(1-а частина)

Наша громада м. Чикаго готується до славного ювілею – 80-річчя катедральної школи св. Миколая. «Ця школа постійно вчила вас любити Христа та Його Пресвяту Матір, любити свою Батьківщину, своїх ближніх, учила вас бути «сіллю землі» і «світлом для світу», бути добрими християнами», – таку високу оцінку поставив з нагоди святкування 50-річчя школи у 1987 році св. п. владика Інокентій ЧСВВ, єпарх Чиказький.

Працювати над історією школи надзвичайно цікаво, адже перед нами – три покоління емігрантів, які вийшли у світ зі стін цієї альма-матер з українським серцем. Кілька світлин від Українського національного музею, за якими – доля української Америки. Бенкет 80-річчя школи відбудеться 25 лютого 2017 року у Regency Hyatt o’Hare.
Перед тим, як вирушити на бенкет, подумаймо – хто і коли в США відкрив першу школу з українською мовою навчання? Скільки українських емігрантів прославили Америку і продовжують збагачувати її своїм розумом, талантом і працьовитістю?
Відповідь пов’язуємо з першим поколінням емігрантів, тих, що наприкінці ХІХ – початку ХХ відважилися на морську подорож до невідомої Америки. Першопрохідниками стали вихідці зі земель, що були у складі тодішньої Австро-Угорщини, де еміграція була масовим явищем. До початку Першої світової війни сюди емігрували близько 350-360 тис. осіб, 90% з них були греко-католиками.
Зійшовши з корабля, вони оселялися у штатах Пенсильванія, Нью-Йорк та Нью-Джерсі. Саме у ці штати вербували дешеву робочу силу для роботи на шахтах, фабриках, будівництві залізної дороги, в цегельні, тартаки, на вирубку лісу. Багато українських селян опинилися у фермерських штатах: Массачусетс, Коннектикут, Вермонт, Вірджинія, Міннесота, Північна Дакота. На важко зароблені гроші купували невеликі земельні угіддя і залишалися господарювати. Були і такі, що їхали до Колорадо, Монтани у пошуках золота та срібла, інші поселялися в Каліфорнії, також осідали у штатах Вісконсин, Іллінойс, Огайо, Індіана. Кажуть, варто було Іванові знайти притулок та роботу, коли через рік до нього переїздила вся родина – дружина, діти. Так народжувалася нова спільнота. «На величезному просторі Сполучених держав, від Нью-Йорка до Сан-Франциско, від Ріо-Гранде до джерел Міссурі, живуть до 200 тисяч русинів», – писав граф Леліва у Русько-Американському календарі за 1897 рік. Переважна більшість тих, що емігрували між 1870-1914 роками, називали себе русинами – «Ruthenians». Згідно зі статистикою Юліяна Бачинського, – до 1898 р. до США прибуло 108 тис. емігрантів-українців, а за 1899-1909 рр. – понад 280 тис., тобто, з природним приростом у 1910 р. українців, галичан і закарпатців було близько 470 000. Від загальної кількості населення США українці становили 0,5%. Однак, церковні джерела налічували на 1914 р. самих греко-католиків близько 500 000 (Л. Б. «Українська імміграція у Злучених Державах», 1914 р.). Про вороже ставлення місцевого населення до «дешевої робочої сили» у своїй статті «У 125-річчя першої української католицької церкви в США» доктор Осип Кравченюк зазначає: «Навіть «Нью-Йорк Таймс» писала 18 лютого 1888 року, що їх закидали камінням, копали ногами й морили голодом, але без успіху. Бо їх каменували, тримали голодними в їхніх рідних країнах, і вони, мабуть, вірили, що це назавжди така їхня доля. Безпросвітні, без знання мови, вони не мали кому пожалітись, бо в той час не було на поселеннях своїх людей з освітою, зокрема, своїх священиків, котрих вони вважали на рідних землях своїми найпершими провідниками.
Бракувало їм своєї рідної церкви, а в чужих костелах, польських, словацьких і німецьких, їх висміювали і дивилися на них зі зневагою». У 1884 році греко-католицький митрополит Сильвестр Сембратович, архієпископ Львівський, отримав лист: «…Ми тут, владико, зайшли самі, хоч незрячі. Але не зовсім ми ті самі, що в краю, бо до того щось нам бракує. Бракує нам Бога, котрого ми розуміли б, котрого лиш по-своєму могли б вшановувати. Тож просимо: дай нам із краю духовних, дай благословення на будівництво церков, хай на чужині маємо все, чим свята наша Русь».
У грудні того ж року перший місіонер греко-католиків о. І. Волянський прибув до Пенсильванії. Розуміючи, що після хліба для пастви важливо мати школу, новоприбулий о. І. Волянський докладає багато зусиль для духовного і національно-освітнього розвитку своїх парафіян. У першому газетному виданні «Америки» він писав: «І ми, русини, хоч недавно осіли в Америці і не є дуже заможними, проте не хочемо бути останніми. Початок до нашої просвіти вже зроблений: маємо одну руську церкву в Шенандуа, при ній організовано братство св. Миколая, а також засновуємо школу і читальню».
Так за ініціативи парохів місцевих церков почали відкриватися школи для дітей та курси для неграмотних серед дорослого населення. Після у Шенандуа, у 1894 році – в Олифанті, Піттсбургу, Маунт-Кармел, Шамокіні – парафіяльні школи діяли у приміщенні церковної зали, а у Лайсенрінгу та Магоной-Сіті у 1896 р. збудували нові шкільні будинки. У той самий час шкільництво досягало штатів Міннесота, Нью-Джерсі, Коннектикут, Нью-Йорк. Учителем був священик або дяк, якому назначалася оплата батьківським комітетом, який, своєю чергою, старався забезпечити школу шкільним приладдям. Навчання було безкоштовним, тоді як батьків зобов’язував шкільний податок – 40-50 центів на місяць. Були свої проблеми – бракувало кваліфікованих учителів, шкільних програм та підручників. Часто доводилося всіляко переконувати батьків записувати дітей до своєї школи. У тих штатах, де українці розпочинали своє фермерське господарство, українські школи не будували, більше того, багато дітей не відвідували громадські американські школи, працюючи поруч з батьками, допомагаючи в полі.
У 1894 році вже було 30 священиків, 26 закарпатців та 4 з Галичини, а в 1894-1897 роках ще шість галицьких священиків висвятилися для місійної діяльності у США. Митрополит Андрей Шептицький, як ніхто інший з його попередників, переймався долею емігрантів, заснував греко-католицьку єпархію в Сполучених Штатах, особисто опікувався дитячим будинком для сиріт у Філадельфії, двічі відвідував парафії, народжені на землях Північної і Південної Америки.
Чикаго засноване як мультинаціональне місто зі своєю особливою культурою. Від 1874 року розпочинали нове життя у новій країні вихідці зі Закарпаття та Лемківщини. Одні знаходили свого святого в першій угро-руській церкві, збудованій наприкінці ХІХ сторіччя за адресою: 4300 S. Seeley St., інші – у костелах. У червні 1903 року на півдні міста засновано першу греко-католицьку парафію, а через два роки збудовано свою, українську церкву святої Марії за адресою: 4949 S. Seeley Av. Це пояснюється припливом емігрантів з Галичини, але відомостей про школу не знайдено. Сліди на духовно-просвітницькій ниві знаходимо у новоствореній у 1905 році греко-католицькій парафії св. Миколая у діяльності священика Миколи Струтинського, якого у 1906 році призначено сюди парохом. Того ж року, разом з лікарем Володимиром Сіменовичем та адвокатом Стефаном Яновичем, емігрантами, що першими здобули в Америці професійну освіту, створено братство святого Миколая. Це був перший відділ Українського Народного Союзу в Чикаго (106 відділ УНС) з яким почалося культурно-просвітницьке життя громади.
Піонери парафії св. о. Миколая у 1907 р. відкрили «Рідну школу». Добродійка Емілія Струтинська стала першою вчителькою, маючи 10 учнів. Через 10 років, 1917 р. – вона стає головою та засновницею товариства «Об’єднання українських жінок Америки», вчителює на курсах української та англійської мов для нових емігрантів. Паралельно від 1917 року діяла перша парафіяльна вечірня школа св. о. Миколая, яку відкрив учитель і диригент Василь Коцюбинський. В аудиторії під церквою навчали української мови, історії, літератури, географії України та катехизму.
У 1922 році школу очолило нове керівництво: директор Дмитро Атаманець з помічниками – д-ром Семеном Кочієм, П. Гудзеєм та С. Мусійчуком. Щоденно діти відвідували американську громадську школу, а ввечері – українську вечірню школу, де отримували додаткові знання, яких, як вважали батьки, не давала американська школа. Понад 300 випускників отримали сертифікати та атестати про закінчення цієї школи. « Це – молодь, що тримається своєї церкви, чує свою Службу Божу, свою рідну мову і свою пісню в церкві, школі і на своїх братських зборах, переймається своїм національним духом і почуттям обов’язку щодо своєї церкви, віри і народності», – повідомляла чиказька газета «Січ» у 1925 р., вітаючи прибуття сестер чину св. Василія, які свою місійну діяльність розпочали у США в 1911 році. Вони продовжували навчати дітей у вечірній школі. Єпископ Костянтин Богачевський благословив церкву св. о. Миколая під опіку ордену чину Василя Великого. Це був важливий крок порятунку самої церкви від банкрутства, а також громади – від асиміляції.
У листопаді 1931 року парафія відсвяткувала своє 25-річчя.
Згідно зі статистикою, у Чикаго в 1932 році проживала 41000 українців. 57% не брали участь в організованому громадському житті. Державники, українські комуністи, гетьманці та націоналісти мали між собою міжпартійні розбірки, сварилися, створювали нові товариства, яких лише у Чикаго та Іллінойсі нараховувалося 113 одиниць на той час. Коли ж мова йде про парафію св. о. Миколая, то найбільш свідомі свого походження парафіяни підтримали думку отців-василіян побудувати щоденну українську католицьку школу. Місіонери – о. Трух, ЧСВВ, о. Марків, ЧСВВ, о. Станканинець, ЧСВВ, о. Журавецький, ЧСВВ, – особисто відвідували українські родини, переконували батьків записувати дітей до нової школи. Шкільний комітет, очолюваний д-ром С. Кочієм, звернувся до громади із закликом: «Любі браття-українці! Вас взиває Україна, пригадує вам ваш обов’язок. Не дайте вашим дітям пропасти для української справи, але записуйте їх до «Рідної школи» св. о. Миколая. Дитина, котра навчається в «Рідній школі», знає, що вона походить з українського народу, хоч живе на чужині, однак має допомагати своєму українському народові». Тут же зазначалося, що на 500 родин лише одна дитина ходить до парафіяльної школи.
Три роки тривали перемовини та збірка коштів, щоб восени 1935 року розпочалося будівництво української католицької школи. Архітектурний проект створив і особисто працював над зведенням мурів о. Филип Ру з Канади. Відкриття відбулося 26 жовтня 1936 року. Директор – сестра М. Єроніма, ЧССВ, учителі – с. М. Магдалина, с. М. Євгенія, с. М. Анзельма – посадили за парти в чотирьох класах 86 учнів. Вирішення фінансових питань взяв на себе тодішній парох о. Амвросій Сенишин, ЧССВ (згодом митрополит у США). Йому по праву належиться титул батька школи.
Будівельний фонд очолив відомий громадський діяч Іван Дужанський, народжений у Сколе, емігрував до Америки в 1900 р. Президент молочної фірми Pure Farm Dairy, Іван Дужанський, дантист Семен Кочій та невелика група парафіян поступово втілювали свою мрію розбудовувати свідому свого походження Америку.
У 1939 році у школі навчалося 122 учнів у 8 класах, а у 1940 році був перший випуск народжених у 1926 році українців у Чикаго. Наполеглива праця священиків-василіян та сестер-василіянок залишила слід у душі кожного вихованця. У шкільній пропам’ятній книзі слова подяки: «Ми навіть не знаємо, як дякувати нашим добрим сестрам за їхню працю та все, що вони зробили для нас. Ми знаємо, як нелегко їм було. Навіть тоді, коли вони карали нас за наш непослух, ми поважали їх, бо знали, що наша поведінка була незадовільною. Вони робили все, щоб навчити нас бути добрими християнами, дотримуватися відповідних правил у суспільстві. Сестри організовували з нами пікніки, проводили різні ігри. Дякуємо сестрам школи св. Миколая за вашу посвяту» – написав Петро Боднарчук.
На той час школа отримала акредитацію від міського та католицького відділу освіти та була визнана однією з кращих католицьких шкіл Чикаго, побудованих емігрантами. Свідоцтва про закінчення школи вручав невтомний організатор шкільництва у США митрополит Костянтин Богачевський. Чи міг тоді митрополит уявити собі, що вдруге прибуде до цієї школи 2 травня 1954 року, щоб поблагословити громаду на будівництво нової школи на додаткових тисячу учнівських місць. Будівництво обійшлося у суму $506,746.
Нова хвиля емігрантів з таборів для переміщених осіб, з огляду на високу національну свідомість, прагнули, щоб їхні діти, пристосовуючись до життя в американському середовищі, не забували українську мову, зберігали власну національну самобутність. Кількість учнів зростала з кожним днем: 1949 р. – 334 учні, 1953 – 557 учнів, у 1960-61 н./році за шкільні парти сіли 1150 учнів у новозбудованій школі. На 1960 рік у США нараховувалося 29 українських католицьких шкіл, святомиколаївська у Чикаго була найбільшою.
Кажуть, якщо учитель поспішає до дітей, радіє кожній зустрічі з ними, тоді й діти поспішатимуть у школу. «У чужому морі ваші батьки і ви були островом утраченої батьківщини, справжньої України», – так зверталася до учнів учителька школи св. о. Миколая Марія Овчаренко. Вона мріяла про те, щоб діти емігрантів виросли допитливими людьми, щоб у юному серці запалав вогник жадоби пізнання, а ще Марія Овчаренко написала книжку «Золоті ворота».
О.-ігумен В. Ґавліч, ЧССВ, очолив будівельний комітет у 50-х з вірою, що «українська католицька парафіяльна школа мусить давати дітям те, чого громадські американські школи, ні навіть американські католицькі школи, не можуть дати, а тим додатковим і суттєвим для нас є знання рідної мови та католицького обряду».
Головну роль у вихованні дитини відіграють батьки, а їхня участь у житті школи має велике значення. Подиву гідна розповідь Іванни Ґорчинської, залишена на спогад у ювілейній книзі святкування 50-річчя школи у 1986 році. Співпраця зі школою тривала від 1958-го до 1969 рр., під час навчання синів за її словами «... в освітній фортеці, що давала основи виховання і науки. Бажаю проводові парафії і школи, щоб ще довгі-довгі роки брами нашої школи були відкритими, щоб усі ті, які повинні мати до неї стосунок, таки старалися їй допомагати, з нею співпрацювати й, долаючи перешкоди і проблеми, все-таки записували до неї своїх дітей», – побажала пані Іванна Ґорчинська.
У ті ж роки відкривалися школи українознавства. Про перші кроки школи, заснованої при катедрі св. Володимира у 1949 р., О. Коновал зазначав: «На початку школа мала 9 дітей, згодом – 12... Школа не мала жодного бюджету. Перші книжечки, крейду, тощо купував сам учитель». Школу українознавства при катедрі св. Миколая у Чикаго заснувало «Товариство опіки над молоддю», яке восени 1950 р. організувало для українських дітей «Клуб молоді», що став місцем зустрічей та розваг. Однак, старше покоління бажало, щоб їхні діти не тільки могли спілкуватися зі своїми ровесниками рідною мовою, але й вивчали українську мову, історію, культуру та виховувались в українському дусі.
За ініціативою батьків була організована школа українознавства, в якій спочатку навчалося 13 дітей. Восени 1951 р. товариство вчителів «Учительська громада» організувало курси українознавства при парафіяльній школі св. о. Миколая, директором якої був професор О. Левицький. Отець парох ігумен В. Гавліч запропонував курсантам безплатне приміщення (три зали щосуботи) та подбав про безкоштовні шкільні підручники. Учителі за прочитані лекції отримували винагороду. Завдяки цій шляхетній допомозі у 1952 р. у школі українознавства в Чикаго навчалося вже 170 українських дітей (з досліджень Г. Саранчі). Спільнота керувалася думкою про самозбереження.
Швидко плине час, змінюються пори року, залишається вивчати складну науку життя на еміграції та прислухатися до порад тих, хто творив цей світ зі школами, музеями, церквами. Якщо у 30-х роках XX ст. 80% українців у США були робітниками, то у 1965 р. налічувалося 1,2 тис. українських лікарів, 250 професорів університетів та коледжів, 700 інженерів, 2 тис. шкільних учителів, 150 адвокатів. Серед них – ті, котрі навчалися в школі св. о. Миколая. Нове покоління пише свій літопис школи та української Америки. Варто зазначити, що завдяки освітньому рівню українських емігрантів значно зросла кількість інтелігенції та службовців в українській діаспорі, також Америка поповнилася розумними, активними і талановитими громадянами.
Шануймо свій рід і примножуймо успіхи української спільноти в Америці – країні емігрантів.