«…ідеї українського націоналізму в сучасній Україні поборюють ті сили, які не хочуть погодитися з тим, щоб закріпити і розбудувати незалежну Українську Соборну Державу, бо ж вони знають, що державний суверенітет і державний націоналізм – це нерозривні явища здорового розвитку всіх націй, а не лише української!»

1. Безальтернативність консолідації ОУН

На моє глибоке переконання, з усіх голів ОУН, знаних мною і чинних в Україні, тільки теперішній голова ОУН Богдан Червак найактивніше, найреальніше і найбезальтернативніше розвиває і впроваджує в реальне життя, причому, з гідністю, послідовно і цілеспрямовано, але без пихи і амбітності, ідею консолідації всіх віток ОУН в єдину Організацію, якою вона була при Коновальцеві. Ідею консолідації не лише ОУН, але і всіх здорових сил, які стоять на засадах державної незалежності України, з метою «змінити негативний стереотип позитивною опінією про те, що в демократичному суспільстві мусить бути місце для здорового змагу ідейних і програмових позицій» (див. Микола Плавюк «Україна – моє життя», т. ІІ.» стор. 411), активно впроваджував у життя Богданів попередник – славної пам’яті Микола Плавюк. Але тільки тепер, коли в умовах російсько-української війни загроза українській державності з площини ідеологічного протистояння та економічного тиску перейшла в реалії фронтових, воєнних дій з боку москальських окупантів, ця консолідаційна дія стала безальтернативною, рятівною і популярною. Справдився прогноз Д. Донцова, виголошений ним ще в 1913 році, у Львові, на ІІ-му студентському конгресі у доповіді «Сучасний стан нації і наше завдання»: «Росія взагалі не лишила нам свободи вибору. Вона поставила нас перед дилемою: або цілковита національна смерть, або – безпощадна боротьба».
Я, автор цього матеріалу, був учасником майже всіх ВЗУНів, починаючи з ХІІ-го (Ірпінь, травень 1993 року), які відбулись в Україні, за винятком минулого ХХ-го, на який мене чомусь не допустило тодішнє керівництво нашої обласної ОУН, хоча я був членом проводу Івано-Франківської міської ОУН і проводив активну ідеологічну і контрпропагандистську роботу, яка, щоправда, не всім подобалась, через що доводилось зазнавати всіляких утисків, паплюження, гонінь і упередженого ставлення.
Після зміни обласного керівництва ОУН мене все ж обрали делегатом ХХІ-го ВЗУНу і за день до від’їзду до Києва я накидав тези мого ймовірного виступу на Великому Зборі, які використаю як вступний розділ до моїх нотаток про ХХІ-й ВЗУН:
Ідея консолідації – об’єднання ОУН в єдину Організацію – безальтернативна, бо тільки монолітна, а не розпорошена сила українських націоналістів і чесних, незаплямованих професіоналів усіх галузей державного будівництва, здатна сформувати потужний націоналістичний рух і підняти, як підняла на Майдан Гідності, не лише українську націю, але і весь український народ на розбудову і захист державної незалежності України і через якнайширшу участь у державних управлінських структурах, найперше у Верховній Раді України, зможе реалізувати українську національну ідею – побудову модерної, європейської Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій буде: а) зупинено тотальну корупцію і споріднену з нею російську агресію шляхом консолідації з міжнародними силами; б) залучено Україну до блоку НАТО, до якого наша держава має вступити якнайшвидше, якщо справді боремось за державність України і на цьому потрібно наголошувати на всіх рівнях нашої роботи і пришвидшувати цей процес; в) забезпечено вільний розвиток української нації, всіх нацменшин, їхніх культурних, духовних, релігійних, політичних та інтелектуальних потреб; г) гарантовано дотримання Міжнародної декларації прав людини, зокрема права на роботу, освіту, медичне забезпечення; д) розвинуто до світових стандартів економіку, енерго- і ресурсоспроможність країни, приватний бізнес. Впродовж 25 років державної незалежності України, а фактично з часу поділу ОУН у 1940-му році на мельниківців і бандерівців, що пішло тільки на користь ворогам України й окупантам усіх мастей, зроблено чимало кроків і реальних спроб для виправлення цієї самовбивчої для націоналістів і для долі України помилки.
Одним з таких кроків був Круглий стіл представників політичних партій та громадських організацій, які будують свою діяльність на засадах українського націоналізму, який відбувся 27 червня 2010 року у Львові. І тільки через відсутність голів ОУН і КУН, хоч були присутні їхні заступники, не дотягнув до статусу Конференції. Проте Круглий стіл зумів прийняти й ухвалити два важливі документи: «Декларацію об’єднання націоналістичних сил» і «Угоду про об’єднання націоналістичних сил», а також створив Координаційну Раду для підготовки Другого об’єднавчого Конгресу Українських Націоналістів. Перший Установчий Конгрес ОУН, що відбувся в 1929 році у Відні під проводом засновника ОУН, голови ОУН і ПУН, видатного українського полководця Євгена Коновальця, проходив після втрати Україною державності. Отже, молімось і борімось, щоб не довелось, не приведи Господи, до повторення трагічних помилок минулого – об’єднувати ОУН і націю після втрати Україною державності. Вже тоді у своєму виступі на Круглому столі тоді ще заступник голови ОУН, а тепер голова ОУН Богдан Червак застеріг: «Спроби механічного об’єднання, які проводились дотепер, не дадуть бажаного результату, хіба що потішать наших ворогів. А з ворогами треба розмовляти тією мовою, яку вони розуміють». А яку мову розуміють москальські окупанти-терористи, довідуємось із хроніки воєнних дій на російсько-українському фронті неоголошеної війни на Сході України. На вже згадуваному Круглому столі були висловлені думки про те, що проти нас діють світові гроші і проводиться, крім збройної, ще й безперервна інформаційна війна. Тому виникає загроза впливу на націоналістичне середовище, передусім, на молодь, ворожої політичної сили, що несе бездуховність, тотальну брехню, жадобу грошей і споживацтва, національного самовідчуження з тенденціями толерації геноцидного рашизму і сталінізму, а, значить, знищення Української держави й української нації. Тому боронити себе, свої конституційні права, свою державу ми повинні всіма доступними методами і засобами. Залишаючись громадською організацією, члени якої мають право входити в різні партії, організації і владні структури, не маємо права бути конкурентами у виборчих перегонах.
Наш найперший обов’язок – формувати у громадян націоналістичний світогляд, мобілізувати електорат на патріотичний, державницький, а не колоніальний вибір. Такий націоналістичний світогляд формується не тільки патріотичними гаслами, але й особистим прикладом націоналістів, насамперед, тих, хто причетний до участі в бойових діях у російсько-українській війні і до ідеологічної та інформаційно-пропагандистської сфери діяльності. Приміром, героїчний чин батальйону ОУН, висвітлений на сторінках газети «Українське слово – литаври» – це велика і переконлива пропаганда націоналізму на найважливіших рубежах державотворення. Але на жаль, на українських телеканалах про наших героїв мовиться фрагментарно, та й то вряди-годи. Натомість, російські телефільми і російськомовні розважальні телепрограми попри всі, нібито, заборони продовжують засмічувати і деформувати свідомість громадян України. Я причетний до письменницької і журналістської діяльності, тож відчуваю обов’язок мовити і про цю категорію, як казали в колоніальні часи, «інженерів людських душ». Письменники і журналісти, тобто, творча інтелігенція, разом з представниками науки і освіти – це мозок нації, продуцент найпередовіших ідей і ноу-хау. Не дай Боже нам опуститись до того рівня, про який писав прем’єр Індії Джавахарлал Неру: «Інтелігенція, вихована окупантом, є головним ворогом власного народу».
На жаль, дехто з майже понад двохтисячного загону українських письменників і значна частка журналістів нерідко залишаються на позиціях нафталінового соцреалізму, з осторогою, або ж навіть з несприйняттям ставляться до ідей українського націоналізму та євроатлантичної інтеграції. В творах окремих літераторів і друкованих органів спостерігається іноді таке запопадливе (перед ким?) намагання обтичинити майже всю газетну площу, що хочеться кричати: «Досить! Партія вже привела Україну до голодоморів, світових м’ясорубок, ГУЛАГів і т. д., і т. п. Досить рабства! Досить брехні, фарисейства і прислужництва одвічним ворогам України – москалям! Досить космополітичної тарабарщини, малоросійського капітулянтства і постмодерного пофігізму. Рішуче, користуючись власним, а не позиченим розумом, міняймо стереотипи мислення.
Україна перебуває у стані неоголошеної війни з москалями, і наша література і журналістика мають стати потужною зброєю проти московських окупантів. Гляньте на Захід – там наші союзники, там наш порятунок! Невже не зрозуміло, що ті мільярди доларів і євро, які втрачають наші західні сусіди, стримуючи рашистського монстра економічними і іншими санкціями, це – кошти, взяті з бюджетів їхніх країн, із громадських і сімейних бюджетів їхніх громадян, із заробітків їхніх трударів? А чим ми їм віддячуємо? Замість того, щоб терпляче роз’яснювати західним партнерам, що москалі ведуть війну і проти них, бо ті мільйони біженців, що хлинули на Європу – це теж війна, тобто, «увертюра» до збройної війни, хоча елементи останньої європейці вже відчувають на собі, але, все-таки, це лише «прелюдія» до війни з танками, градами, мінами, бомбами і, не приведи Господи, з ядерною зброєю. Сучасний різновид війни підступної, камуфльованої і безпощадної – це наскрізь фальшива і брехлива інформаційно-пропагандистська війна москалів, що безупинно триває з часів існування «імперії зла» і «тюрми народів» – т. зв. есесер на країни Заходу, де, як і в Україні, утримуються і підтримуються численні «п’яті колони» внутрішнього розкладу країн. Важливість посилення санкцій проти Росії зумовлена тим, що цей спосіб протистояння і приборкання московської агресії виявився найефективнішим і поки що порівняно менш кровопролитним. Адже на початку російської агресії проти України на їхніх танках були написи «На Киев!», «На Львов!», «До Ламанша!» Мінські угоди, хоч які формальні і сміхотворні, все ж спрацьовують, і треба бути людиною вкрай безвідповідальною, щоб виступати проти них… Отже, санкції і ще раз санкції – це найефективніший засіб приборкати паліїв Третьої світової війни.
Однак, деякі українські ЗМІ услід за москальською пропагандою репетують про європейські і американські гей-паради, про вічний зиск капіталу і валютного фонду від наданих нашій країні кредитів, завдяки яким наша економіка ще сяк-так тримається на плаву. Наша критична зброя б’є не в бік східного ворога, що готує Третю світову війну, а по своїх, по українських літературознавцях світового рівня, навішуючи їм несусвітні ярлики і перекручуючи їхні нестандартні погляди і щиру любов до України на придумані і безпідставні звинувачення. Бо вони, бач, виросли і змужніли творчо не в совковому прокрустовому ложі соцреалізму, а у вільному західному світі, де звісно, не все ідеально, але є головне – реальна демократія, реальна свобода слова і віросповідання, реальні права людини, а не диктат олігархічних кланів, зрештою, як казав Микола Плавюк «є місце для здорового змагу ідейних і програмових позицій».
На мій погляд, суть націоналістичної дії на воєнний період повинна полягати, передусім, у тому, щоб очистити лави ОУН і всього суспільства від лепу совкової і сексотської заангажованості. Українські таланти повинні служити Україні, а не замаскованим кадебістсько-феесбешним ляльководам олігархічної закваски. Бо не все продається. Мойсей водив євреїв 40 років пустинею, щоб вичавити з їхніх душ і їхньої свідомості рабство, а нас, українців, москалі понад 300 років водять у кривавому ярмі кріпацького рабства і національного самоїдства, щоб навіки закріпити це рабство у наших душах, у свідомості і навіть у генах. На жаль, цей рабський дух так глибоко проник у свідомість окремих, навіть обдарованих українців, котрі правдами і неправдами доперлись до столичних «кормушок», що сморід їхнього кар’єризму і продажного користолюбства сягає до найвіддаленіших закутків, де ще утримуються в негласній обструкції ті, хто воліє жити з чистою совістю і сміло висловлювати своє бачення реального світу і не зважати на невидимих ляльководів, яким вдається керувати Босховими «кораблями дурнів» не лише в каламутних водах українського істеблішменту, але й на всесвітніх обширах. Тому одним з найважливіших завдань об’єднаної ОУН (поки що тільки об’єднавчим фактором) мають стати наші спільні дії з вивільнення українського духу від пут совково-куфайчаної заангажованості і національного самоїдства. Взірцями вільної української літератури мають стати твори Т. Шевченка, І. Франка, О. Ольжича, О. Теліги, Є. Маланюка, В. Барки, І. Багряного, Ю. Шевельова; зі сучасних – Б. Гуменюка, О. Забужко, П. Вольвача, Л. Костенко, Ю. Щербака, Р. Іваничука, С. Жадана та ін. Війна на інформаційно-ідеологічних фронтах не менш жорстока і безжальна, ніж війна з москальськими танками, градами, буками та іншою пекельною зброєю «імперії зла» і «тюрми народів».
І ще один дуже важливий об’єднавчий фактор – захищати справжніх українських героїв. Приміром, вже декілька разів висували на присвоєння звання Героя України легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича – Кривоноса. 13 лютого 2015 року у вітчизняному парламенті – вищому законодавчому органі України за надання звання Героя України Мирославові Симчичу-Кривоносові проголосувало 234 народні депутати, але наші владці чомусь не наважуються присвоїти це найвище в Україні звання справжньому борцеві за Самостійну Україну, котрий з юних років боровся з окупантами польськими, німецькими і комуно-москальськими. Понад п’ять років Кривоніс воював за УССД у лавах УПА, керував найуспішнішим в історії повстанської армії боєм під присілком Рушір, де був знищений резервний батальйон енкаведистів на чолі з героєм совітського союзу (за депортацію кримських татарів) генералом Дергачовим, котрий поспішав на виручку основним силам депортаційної дивізії, яку в розложистому на пагорбах Космачі взяли в смертельне кільце три курені УПА, подібно, як це вони зробили в цьому ж селі в 1943 році з німецькими окупантами.
Упівці захопили в одній з хат чинну радіостанцію окупантів і довідались, що на поміч карателям їде резервний батальйон на чолі зі самим командиром дивізії Дергачовим. Негайно було викликано з постою Березівську сотню, і вона успішно виконала бойове завдання: Кривоніс вибрав вдале місце для засідки, і коли колона з 12-ти студебекерів, вщерть заповнених червонопагонними карателями, і командирської машини зупинилась перед розібраним повстанцями мостом поблизу присілка Рушір і вишикувалась для подальших дій, сотенний Кривоніс скомандував «Хлопці, вогонь!» Упівці вдарили так дружно, що не було чути окремих пострілів, тільки грізний рев водоспаду куль хлинув на ворогів, перетворивши їх на купи мертвяків. У цьому бою Кривоніс був поранений у руку, але не припиняв двогодинний бій, аж поки виструнчена сотня не прокричала переможне, трикратне, козацьке «Слава! Слава! Слава!»
Тільки після остаточної перемоги над ворогами, втративши багато крові, Кривоніс знепритомнів. Після цього бою Кривоніс ще три роки воював з москальсько-большевицькими наїзниками, аж поки в 1948 році з другом Чернецем попав у засідку в одній з хат на окраїні рідного села Вижній Березів і після 10-тигодинного бою непритомний, у палаючій хаті, потрапив у полон до червоних карателів. Чернець від ран помер, а Кривоноса, побитого до почорніння всього тіла, відправили на сибірську каторгу. Понад тридцять два з половиною року Кривоніс провів у сибірських ГУЛАГах, та не піддався на спокусливі пропозиції ворогів, не зрадив присязі офіцера УПА. І такому борцеві за самостійну Українську Державу відмовили у присвоєнні залуженого звання Героя України. І це в той час, коли зірки Героя прикрашають груди чиновних корупціонерів, хабарників і казнокрадів чи продажних скоморохів. Тому Івано-Франківська обласна ОУН вносить пропозицію, щоб від нашого ВЗУНу та інших віток ОУН, що стоять на позиції об’єднання ОУН, висунути кандидатуру сотенного УПА і багаторічного мученика совєтських концтаборів Мирослава Симчича-Кривоноса на присвоєння йому звання Героя України, якого в народі називають Народним Героєм. Це – наш святий обов’язок не лише перед пам’яттю героїв-упівців, але й перед нинішніми героями російсько-української війни, так званої АТО, перед усіма живими і полеглими борцями за волю України. Слава Україні! Героям слава!
19 травня 2016 р. М. З. С.

Цей текст я хотів прочитати в купе поїзда моїм попутникам на ХХІ-й ВЗУН – Миколі Сулятицькому, новообраному голові Івано-Франківської обласної ОУН, і його попередникові – 83-річному Зіновію Остапякові. Але не вийшло: Остапяк, незважаючи на цукровий діабет, витягнув із продуктової сумки, якою спорядила в дорогу його дружина, літрову пляшку самогонки і розмова була спрямована на теми більш земні – про його пасіку, мед і його лікувальні властивості; як виготовити горілку з винограду, якого друг Остапяк тільки в минулому році зібрав понад 80 ящиків і т. д., і т. п. Цей епізод можна було б упустити, не згадувати, але він важливий, бо саме випита горілка зіграла з Остапяком на ВЗУНі прикру роль суб’єкта, котрий не контролює свої публічні вислови і не передбачає їх наслідки. Але про все по порядку.

2. Хрестом і мечем, або емфатична правда війни

Щоразу, коли беруся писати матеріал про ОУН, молюся, щоб Бог допоміг мені висловити правду, яка б не зашкодила великій справі єднання українських націоналістів і всієї української нації. На прапорі ОУН по центру зображено тризуб з мечем посередині. Чи задумувались ви, шановний читачу, чому меч внесено до нашого історичного символу – Володимирового тризуба? Я не претендую на істину в останній інстанції, бо ніхто мені цього не пояснював. Відповіді на це важливе питання я дошукую самотужки, тож можу помилятись. Але я думаю так: всі засновники ОУН були глибоко віруючими людьми, які з боями за свою віру й українську державність перенесли біль втрати цієї державності і дійшли до глибокого переконання, що тільки мечем, тобто, силою і вірою можна подолати ворогів нашої віри і нашої державності. Засновники ОУН були тими людьми, яких Боже Провидіння, як і Ісуса Христа, провело хресною дорогою фізичних і моральних втрат, щоб духовно і морально очищених і з Божою вірою в серцях привести до усвідомлення глибокої істини, висловленої Ісусом Христом: «Я не прийшов принести мир, а меч» (МТ. 10, 34).
Роздумуючи над цією Христовою істиною, а також над іншими Його істинами, як, приміром, підставляти ліву щоку, якщо вдарили по правій, чи над Його заповідями «Не вбивай, не кради, не чужолож…», мимоволі замислююсь, чи немає в цих істинах протиріччя і несумісності. Звертаюсь за роз’ясненням до книги митрополита Андрея Шептицького. «36 днів з Великим Митрополитом. Роздуми на щодень». – Жовква: Місіонер, 2014, – 568 с.): «Христовий мир лучиться з мечем так, як блаженство миротворців лучиться з блаженством переслідуваних і тих, що так, як пророки, добровільно наражалися на переслідування задля благодаті. Христовий мир – це той мир, що належить до волі, що звертається до найвищої мети людини – до Господа Бога. В тій меті, і лише в ній, знаходять сенс усі пожадання і всі болі. А хто миру шукає поза тією метою людської природи й людського життя, той шукає несправжнього миру, сповідного миру й заслуговує неначе на війну, якої вимагає правдивий мир. Може тому апостол Павло назвав Христовий мир таким, що перевищує всякий ум (Флп. 4,7)».
21-го травня 2016 р. троє делегатів від Івано-Франківщини (Микола Сулятицький – новообраний голова обласної ОУН, Зіновій Остапяк – колишній голова обласної ОУН і я, Микола-Зеновій Симчич, – член обласного Проводу ОУН ) прибули до Києва о 9-й годині ранку. Поспішали, бо ВЗУН мав розпочатись о 10-й годині. Як на зло, станція метро «Вокзальна» була закрита на ремонт, тож довелось шукати іншого транспорту. М. Сулятицький швидко зорієнтувався в ситуації, і близько 10-ї години ранку ми вже були біля офісу ОУН по вул. Івана Мазепи (Іванів багато, то чому обов’язково Івана, а не чітко – гетьмана Мазепи?, подібно як Івано-Франківськ, а не просто Франківськ? Подейкують, що це – данина колоніальним традиціям). Біля входу до офісу ОУН і фундації ім. О. Ольжича – солідний гурт людей із прапорами України і ОУН. Здалеку впізнаємо Богдана Червака, Сергія Кота, Олександра Кучерука, декого з обласних провідників ОУН і, о, диво – поета і воїна Бориса Гуменюка!.. Я читав його поезії з війни, відгуки на його творчість, зокрема, публікацію «Народження поезії з духу війни» в «Українській літературній газеті» за 13 травня 2016 року. Автор – мій добрий приятель ще з Рівненського педагогічного інституту, де ми працювали викладачами, а тепер Національного Гуманітарного університету, Ярослав Поліщук.
Фронтова поезія Бориса Гуменюка потужно резонує з моїми літературними уподобаннями, і я був щасливий, що матиму змогу познайомитись з ним особисто і, можливо, навіть поспілкуватись. Борис стояв поблизу мікрофона, встановленого на штативі поряд з названими вище побратимами – провідниками ОУН і своїми фронтовими побратимами. Високий, кремезний, з модною бородою, прямим, проникливим і, водночас, довірливим поглядом з відтінком гіркоти втрат і крицевої стійкості, він справляв незабутнє враження людини, що не раз дивилась смерті в очі; людини, яка не лише зростом, але й своїм духом вивищується над згромадженням людей.
Мені теж доводилось пережити холодне наближення смерті і я знаю, що це відчуття докорінно міняє ставлення людини до життя, до матеріальних і духовних цінностей. Ми поспіхом привітались зі старими друзями і долучились до громади, що півколом стояла перед виступаючими біля мікрофона. На фасадній стіні офісу ОУН поряд з російськомовними вивісками якихось бізнесових фірм, що теж розташовані в цьому будинку і такими недоречними в цю мить, була меморіальна дошка, накрита білим полотном: учасники урочистого мітингу на честь відкриття пам’ятного знака загиблим у теперішній російсько-українській війні оунівцям Василеві Кіндрацькому (позивний «Кіндрат») і Андрієві Юрзі (позивний «Давид») вшанували пам’ять полеглих героїв. Після освячення пам’ятної дошки і Богослужіння на честь загиблих оунівців до мікрофона підійшов голова ОУН Богдан Червак: «Тут присутній отець Ігор, який знав наших бійців, який на Богослужіннях згадує наших Провідників, називає прізвища Коновальця, Мельника, Ольжича, Теліги, а тепер почав згадувати Кіндрацького та Юргу.
Перше правило Декалогу Українського Націоналіста звучить так: «Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї»! «Кіндрат» і «Давид» не на словах, а на ділі підтвердили життєвість цього правила. Вони кров’ю розписалися під цим правилом тільки для того, щоб ми, живі, пам’ятали це правило і розуміли, що українська нація й українська держава можливі тільки тоді, коли ми будемо готові на жертви. Вони були готові на жертву і віддали своє життя за Українську Самостійну Соборну Державу. Я радий, що тут є представники Українських Церков: УПЦ КП і УГКЦ.
Шановні отці, я прошу освятити цю меморіальну таблицю на честь наших героїв «Кіндрата» і «Давида». Христос воскрес! Воістину воскрес!» Священики обох церков відправили панахиду за полеглими героями-націоналістами, а людей до нашого гурту прибувало все більше і більше. Попри невпинний гул машин, що мчали в обидва боки вулиці гетьмана Мазепи, відчувалась умиротвореність Божої благодаті, сонячність і богоугодність нашого чину.
Після панахиди до мікрофона знову підійшов Богдан Червак: «Кіндрат» встановив прапор України і прапор ОУН на вежі, яку обстрілювали російські окупаційні війська. Він це зробив лише з однією метою – показати нашим ворогам і бійцям Української Армії, що це є територія України, і це Українська земля, і туди, де є прапор ОУН, ворог ніколи не пройде. Сьогодні прапор ОУН, який встановив «Кіндрат», зберігається в музеї Євгена Коновальця. Але з цієї нагоди ми хочемо освятити 30 прапорів ОУН для того, щоб роздати їх нашим бійцям, щоб у випадку потреби вони встановлювали ці прапори на Українській землі. Хай вони символізують нескореність Української нації! Освятіть прапори»!
Священики освятили прапори ОУН, і до мікрофона підійшов отець Ігор: «Любі у Хресті брати і сестри! Шановні воїни АТО! Сьогодні ми вшановуємо Андрія і Василя, а також кожного, хто віддав життя за Батьківщину. Над меморіальною дошкою на честь наших героїв – ім’я славного гетьмана України Івана Мазепи, який ще в далекі роки, три сторіччя назад, прагнув звільнити наш народ від «братерської» опіки. І ця місія довершується сьогодні, бо ми народилися воскресінням Христовим. Волю нам Бог дав. І, дякувати Богу, є сини і доньки, які захищають і захистять Україну, не дадуть нашому одвічному ворогу – Росії – загарбати і поневолити нас. І ця меморіальна дошка нагадує про мужніх і відважних воїнів Василя і Андрія, які віддали своє життя за Україну. Сьогодні хочу нагадати громаді, що продовжується великий рух, аби перепоховати Євгена Коновальця. І вже навіть вибране місце на Аскольдовій могилі, звідки почнеться ця Алея пам’яті. Але є ще люди, які не хочуть, щоб у тому святому місці 1000-літньої історії Алея пам’яті героїв України розпочиналась від Євгена Коновальця. Є такі люди навіть у державних структурах, які мали би виконувати розпорядження президента України. Ми молимось, щоб Бог допоміг зберегти пам’ять про тих святих людей, щоб від Коновальця започатковувалася низка поховань також інших Героїв України, бо такий ряд Героїв України допоможе нам остаточно розбити оту кляту комунікацію, оту страшну диявольську силу антихриста, яка ще від Гетьмана Мазепи і ще перед ним хоче пригнобити і сказати, що ми не є нація, що ми не є народ сильний і відважний. Молимось, щоб ті прапори, які ми освятили, стали силою. Бо кожен наш хрест і прапор, які ми освятили, піднімають силу і волю народу нашого. Молимось, щоб Бог укріпив наше воїнство, додав нам сил, щоб підростали наші діточки, щоб знали правдиву історію, ходили до церкви, причащалися. Це – діти нашої України, їх ворог не здолає. Вони є непереможними з Христом Господом нашим! Хай Бог благословить нас, дасть нам силу здобути перемогу, воскресити з Христом велику сильну Українську державу, розбудувати її в сім’ї вольних європейських народів. Бо за таку омріяну і вистраждану в боротьбі державу поклали свої життя сотні тисяч найкращих синів і доньок України і серед них – Олег Ольжич, Олена Теліга і наші побратими Василь Кіндрацький і Андрій Юрга. Христос воскрес»!
Після виступу отця Ігоря Богдан Червак надав слово другові Кармелюкові – Борисові Гуменюку: «Я завжди буду згадувати той момент, коли восени 2014 року Василь Кіндрацький з’явився у нашому підрозділі, який тоді дислокувався в селі Піски, поблизу Донецька. В одній з перших наших зустрічей я запитав Василя: «Що ти тут робиш? Тобі більше, ніж п’ятдесят років. У тебе маленькі діти». А він каже: « Я роблю те саме, що й ти робиш. Війна: треба битися і треба гинути. Хтось мусить гинути. Якщо має загинути хлопчина, якому двадцять п’ять років, нехай краще загине чоловік, який має сім’ю, внуків. І немає іншої ради. Щоб перемогти ворога, щоб ворог забрався з нашої української землі, або здох, а ми всі залишилися живі – так нема і так не буде. Хтось мусить офірувати своє життя свідомо. Я знаю, що і Андрій, і Василь – обоє з Львівщини і що обидва просили благословення на смерть, на прекрасне життя і прекрасне завершення цього життя. Життя, яке мріяв би прожити кожний український чоловік. Прожити певну кількість років і віддати життя за Україну. Ми, побратими Василя і Андрія, пишаємось ними, до певної міри заздримо їм і просимо у них вибачення, що ми отут стоїмо живі, а їх уже немає. Але вони дивляться на нас з неба, вони знають, що ми теж зробили все, що могли, що кожен міг зробити. Я переконаний, що імена Василя та Андрія навічно вписані в історію українського народу. Поки цей народ, ця нація житиме на цій землі, імена Героїв завжди пам’ятатимуть. Це, до речі, третя меморіальна таблиця, яку ми встановлюємо на честь Василя Кіндрацького. Першу встановили на адмінбудівлі в містечку Миколаїв, на Львівщині, де Василь працював, другу встановили на Коломийщині, на будівлі школи, де Василь навчався. І четверту ми, його побратими, обіцяємо встановити в передмісті Донецька, на шахті Бутівка, де Василь загинув. Ми обов’язково виграємо цю війну, ми обов’язково повернемо туди прапор України, прапор ОУН і Українську владу. І кожна могила, кожне місце, де поліг український боєць, буде належним чином пошанована. Слава Україні! Героям слава»!
До мікрофона знову підійшов Богдан Червак: «О 10-й годині ми будемо розпочинати ХХІ ВЗУН і перед тим як завершити цей наш захід, я запрошую до слова бойового побратима Василя Кіндрацького, командира роти ОУН імені Василя Кіндрацького, офіцера Української армії друга Боя. До мікрофона підійшов друг Бой: «Василь був ініціатором і засновником нашої роти в лавах Збройних сил України. Свого часу ми багато сперечалися з приводу організаційних питань, але багато з того, що Василь організував, відбулося, укріпилося. Всі хлопці, що пішли на війну під прапором ОУН у складі Другої штурмової десантної роти, всі живі повернулись додому, з честю виконали бойові завдання, і я дякую Василеві, що він, не шкодуючи сил і життя, передав мені і всім бійцям нашої роти свій бойовий і життєвий досвід. Герої не вмирають! Все, що можу сказати…» Коли вже Провід ОУН, а за ним і всі делегати Великого Збору почали рухатись у напрямку дверей до офісу ОУН, де мав відбутися ВЗУН, якась панянка підбігла до мікрофона і почала читати поезії, в яких, зокрема, були й такі рядки: «…курява доріг встає до сонця і чорніє лист твій, де ляже рота…» Ніхто не звернув увагу на цей сумбурний і самозваний виступ, а дарма, бо за такими натяками, хоч і завуальованими під авторство відомих поетів, може приховуватись вельми справді чорний, залякувальний зміст…