rss
07/20/2017
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#310

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Джо О’Браєн, британський фотограф: «Майдан – це важко, проте я не хотів би, щоб мене ці відчуття відпускали»
Британський фотограф Джо О’Браєн уперше приїхав до України три роки тому. Почувши з місцевих каналів про протести та смерть Сергія Нігояна і Михайла Жизнєвського, вирішив на власні очі побачити, що відбувається в Києві та зробити кілька фотографій. Зізнається, відчував, що смертей на Майдані буде більше.

Поїздку на Майдан Джо О’Браєн порівнює з певним адреналіном – і захоплююче, і небезпечно водночас. Своє бачення подій презентував у роботах, які формують виставку «Майдан: більше, ніж життя і смерть», відкриту в Національному музеї історії України в Києві. Це – перша велика виставка британського фотографа. Експозиція складається зі 40 робіт автора про події на Майдані. Про те, чим вразив Джо О’Браєна український Майдан і його мешканці, яке випробування для нього було найскладнішим, і чому він ще повернеться в Україну, фотограф розповів у інтерв’ю Укрінформу.

– Як ваші рідні відреагували на рішення поїхати на Майдан в Україну?
– Я не сказав своїм батькам, що їду на Майдан. До останнього не казав. Знав, що вони будуть мене переконувати не робити цього, доводити, як це небезпечно. Я досі відчуваю цю небезпеку. Але це – мій вибір. Звичайно, люди, які тебе люблять, будуть хвилюватися. Я тримав зв’язок тільки зі сестрою. До речі, 20 лютого вона звернулася до посольства Великої Британії в Україні, бо не могла мене знайти і думала, що я вбитий.
– І як знайшла?
– Я був у хостелі. Одна з журналісток зайшла в кімнату й сказала, що посольство Великої Британії й родина шукають Джо О’Браєна. Я сказав: «Це – я». Коли був на Майдані, то не думав про дім, тому й не контактував часто зі сестрою. У ті моменти дім здавався таким далеким…
– Пригадайте свій перший день на Майдані, коли тільки приїхали в Україну. Яким він був?
– Це був мій день народження – 2 лютого. Я навіть фото зробив: вулиця Грушевського, яку загородив ряд «беркутівців» зі щитами. Бачите, за ними – схід сонця... (Показує на фото – Ред.).
– Оригінальне святкування дня народження. То як провели той день?
– Насправді, я погано його пам’ятаю. Приїхав напередодні вночі, зупинився в хостелі. З вікна кімнати було видно Майдан. Того дня я просто прогулювався навколо і нікого не розпитував, що відбувається. Впізнавав місця, які раніше бачив на телебаченні. Не знав, як зблизитися з протестувальниками, щоб робити фото. Треба було відчути атмосферу, вивчити середовище. Пригадую, усе ж зробив кілька світлин, познайомився з деякими протестувальниками. Вони привели мене в медичний пункт, бо я геть замерз: руки й ноги похололи. Там уже відігрівся.
– Поділіться враженнями від проживання на Майдані. Як налагоджували контакти з людьми, як працювали над фотографіями?
– Насправді я жив у різних місцях: і в хостелах, і в Жовтневому палаці, і на Майдані. У перші дні свого перебування на Майдані я постійно думав, що робити і як бути далі. Дехто приходив на Майдан, записував історії учасників, робив якісь фото, і все. У мене ж було випробування – знайти собі мотивацію, аби там залишитися. Можливо, навіть знайти якийсь новий стиль роботи у фотографії. Я приїхав лише на один тиждень, а пробув в Україні аж сім місяців. У моєму розумінні все закінчилося після зруйнування табору протестувальників, а Майдан став для мене символом спільної ідеї людей, їхньої спільної сили. У протестувальників, гадаю, були різні мотивації для участі в тому, що відбувалося. Вони залишали Майдан у різний час. Для деяких це був кінець, для інших – досягнення мети. Були й такі, кого результати не втішали.
Також пригадую разючі контрасти емоцій на Майдані. Навіть у такі тяжкі часи люди продовжували кохати, посміхалися. Але в той же час бачив надзвичайний сум, трагедію. Це важко, проте я не хотів би, щоб мене ці відчуття відпускали. Не хотів би, щоб вони забулися. Досі відчуваю все, коли дивлюся на фотографії з Майдану, згадую пережитий досвід. На моїх фото зафіксовані не просто моменти, а певні спогади.
– Що для вас було найважчим, коли жили на Майдані?
– Думаю, холод. Ну, і не вистачало душу, чистого одягу. Такі звичайні речі допомагають почувати себе краще, а їх не було.
– Чи потрапляли ви в якісь сутички на Майдані? Адже були випадки, коли травм зазнавали і працівники ЗМІ.
– Так, я чув про це. Щось на зразок сутички було зі мною 18 лютого. Я йшов за священиком вздовж лінії, сформованої «беркутівцями», і знімав. Мені щось казали, але я не розумів, що саме. Проте в мене жодного разу не було проблем із протестувальниками. Я ніколи не відчував себе безпечно, коли лишав територію Майдану. Безпечніше було на Майдані.
– Як дбали про свою безпеку? Мали якийсь захист?
– Лише страховку, передбачену для туризму (засміявся – ред.). Бронежилета не мав, тільки протигаз, який видали в Будинку профспілок. Якщо чесно, то було страшно.
– З іншими фотографами співпрацювати доводилося?
– Так, відчувалося багато підтримки. Але, звичайно, була певна конкуренція.
– Раніше в нашій розмові ви сказали, що планували побути в Україні тиждень, а затрималися на 7 місяців... Читала, що навіть мали проблеми з візою. Про що йдеться?
– Коли повертався додому, в Лондон, в аеропорту мені довелося заплатити штраф, бо віза закінчилася задовго до мого відльоту. Через таке порушення мені заборонили повертатися в Україну протягом 180 днів. Але я вже знав, що приїду на річницю Майдану. Минулого року так і зробив.
– За цей час щось змінилося? Ви побачили іншу Україну?
– О так! Люди очікували змін, але втомилися від того очікування. Гадаю, їх також виснажив конфлікт на Сході країни. Я помітив у них певну апатію. Думаю також, що українці розчаровані у перебігу розслідування вбивств героїв Небесної Сотні. Під час презентації своєї виставки побачив, що люди досі відчувають пережитий біль. Вони шукають тих, хто може їм допомогти. Звертаються навіть до іноземців, але вважаю, допомагати їм має держава. Виставка, яку я презентую в Києві, саме для цих людей. Для мене є честю поділитися цими історіями, показати більше. Це – пам’ять про учасників Майдану, насамперед, про вбитих. Мені було важливо показати історію того, що відбувалося, з обох боків. «Тітушки» у моєму розумінні, це як прояв легітимізації державної структури, сили. Поряд з ними – міліція та «Беркут». Виходить, вони були на одному боці. У Лондоні подібну ситуацію важко уявити.
– До Майдану, наскільки відомо з вашої біографії, знімали протести у Великій Британії та Іспанії. Чи можете порівняти їх з подіями на Майдані?
– В Україні була революція, а в згаданих країнах – протести, до яких призвела фінансова криза в США та Європі у 2011 році. Країни втрачали гроші. Європейський Союз мав урізати фінансування для своїх членів. Саме це стало причиною протестів. Але вони не були такими жорстокими, як в Україні. На Майдані були смерті. Майдан – це щось таке, з чим раніше я ніколи не мав справи.
– Яка була реакція закордонних ЗМІ на ваші фото з України? Вони користувалися попитом?
– На моїх фото відображалося насильство, жорстокість. Людям це цікаво. Це стало популярним за кордоном, на це хотіли дивитися. Проте після лютого інтерес спав. Потім почалася анексія Криму, яку я теж висвітлював. І це, зважте, знову було цікаво закордонній аудиторії. Люди були зацікавлені фотографіями, де зображувалися вогонь і насильство.
– Виходить, цікавилися насильством, а не подіями?
– Думаю, іноземцям цікаво було побачити ілюстрації жорстокості, яка була на Майдані, найкривавіші моменти. Проте багато моїх друзів з Великої Британії розуміли, що відбувається в Україні насправді. Я їм розповідав, бо Майдан став частиною мене.
– Зараз продовжуєте знімати в Україні? Над чимось працюєте?
– Так. Я спілкувався з ветеранами АТО та пораненими, які побували в Іловайську. Зробив кілька фотографій.
– Були на Сході?
– Ні, не був. Зустрічався з ними тут, у Києві.
– На деяких фото з України, розміщених на вашому сайті, впізнала Україну. Де подорожували?
– Був у Одесі, Вінниці, Львові, Черкасах, Коломиї, Яремчі, відвідав Закарпаття.
– Деякі фотографії з інших українських міст справили пригнічене враження, навіть здалося, що вони дещо депресивні. Україна справді такою здається людині, яка тут не живе? Чи це якийсь задум фотохудожника?
– Думаю, українці дуже переймаються тим, що їхню країну презентують як дуже депресивну. Ці роботи для мене – не пропаганда якихось жахів в Україні. Своїми фотороботами я більше розповідаю, яка вона чудова. Фото, про які ви згадуєте, з рубрики мого сайта «Приватні моменти». Для мене це – просто частина проекту. Знаю, що в Україні є певні проблеми, насамперед, зі забезпеченням нормального життя людей з обмеженими можливостями. Але не маю на увазі ваших параолімпійців. Знаю, що вони успішно виступили на Олімпійських іграх 2016 року. Незважаючи на їхній успіх на олімпійських змаганнях, для звичайних українців з обмеженими можливостями життя не видається легким. Саме це я відобразив на фото. Проте повторюю: це лише проект, а мій сайт – не джерело інформації для туристів.
– Загалом, Україна цікава закордонним ЗМІ? На вашу думку, чи достатньо про неї інформації?
– Нещодавно бачив програму на ВВС про Східну Україну, про людей, які перебувають на території конфлікту. (Замислився – ред.). Проте стрічку новин на телебаченні формують якісь термінові новини. Зараз у «топах» повідомлення про події в Сирії, про новообраного президента США. У новинах Великобританії багато говорять про Росію. І про Brexit.
– Як вважаєте, чому так?
– Питання в тому, які ще країни мають війни, про котрі ми не чуємо? Для нас, наприклад, зараз війна в Україні важлива, бо ми тут, в Україні. Так само могли думати мої друзі з Великої Британії про свою країну. Війна в Чечні тривала роками, але також достатньо не висвітлювалася. Натомість, постійно в новинах розповідали про Боснію. До речі, нині в новинах Ірландії досить багато інформації про Україну. А британські ЗМІ я не всі читаю та дивлюся. У деяких із них російські власники.
– З якими закордонними виданнями співпрацюєте нині?
– The Guardian, The Daily Telegraph, Daily Mail.
– Ваша виставка, що в музеї історії України, буде в Києві до 22 лютого. Які потім плани?
– Подорожувати Україною з нею. Зараз займаємося пошуком областей, де її можна ще показати.
– До Києва презентовані фото вже десь виставляли?
– Ні. Це – перша велика виставка. Щоправда, три з презентованих фотографій уже отримали приз глядацьких симпатій на Лондонському фотофестивалі (London Photo Festival) 2016 року.
– З Україною вас щось пов’язує, окрім фото і Майдану? Можливо, якісь знайомства?
– На Майдані я провів дуже багато часу, і якщо ти дружелюбний до людей, то знайдеш багато знайомих. У мене такі є. Деякі з них прийшли на виставку, написали свої думки про побачене у книзі відгуків. Історія – це не лише фотографії, але й думки людей щодо них. Це – важливо. Я бачив, як люди реагують на деякі світлини. Дехто навіть плакав. Для мене це дуже емоційно.
Я дивився на ці фотографії майже щодня протягом трьох років, а люди бачили їх вперше.
– Кажете, що маєте намір відвідати Східну Україну. Визначилися, куди і коли поїдете?
– Думаю про це. Я не мав плану чи якоїсь ідеї, коли їхав на Майдан. Так само і в цьому питанні. Проте, не планував би далеко, бо через два тижні можу бути в зовсім іншому місці.

Фото Володимира Тарасова
Юлія Гайдіна
Укрінформ

Любов врятує світ

Катерина Дзюба – володарка піску

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com