rss
04/25/2017
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#304

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Любомир Медвідь: «Я звик боротися за щось, а не проти чогось»
Title  
  Народний художник, лауреат Національної премії
імені Шевченка Любомир Медвідь. Фото: ZIK
 
Високе мистецтво і брутальність реальності. Життя містить обидва ці компоненти, і важливо зрозуміти, що у ньому варто зауважувати не лише проблеми чи негаразди, а й те, що виростає з нашого оцього приземленого досвіду – висновки, втілені з часом у книгах, малярстві, театрі. Бо коли будемо зосереджуватися на побуті, кажучи іншими словами, бачити лише те, що під ногами, то, певна річ, ніколи не зауважимо виднокола, перспектив. Любомир Медвідь, народний художник-інтелектуал, лауреат Національної премії імені Шевченка, – мій гість.

– Пане Любомире, я традиційно запитую своїх гостей про їхні візії нашого з вами часу. Хтось вважає його мозаїчним, фрагментарним, – надаючи перевагу, мабуть, філософським визначенням; хтось акцентує на його драматизмі, ба, навіть трагічності, хтось зосереджується на тому, що це – час змін. Як бачите, відчуваєте час ви особисто?
– Найперше, на чому хотів би наголосити: живемо у драматичну епоху, у час, просякнутий розмаїтими складнощами і духовного ґатунку, і матеріального, і політичного, й економічного. Гадаю, що не оголошую тут жодної новини для тих, хто нас читає.
Як ми у тому часі житимемо, ким ми будемо у ньому, наскільки вистачить нашого ентузіазму, щоб реагувати відповідно на його виклики? Не знаю. Але знаю, що від цього залежатиме те, як ми будемо жити далі, яким буде наше майбутнє і чи взагалі воно у нас є. У сенсі перспективи – широкої, панорамної, чи, навпаки, вузької, зосередженої на виживанні, на поверненні у власну равликову мушлю. Наш вибір залежить від нас, зрештою… Як би не було складно, важко, тривожно, ми мусимо жити далі, – як відповідальні люди, а не як випадкові типи, які послуговуються власними меркантильними і ницими ідеалами.
– Усе пізнається у порівнянні. Тобто, оцінюючи актуальну мить, ви, мабуть, порівнюєте її з минулим. Зі своїм досвідом, зокрема. Тобто, маємо справу з такими собі ремінісценціями, але не на полотні, а в реальності. Як часто перетинаються ці дві площини у вашій малярській творчості?
– Певна річ, перетинаються. Людина є продуктом того, чим вона була у минулому. Відповідальна людина налаштована на те, ким вона стане у майбутньому. Я наголошую на слові «відповідальна», оминаючи більш пишні епітети. Відповідальна перед Батьківщиною, родиною, найближчим оточенням, перед тим, що діється. Відповідальність притаманна особистостям, і настільки ж нехарактерна для юрби, яка воліє затишку, аби день до вечора.
Те, що відбувається зараз, вимагає особливої відповідальності. На всіх рівнях, у різних житейських досвідах, у кожному виборі, у всякій ініціативі. Я – художник, митець, водночас, – очевидна справа, – клітина суспільства, яка, тим не менш, відчуває себе відповідальною за спільну долю. Я намагаюся говорити про високі життєві правди, про високі цілі, про те, наскільки буває прикрим наше повсякденне існування. Оце останнє я роблю не тому, що хочу висміяти чи зневажити. Але щоб показати, як може людина (покликана до великої відповідальної дії) зарити голову у пісок, аби нічого не бачити довкола. Це не надається до мого розуміння, а тому провокує на такі художні речі. Я – людина гаряча, і моє мистецтво теж. Можливо, це не всім до вподоби, – очевидно, не всім, і це добре, що не всім.
  Title
  Любомир Медвідь. Село Верещиця, 1980.
Фото: art.lviv-online.com
– Пане Любомире, питання вічне – стосунки митця і влади. Ви не обділені нагородами, званнями, статусами. Зрештою, вони – плід вашої праці, ваших рук і розуму. Однак, попри все, ви були і є бунтарською натурою. Чи були у вас випадки, коли все ж таки доводилося йти на компроміс із власними переконаннями?
– Це, може, комусь видатися неймовірним, але я кажу щиро і відверто. Я ніколи не йшов на компроміс із власною совістю. Про мої стосунки з владою… Я мав певні комплікації, певні конфронтації з владою у нашому вже тепер, слава Богу, далекому минулому. Тому, – обставленому партз’їздами, гаслами про «наш новий вєк»… Тоді трапилося так, що моя конфронтація з владою не переросла у відкрите протистояння. Те, що я робив, – і про це мені особливо приємно згадувати, – вміли прочитати люди, які дивилися глибше. Вони бачили, про що я розповідаю своєю творчістю, – в очах портретованих мною осіб багато хто прочитував правду про життя у тоталітаризмі. Безумовно, це було неприємно владі, але вона не мала підстав для якихось публічних претензій. Хоча після виставки 1972 року я мав доволі серйозні розмови, оскільки зграйка мертвих метеликів на моєму полотні спричинила певні підозри. Тим паче, що у «Львовской правдє» опублікували фактично розгромну статтю, де сумнівалися у моїй відданості соцреалізму і радили «вибросіть своіх мьортвих бабочек, открить свої пильниє окна». Автор таки прочитав правильно те, що я хотів сказати… Дійсно, вікна режиму були запиленими, брудними. А надії на вихід, на порятунок справді були схожими на загиблих метеликів.
Ну, а вже з новою владою… Я знав багатьох осіб з демократичного призову, і в області, і в країні. Але це були стосунки товариського ґатунку і не політичного характеру. Бо політика, – особливо у тих параметрах, в яких то зараз відбувається, – є для мене антипатичною, чужою і неприпустимою. Я не вважаю за потрібне втручатися у політичну побутовість, я розповідаю про вищі цілі. Я звик боротися за щось, а не проти чогось.
– Проблема інтелектуала. Хто він – активний учасник подій, чи, може, людина, яка у замкнутій вежі зі слонової кістки формулює сенси, аби, відтак, над ними міркували і діяли інші?
– Я, власне, волію говорити не про інтелігента, а про інтелектуала. І мушу сказати, що якби в нашій реальності, у процесі становлення нашої державності ми мали більше інтелектуалів… Я не хочу ображати наш талановитий народ, – зрозумійте мене правильно, – однак із прикрістю мушу сказати, що не інтелектуали, а, радше, люди, які такими не є, які не є професіоналами жодної царини людських діянь, які мають тільки дипломи про закінчення того чи іншого навчального закладу (буває, що й фальшиві, але Бог з ним, інтелектуалом можна бути без вищої освіти), потрапляють у владу.
Водночас, люди, які називають себе інтелігентами, дуже часто чинять не так, як їм належить, і, – поготів, – не є інтелектуалами. Відсоток мислячих, справді інтелектуально думаючих людей у нас замалий. Водночас, аби подолати труднощі, які перед нами постали, аби в обставинах отої нашої зайвості у сучасному світі (бо ми справді нікому не потрібні всерйоз, хіба лиш як розмінна монета), ми мусимо задіяти всі наші переваги – культурні, інтелектуальні, зрештою, навіть нашу роль щита Європи перед інвазією з ординського сходу. Для поодиноких справжніх інтелектуалів – це непосильна ноша.
Ми мусимо витримати певний час, аби з наших інтелігентів таки виросли справжні інтелектуали, аби з наших вишів вийшли таки дійсно освічені люди, щоб цей малий відсоток (фактично – випадковості) суттєво зріс. То нам конче необхідно. Як повітря і вода…
– Пане Любомире, наш з вами світ стає дедалі відкритішим, як тепер модно казати, – транспарентнішим. Соціальні мережі, Інтернет не залишають місця для такого суттєвого складника буття, як приватність. Але, як на мене, саме вона, – приватність, – є в основі будь-якої творчості. Ваш погляд на цю проблему.
– Це направду проблема. Приватність пов’язана з незалежністю особистості, з її персональною біографією. Не біографією загалу, не біографією табуна, маси, а саме з її індивідуальним життєписом.
Усе частіше особистість витісняється інертною масою зі смаками зграї, позбавленою власного погляду на діяння. І все стає настільки урівноважено-сумним, що аж зашкалює і тривожить. Індивідуальність губиться у світі Інтернету (це чудовий винахід, але сповнений загроз), губиться у маскультурі (звісно, всі ми потребуємо розваги, релаксу, але…), яку нам накидають зусібіч. Особистість розчиняється серед культурно-пропагандистської інвазії.
Мені прикро бачити, як людина тратить своє власне неповторне обличчя, Боже обличчя.
– Чи має Любомир Медвідь якусь заповітну мрію, яку він наважиться озвучити?
– Заповітна мрія кожної людини, яка відповідає за власні вчинки і біографію, – зробити щось важливе, сутнісне, значиме…
– Невже ви цього не зробили досі? Не вірю…
– …я боюся, що хтось запідозрить якусь позу в тому, коли скажу так. Ні, я не зробив усього, що бажав би зробити. Я не виконав ще своєї програми. Якщо Бог мені дарує сили і здоров’я, то маю цілу низку задумів, які хотів би втілити. Розумієте, все своє життя я намагався, а зараз я би хотів… Бо тепер я маю і засоби, і досвід, і розумування для цього. От тільки питання – чи вистачить на це часу й сил?
– Я сподіваюся, що вистачить. Чого вам щиро бажаю. І дякую за цю розмову.

Довідка
Любомир Мирославович Медвідь – професор, заслужений діяч мистецтв України, народний художник, академік Академії мистецтв України. Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за цикл живописних творів «Ремінісценції».
Він народився 10 липня 1941 року, у селі Варяж, Сокальського району, Львівської області. В 1946 разом з родиною переїхав з території, яка відійшла до Польщі, на територію України.
1965 року закінчив Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва. Його наставниками були Роман Сельський, Карло Звіринський, Вітольд Манастирський, Данило Довбошинський.
Мав персональні виставки у Львові, Торонто, Нью-Йорку, Чикаго, Битові та Варшаві, Ханьджоу. Брав участь у групових виставках у Нью-Йорку, Х’юстоні, Кракові, разом з відомими львівськими митцями виставляв свої твори у Києві, Вільнюсі й Москві.
Картини Любомира Медвідя – у колекціях музеїв України та закордоння. Викладає у Львівській академії мистецтв. Розписав низку церков (с. Суховоля, поблизу Львова, в Оттаві, Канада), окремі його роботи є у Львівському соборі св. Юра.

Розмовляв Ігор Гулик
Джерело: ІА ZIK


Готуймося їхати на «Гребінчині вечорниці»!

Джо О’Браєн, британський фотограф: «Майдан – це важко, проте я не хотів би, щоб мене ці відчуття відпускали»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com