Існування Золотої Орди неабияк вплинуло на історію України. В результаті загарбницьких походів онука Чингісхана – Бату-хана – під владу Орди потрапила значна частина Київської Русі. Найсильніше ця залежність відчувалася в російських землях, прилеглих до степу, – там, де були кочовища монголо-татар. Вже при спадкоємцях Чингісхана величезна територія імперії була поділена на автономні улуси, зокрема, улус Джучі, який охоплював землі сучасної України.

Класичне зображення козака Мамая – характерника, відчайдухи та мудреця, котрого знають усі українці. Але чи всім відомо, що прототип Мамая, цілком імовірно, мав тюркське походження? / фото зі сайта getmanat.org

Самі татари називали цей наділ Улу Улус – Великий Улус. Центром володінь хана Бату, які розкинулися від Дунаю до Середньої Азії, стало Нижнє Поволжя. Вже незабаром Великий Улус фактично перетворився на Золоту Орду. До його ханів у місто Сарай стікалися величезні багатства, передусім, від караванної торгівлі по Шовковому шляху. Ціла мережа караван-сараїв з колодязями, базари і митниці приносили чималий дохід від транзиту шовку та інших китайських товарів, які купці везли до Візантії та Європи. Одне з відгалужень цього торговельного шляху проходило через Крим і степову Україну. Тут пізніше облаштувався хан Ногай, що претендував на відокремлення від Великого Улусу. На його честь отримали назву татарські кочовища вздовж узбережжя Чорного та Азовського морів. Окрім цього, в Криму зміцнилася ще одна гілка нащадків Чингісхана. Саме Кримське ханство стало останнім уламком Золотої Орди в Східній Європі і проіснувало поряд з Україною до кінця XVIII сторіччя.
Як відомо, процес становлення, розквіту і занепаду Золотої Орди розтягнувся на декілька сторіч. Він підвів остаточну риску під історією Київської Русі. Зберегти обмежений суверенітет удалося лише небагатьом російським князівствам, зокрема, віддаленим Галицько-Волинським землям, розташованим у лісах і горах. Проте й Данило Галицький вимушений був їхати в Орду з дарунками. Ближчі до степу центри колишніх князівств – Переяслав, Чернігів, Київ, не кажучи вже про дрібні міста, – лежали в попелі та руїнах. Слов’янське населення бігло від завойовників на північ, а кочовища самих татар широко розкинулися в Придніпров’ї. Особливо на лівобережжі Дніпра, де ще за часів Київської Русі жили ковуї – змішане слов’яно-тюркське населення, нащадки печенігів, торків і половців. Найбільший і багатоводний Дніпро у завойовників, що оселилися в Придніпров’ї, отримав нове ім’я – Узі. Напівзруйнований Київ теж отримав другу назву – Манкерман, що означало «хвалена фортеця». Саме під цим ім’ям місто згадується в східних хроніках періоду Золотої Орди. Як свідчить католицький чернець Плано Карпіні, що побував у Києві у 1246 році, колишнє місто було практично знищене. У ньому, за розпорядженням хана, правив тисяцький суздальського князя – Дмитро Єйкович, за яким наглядали татари. Вже за Каневом розташувалася перша татарська застава. «Татари... вчинили велике побиття на землі Русі, зруйнували міста і фортеці, вбили людей, оточили Київ, який був столицею Русі. Після довгої облоги вони взяли його і вбили мешканців міста. Тому коли ми їхали через їхню землю, то знаходили в полі незліченну кількість голів і кісток мертвих людей. Це місто було доволі велике і дуже багатолюдне, а тепер розорене майже вщент. Навряд чи існує там двісті будинків, а людей татари тримають у найтяжчому рабстві».
Протягом довгого часу ординські завойовники вважали київські, чернігівські, переяславські землі своїми володіннями, взятими мечем. До середини XIV сторіччя Золота Орда досягла піка своєї могутності і розквіту. Проте після вбивства останнього прямого нащадка Бату, почалася двадцятирічна смута, яка в літописах отримала назву «Велике сум’яття». З 1359 до 1380 років у Золотій Орді змінилося 25 ханів. Скориставшись хаосом і суперництвом між татарами, литовський князь Ольгерд 1362 року захопив землі в басейні Дніпра. Однак і після цього Золота Орда не відмовилася від своїх претензій на згадані землі. Історики вважають, що землі майбутньої України з того часу були в подвійному підпорядкуванні. Литовські князі були вимушені платити ординцям своєрідний «штраф» – «поминки». Тут же залишалися й численні «татарські села», де проживали татари, що перейшли на службу до великого литовського князя. Вочевидь, саме цей факт відображають повідомлення східних хроністів, що описували обставини походу Тамерлана (Тимура) на Золоту Орду в 1395 році. Як відомо, правитель середньоазіатського Маравеннахра Тимур виступив на боці хана-чингізида Тохтамиша, що дозволило припинити «Велике сум’яття» в Золотій Орді. Проте потім великий хан вирішив підпорядкувати собі і колишнього союзника, що стало його фатальною помилкою.
Тимур зробив серію вдалих походів, спалив ординську столицю Сарай, і це стало початком кінця Золотої Орди. «Переслідуючи праве крило війська ворогів у бік річки Узі (Дніпро), Тимур знову повів військо в наступ і, дійшовши до місцевості Манкерман (Київ) збоку річки Узі, розграбував область Бек-Ярика і все господарство їх, окрім небагатьох, які врятувалися. Потім Тимур попрямував до міста урусів під назвою Машкав (Москва) і, вчинивши наступ на всі ті області, розграбував їх; воїни дістали незліченну здобич». З цього свідчення можна зробити висновок, що наприкінці XIV сторіччя поселення татар були на лівобережжі Дніпра і в районі Києва. Цікаво, що навіть через сторіччя татарська назва Києва все ще не була забута, про що свідчать мемуари венеціанського посла Амброджо Контаріні «Подорож до Персії». «1 травня (1474 р.) ми приїхали до міста, іменованого Київ, або Маграман, який знаходиться поза Нижньою Росією. Місто стоїть у кордонах з Татарією; у ньому збираються купці з хутровиною, вивезеною з Верхньої Росії; об’єднавшись у каравани, вони йдуть на Кафу, проте часто бувають захоплені татарами».
Розпад Золотої Орди і криваві суперечки в степу сприяли переходу татарських угруповань, що зазнали поразки, на службу до Литви і Московії. Історики зазначають, що інколи на степовій околиці з’являлися цілі татарські анклави. Добре відомо, наприклад, існування в Московії так званого ханства Касимовського. Його главу, хрещеного татарина Симеона Бекбулатовича, цар Іван Грозний під час опричнини посадив на царський престол замість себе. На кордоні Великого князівства Литовського також був татарський анклав – так зване «князівство Мансура». Існувало воно в XIV-XVI сторіччях, здебільшого, на території Сумської і Полтавської областей. Князівство було засноване в 1381 році сином темника Мамая – Мансуром з роду Кият. Знаменитий Мамай відігравав впливову роль у Золотій Орді при останньому прямому нащадку Бату – Бердібеке, і був зятем убитого хана. Під час «Великого сум’яття» Мамай практично створив самостійний улус у західній частині Золотої Орди. Не будучи нащадком Чингісхана, він не мав прав на ханський престол, тому обмежувався впливовою посадою беклярибека при ханах-маріонетках. За прикладом Мамая інші нащадки емірів також виявили прагнення до самостійності, проте боротьба за контроль над столицею – Сараєм – ослабила Орду. Сам Мамай, що розташував свою ставку на Дніпрі, в гирлі річки Конка, в 1380 році був розбитий московським князем Дмитром Донським, а потім військами його суперника – хана Тохтамиша. Після цього Мамай утік до Криму, але був зраджений підступними союзниками – Генуєю, якій татари збували слов’янських рабів. Син Мамая – Мансур – у пошуках притулку попрямував на північ, до кордонів Литви. На території сучасної Сумщини і Полтави Мансур Мамай відновив декілька укріплених містечок, зокрема, Глинськ і Полтаву, та оголосив ці землі своїми володіннями. До складу населення татарського князівства увійшла одна з південних груп севрюків – вихідців зі Сіверської землі, що проживали в межиріччі Ворскли і Сули, в районі Полтави. Десятиріччя по тому, в битві з військами Тамерлана, засновника князівства було вбито. Але, незважаючи на це, володіння князів Мамаїв поступово розширилися й охопили землі не лише на лівому березі Дніпра, а й на правому – в сучасній Черкаській області. Там разом з татарами оселилися черкеси, які вимушені були втікати від військ Тамерлана під захист Литви.
З часом татарські князі Мамаї перетворилися на могутніх феодалів Великого князівства Литовського. Своє литовське підданство вони, як свідчить родословець, визнали в період правління князя Вітовта. Центром князівства Мамаїв було дерев’яне містечко під назвою Глинськ. Пізніше їхня резиденція перемістилася в Золотоношу і Полтаву. Татарське князівство мало досить незвичайний устрій – главами місцевих громад, що складалися зі змішаного слав’яно-тюркського населення, були військові командири, яких вибирали самі поселенці, що продовжувало традиції Золотої Орди. Князі Мамаї були швидше отаманами, ніж звичайними феодалами, а мешканці – багато в чому схожими на козаків. Варто зауважити, що термін «козак» давно існував у Золотій Орді, де він позначав людей вільного стану. Пізніше ми бачимо ту ж саму систему стосунків у запорізьких козаків. Під час вступу на службу до Вітовта нащадки Мамая прийняли хрещення, а онук Мансура одружувався з донькою князя Острозького – княжною Настасією, поклавши початок литовському роду Глинських. Аж до 1508 року їхнє володіння залишалися автономним утворенням усередині Великого князівства Литовського. Великий князь Вітовт подарував Глинським в управління фактично все лівобережжя Дніпра. Натомість, хрещений князь Олекса Глинський і його нащадки повинні були захищати ці землі від недругів і брати участь у війнах литовських князів. Існує версія, що лише завдяки союзу з князями Мамаями Велике князівство Литовське зуміло поставити під свій контроль величезну територію Дикого поля – аж до Чорного моря. Самі литовці там, зрозуміло, не жили. Ці степи контролювали нащадки іншого сина Мамая – Скидера, який, за відомостями родоводу Глинських, відкочовував з Полтави під Перекоп.
Незважаючи на те, що Глинські втратили свої володіння в Україні, а їхній рід припинився, діяльність князів Мамаїв не пройшла безслідно. Разом зі своїми родичами – Острозькими, Вишневецькими, Ружинськими і Дашкевичами, що також мають татарське коріння, – вони стали організаторами українського козацтва. Вихідці з цих пологів були першими очільниками козацьких загонів. Не випадково пам’ять про князів Мамаїв збереглася в народній пам’яті українців у образі легендарного «козака Мамая». Цей міфічний персонаж став настільки символічною фігурою, що, коли спалахували народні повстання в Україні, обов’язково з’являвся новий Мамай. У XVIII-XIX сторіччях в українському народному живописі існував характерний сюжет: на картині зображено запорізького козака, що сидить «по-татарськи» і грає на кобзі. Хоча «козак Мамай» відомий в усій Україні, найбільше його зображення поширене на лівобережжі Дніпра, на території, центром якої є Полтава. Князівство нащадків Мамая – лише невеликий епізод, але він пояснює вплив Золотої Орди на формування Польсько-Литовської держави.