слід було розширити плацдарм та укріпити його. Може, тоді все відбулося б інакше.