Він скинув взуття двадцять шість років тому й жодного разу про це не пошкодував. Мешканець Володимирця, Рівненської області, Михайло Пікторов давно забув, як це – взувати черевики чи кімнатні капці.

Ні американське посольство у Києві, куди свого часу подався за виграним грантом, ні депутатська посада, на яку був обраний громадою, не змусили дивака змінити своїх звичок. Нині, маючи майже 60 років, не знає, де лікарня. Переконаний, це – лише завдяки його незвичному способу життя.
Своїх глибоких родинних коренів Михайло Михайлович не пам’ятає. Розповідає, що народився на Уралі, в Росії, й зазнав усіх тягот сирітського життя. Потім навчався у Володимирецькій школі-інтернаті. Власне, це селище на Рівненщині й стало для нього рідним.
Край багатий на ліси та озера, він надихає на те, щоб жити у гармонії з природою, переконує Михайло Пікторов. Чоловік розповідає, що ідеєю здорового способу життя він зацікавився давно. Свого часу випробував різні методики й системи – йогу, моржування, голодування, дихальну гімнастику… Вивчав «Резерви нашого організму» Каткова, цікавився філософією Реріха і Блаватської. Але зупинився на системі Порфирія Іванова, який сам півсторіччя ходив босоніж і вказав своїм послідовникам шлях до злагодженого життя з природою.
– Мене завжди цікавили можливості людського організму, його приховані резерви, – зізнається Михайло Пікторов. – От я й експериментував. Але нічого різко робити не можна, загартовуватися чи голодувати слід поступово. Коли зрозумів, що хочу ходити босоніж, спочатку відмовився від кімнатних капців, потім поступово почав виходити босоніж надвір. А сьогодні взагалі не уявляю, як можна мучити ноги у незручних черевиках.
Свої кросівки та туфлі пороздавав друзям. Було це у 1990-му.
Пізніше він відмовився ще й від шапки та теплої куртки. Тож навіть серед лютої зими Михайла Пікторова можна побачити на вулиці в легкому светрі. Та хіба вже хто дивується, коли бачить, як чоловік босоніж розбиває снігові кучугури?
– Коли мені хтось робить зауваження, що ж вік уже, треба берегтися, відповідаю: «От ви в шубах чхаєте і кашляєте, інфекцію розносите, а я – босий – і нежиті не маю. То хто здоровіший?» – усміхаючись, розповідає.
А як він описує свої відчуття, коли ступає на першу літню росу чи свіжу снігову перину! Наче потрапляє в інший вимір й всотує у себе зі землі всю позитивну енергію. А вона біжить від клітинки до клітинки й напоює здоров’ям від п’ят до самої маківки. Й уже ніби не йдеш по землі, а пурхаєш над нею, випромінюючи світло.
Сьогодні до дивака настільки міцно «приклеїлося» прізвисько «Босий», що нині його в селищі годі розшукати за справжнім прізвищем. Зрозуміло, на чоловіка, що поводиться настільки неординарно, одразу всі дивилися скоса. Та пізніше почали звикати. Якщо раніше, коли запрошували у райвно (Михайло Пікторов був інструктором з туризму), наказували взути, бодай, кеди, то нині він вільно заходить босоніж у будь-який кабінет. Особливо багато уваги було прикуто до персони чоловіка, коли його обрали депутатом районної ради! А надала йому перевагу громада через його щирий патріотизм та активну виховну роботу серед дітей з неблагополучних сімей. Однак, тоді багато хто скоса поглядав, чи змінить Михайло Михайлович імідж, чи не засвітиться на сесії в костюмчику та черевиках. А дзуськи! Ні, навіть депутатство не затьмарило його поглядів, й ідеї, запозиченій від Порфирія Іванова, не зрадив.
– Невже ось так за чверть сторіччя нізвідки за двері вас не випровадили? – відверто запитую.
– Чом ні, бувало всяке, – зізнається.
Й розповідає, як з однодумцями створив дитячу громадську організацію – козацьке товариство «Пагін», що нині об’єднує понад тисячу дітей у багатьох населених пунктах району. Тут стараються виховувати школярів патріотами своєї Батьківщини в дусі козацьких традицій. Це товариство навіть має досвід міжнародного співробітництва, бо вигравало гранти американського посольства та Євросоюзу. Власне, в Києві під час однієї зустрічі його намагалися не пустити у приміщення, прийнявши за безхатька… Але потім все владналося, вибачилися. Було, що в метро не пропускали.
З роками пан Пікторов до системи Іванова додав інші, випробувані на собі, народні методи. Нині він пропагує вчення, суть якого у постійному контакті зі землею.
– Але ж маю на увазі, що босоніж треба ходити по землі, а не по асфальту, бо інакше не отримаєш необхідної енергії, – пояснює чоловік. – Дуже добре для здоров’я обливатися холодною водою, вона забирає весь негатив, що накопичується в організмі. Варто додати правильне харчування – споживати більше рослинної їжі й якомога менше – тваринної. Скажімо, я м’яса взагалі не їм. І ви будете мати велику економію на аптеці. Я от заходжу хіба купити пластир, бо ж наша земля засмічена склом та іншим непотребом, буває, поранюсь. Але заклеїв рану – й пішов далі.
Я дивилася на ноги цієї дивакуватої людини, на загрубілі зчовгані підошви, що давно перетворилися на кірку. Вони потріскані, широкі, пальці на ногах великі… Певно, якби чоловік сьогодні й захотів підшукати в магазині чи на ринку для себе якесь взуття, навряд чи це б йому вдалося. Та він і наміру такого не має.
– Може, маєте послідовників, які теж ходять босоніж? – випитую.
– Маю і серед дорослих, і серед дітей. Обливаються холодною водою, купаються в ополонці. Але, як я, цілий рік ходити босоніж наразі не наважуються, – зізнається.

Автор: Наталія Кравчук
Джерело: Високий замок online
http://wz.lviv.ua