Стан справ з послугами для 2,3-мільйонного населення окупованого росіянами українського Криму нагадує обшарпаний вагончик сполучення «Керч-Джанкой», в якому місцевий люд змушений долати відстань у 200 км, аби дістатися з одного кінця півострова в інший.

Пасажири увесь час у дорозі їдуть стоячи, хоча потяг пересувається зі швидкістю звичайної приміської електрички, що додає подорожуючим ще більшого ефекту сприйняття, а разом з ним і неповторного антуражу їхньої нової «батьківщини», котра ніяк не «підведеться з колін». На численні скарги окупаційна адміністрація відреагувала неймовірно. Замість одного благенького вагончика там тепер два. Порцію «русского міра» подвоєно, і не більше. Подвоєно рівнозначними вигодами, рівнозначними зручностями й перевагами пересування цим видом транспорту, точніше, їх повною відсутністю.
«Що далі? Та хоч каміння з неба, головне, що ми з Росією!» – підбадьорюють кримчан пропагандистські рекламні щити. Пропагандистські кліше виконано на них кольорами російського триколору. Напевно, це щоб уже ніхто не помилявся щодо того, відкіля ж походить усе це «каміння з неба». Каміння на сніданок, на обід та на вечерю... Потреби в особистому захисті, житлі, теплі, світлі, воді, праці, навчанні, харчах, ліках тощо замінено самими лиш білбордами й безкінечними повторення про чудодійну силу «Росії», тоді як справжню, а не телевізійну Ерефію мешканці автономії вже змогли відчути на власній шкірі. Й, варто зауважити, відчути сповна.
Вже третє Різдво поспіль їм довелося святкувати у темряві, а той, хто мав світло, насолоджувався ним, як і щоразу перед цим, цілком епізодично. До наступного вимкнення. Є, немає... о, чудово, знову є, – постійно та безперебійно електроенергією на півострові зараз ніхто не забезпечений. Існує офіційно затверджений режим економії, а там, де місцева влада не наважується відкрито заявляти про планові відключення, абоненти самотужки складають виведені емпіричним шляхом графіки чергування світла і темряви. Та що там графіки! Онлайнові додатки вже цілі існують, за допомогою яких кожен бажаючий може вирахувати для себе час наступного знеструмлення.
Зарадити цьому лихові окупанти не годні. Коли поневолювали Крим, вони не переймалися, звідки брати необхідні для життя ресурси, бо ж не мали наміру спинятися на підкоренні автономії, а планували звідти йти далі, наступати на материк, сполучуючи Таврію «суходільними коридорами» з невизнаними «ДНР»/ «ЛНР» на сході та анклавом «Придністровська молдовська республіка» («ПМР») на заході. Мусили рушати колонами танків і бронетранспортерів на Херсон, на Бердянськ, на Мелітополь. Мали перетинати Дніпро й брати без бою Миколаїв, Одесу, Білгород-Дністровський, таким чином замкнувши на собі все Північне Причорномор’я й цілковито позбавивши Україну виходу до Чорного моря, а разом з ним й екпортно-орієнтованої хліборобської галузі наших південних степів. І кількох АЕС на додаток.
Саме в таку логіку подій вписуються заворушення в Одесі та спроби розхитати настрої у Миколаєві навесні 2014 року. Своя роль була й у Партії регіонів у Херсоні. У мережі є своєрідне аудіозізнання особи, голос котрої подібний на голос колишнього херсонського міського голови та нардепа-«регіонала» Володимира Сальда. Певна річ, Володимир Васильович, який уже живий-здоровий повернувся додому з Домініканської Республіки, усе, нібито сказане ним, спростовує та, взагалі, наполягає, що то не він, не він і ще раз не він. Тому ми й визначаємо звукове повідомлення від даного суб’єкта як «Голос подібний на голос», а кому він насправді належав, то вже нехай з’ясовують уповноважені законом органи. Предметом їхнього інтересу мали би бути, зокрема, ось ці слова, вимовлені у спілкуванні з ще одним невідомим:
«Якось ми раз чай пили з Льохою. Познайомилися, там був товариш один, Костя, згодом потім виявилося, що він – працівник ФСБ. Ну, він одразу нічого такого не казав, потім сказав: «Хлопці, якщо буде там… незрозуміло, як будуть розвиватися події… нам, як би, потрібні надійні люди, які могли б інформувати, що відбувається тут, у вас. І на місцях, зокрема. Потім навіть, я тобі хочу сказати, допомогли на виборчій кампанії матеріально. Ну, а потім, отож, коли почало варитися-варитися-варитися ось ці всі події, кілька разів зустрічалися в Сімферополі. І вже тоді він сказав, що він – куратор мій від ФСБ, і що у нього ще є помічник, співробітник Олексій. Якщо що, то можна з ними зустрічатися, і вони, в принципі, достатньо лояльно налаштовані. Головне, як би, давати інформацію, що відбувається на місцях: про настрої серед населення, які там акції протесту, що їх хвилює. Ну, у випадку чого, припустимо, якщо вони вирішать заходити в Херсон, то тоді знадобляться надійні люди, налаштовані саме на об’єднання слов’янських народів. Так що у мене навіть є така група людей, ну, людей 30 уже...»
30, погодьтесь, це не 300, і, тим більше, не 3000. «Надійних людей» у Херсоні виявилося «кураторам» замало, через що «об’єднання слов’янських народів» зупинилося на виїзді з Криму. На тому ж самому місці зупинилася вода й електрика, тільки вже не на в’їзді. Зупинилися, бо як і кожен товар, як і кожне матеріальне благо, вони не є безкоштовними. Тим більше, для ворога, для того, хто має на меті, аби «ось ці всі події», як висловився «Голос подібний на голос», продовжували «варитися-варитися-варитися», посуваючись все далі і далі.

Математика поневолення

Ймовірний, проте активно стримуваний захисниками України, наступ на Херсонщину потрібен росіянам хоча б тому, що забезпечити півострів електроенергією вони не здатні. Тим більше, виробити потрібну кількість мегаватів (мВт) «на місці». Й чим довше окуповане населення продовжує жити у темряві, тим більше у них є часу для небажаних висновків і порівнянь, нівелювати які з кожним роком ставатиме дедалі важче і важче. Й вони порівнюватимуть не так себе й сусідню Херсонську чи Запорізьку область, як розмірковуватимуть про Крим «до» та Крим «після». Думки ж їхні так чи інакше обертатимуться навколо цілковитої неспроможності РФ надати їм бодай необхідний для сякої-такої життєдіяльності мінімум, не кажучи вже про особисті вигоди чи комерційне процвітання. Натомість, міцнішатиме образ України як джерела ресурсів, промислових замовлень, постійних і безперебійних відпочиваючих тощо. Як джерела мирного й безтурботного життя, яким воно насправді й було до окупації.
Загальна потреба Криму в електроенергії складає 1200 мВт. Поповнюється вона, здебільшого, за рахунок надходжень з України, якусь частину планують (саме так планують, технологічно це досі неможливо) отримувати з колись української, а нині російської Кубані і ще зовсім трошки дають застарілі кримські ТЕС. Отже, до української енергетичної «пуповини» кримчани будуть прив’язані ще дуже й дуже довго. Й, судячи з абсолютних показників, ніколи не зможуть він неї остаточно відв’язатися.
Далі йде, викладена у доступній формі, техніко-математична частина, яку наші шановні «Інформаційні війська», певно, могли б роздруковувати у вигляді яскравих буклетів й вкладати до вантажів з українським провіантом та медикаментами, від котрих – так само як і від електрики – безпосередньо залежить життя тимчасово окупованої автономії. Буклети варто було б «Тільки з Україною» або ж «Україна – це світло! Окупація – то темрява...»
Цифри за 2015 рік: з України – 900 мВт, з Кубані – 0, власна генерація – «300».
Останній показник ми навмисно беремо в лапки, оскільки, за даними місцевих ЗМІ, тамтешні теплові електростанції фіксовано не виробляють й половини із заявленого обсягу. Сакська ледь витягує 12 мВт, Сімферопольська – 68 мВт, Севастопольська – 23 мВт, Камиш-Бурунська на Керченському півострові – 30 мВт. Дана обставина може свідчити як на користь активного залучення пересувних («домашніх») генераторів, так і на користь завищення кількості мегават, фактично переданих у Крим через тимчасовий адміністративний кордон, хоч би що розповідали у Сімферополі чи в Москві про якийсь там «енергоміст». Навіть якщо такий і існує, точніше, перша його черга, то вона, як засвідчують нескладні розрахунки, не дає більше, ніж 150 мВт.
Починаючи з 2018 року, маріонеткове керівництво Сімферополя планує ніби як виживати без постачань від української сторони, перекривши їх 800 мВт від 3-го блоку Ростовської АЕС, звідки, нібито, й тягнеться той самий «енергоміст» (або ж, як називають його кримчани, «енергохвіст»), та збільшеною власною генерацією за рахунок «модернізованих» ТЕС, які зобов’язані будуть давати не менше, ніж 400 мВт замість нинішніх 130-150 мВт. Мріють у Криму й про «дві нові ТЕС», однак їхнє спорудження потребує: а) фінансування, б) скасування санкцій на постачання обладнання від того ж німецького концерну Siemens.
Налагодити безперебійне живлення від альтернативних джерел шанувальникам «русского міра» теж не під силу. Між тим, 2013 року вони дали 289 мВт. Потім почалася «націоналізація», і, як наслідок, непорозуміння з українськими власниками «альтернативи». Самостійно ж отримувати ці майже 300 мВт окупанти та колаборанти не можуть з тієї самої причини, з якої їм варто позбутися мрій на тему «нових ТЕС». Причина ця називається словом «санкції».
Тому «нові ТЕС» залишимо у рубриці «фантастика» й подивимося на те, як окупанти вирішують проблему зі зменшенням споживання. А вирішують вони її дуже просто: не відповідно до новітніх європейських енергозберігаючих технологій, а на основі притаманного їм духу середньовічних азіатських деспотій. Відмовлять у найнеобхіднішому упокореному населенню, ось і все. Цивільні сидять у пітьмі, тоді як військові завжди зі світлом. Й оскільки об’єктів Міноборони РФ у Криму постійно більшає, закономірність ця спрацьовує тільки в одному напрямку: невійськовим світла меншатиме, а «зеленим чоловічкам» – більшатиме.
Світло потрібне створюваним та розконсервовуваним на теренах Криму російським військово-морським базам, радіолокаційним станціям на пасмах яйл та аеродромам, підземним бункерам та навчальним центрам, польовим гарнізонам і мобільним шпиталям біля Джанкоя та Армянська, розгорнутим для психологічного тиску на Генштаб України. Ось вони жодним чином не можуть без світла, а заклади охорони здоров’я і освіти можуть, особливо, якщо вони розташовані у населеній українцями та кримськими татарами степовій частині республіки. Й особливо – якщо кількість цих закладів, а також працівників у них, нові «господарі» цих земель невпинно скорочують.
Не надто численні відвідувачі оздоровниць теж можуть побути без мегаватів. Заможний клієнт з Києва чи Харкова туди вже не їде, а невибагливий бюджетничок десь з-під Вологди чи той самий військовий буде втішений простим «морем».
Не завжди потрібне світло і тролейбусному депо Сімферополя, яке ось уже як два роки під різними приводами намагаються поставити на межу життя і смерті. Багато світла з’їдають, усе логічно, чого ж... Мегавати потрібні рядовим та офіцерам, потрібні для обслуговування й ремонту військової техніки країни-агресора. Які ще тролейбуси?!.
Ось і виходить, що українські електростанції підживлюють бази ворога. Мовляв, мегавати ми даємо в обмеженому обсязі, незабаром взагалі давати перестанемо, але ж даємо ми на гуманітарні потреби, бо там «наші люди», а вже як у Сімферополі розпоряджаються отриманим, це вже нам проконтролювати не під силу. Це твердження правильне, але частково.
Тому що, окрім «наших людей», у Криму ще є «Титан» не такого вже й не «нашого» Дмитра Фірташа, який, проте, вміє домовлятися з будь-якою владою. І підірвану електроопору магістральної лінії «Каховська-Титан» він ще досі, кажуть, не вибачив деяким «гарячим головам».
А ще «наші люди» заробляють на продажі тих самих мегаватів. І куди вже вони йдуть, на які потреби, цих «людей» геть не обходить, понадто, коли немає закону про статус окупованих територій.
Експерти, втім, невтішних прогнозів тут уникають. Невтішних з точки зору українських національних інтересів і захисту суверенної території держави. Навіть якщо станеться немислиме – окупанти дотримаються всіх обіцянок, спорудять якимсь чином «енергохвіст» № 2, всупереч нашій милосердній турботі та зовсім немилосердній комерції остаточно відмовляться від усього українського й перейдуть на повне забезпечення Криму з Ростовської АЕС – свято це триватиме не довго.
Ближче до 2020 року Ростов змушений буде давати ще більше світла на Північний Кавказ та інші регіони півдня Росії, а про добудову 4-го енергоблоку за умов прогресуючих міжнародних санкцій та стрімкого здешевлення нафти зараз майже не йдеться. Тоді вже знеструмлювати доведеться цивільних у Махачкалі та Сочі, а не в Євпаторії чи Ялті, що загрожуватиме новими соціальними вибухами у цій суцільно наелектризованій протестами та збройними повстаннями частині Росії. Якщо, звичайно ж, на той момент там ще діятиме російська юрисдикція.