В Україні сьогодні читати модно. Хтось бере книжку у знайомих, хтось купує у крамниці, інші читають на Інтернет-ресурсах «на халяву», ще дехто вже має звичку купувати книжки в Інтернет-магазинах, а є й такі, які збирають цілі бібліотеки.

Багато українців воліють читати українських авторів, яких з’являється дедалі більше. Вони пишуть якісно та різножанрово. А видавництва, своєю чергою, починають надавати перевагу україномовній літературі та перекладам українською мовою іноземних авторів.
Про видавничу справу – наша розмова з Анеттою Антоненко, засновницею «Видавництва Анетти Антоненко».

– Анетто, ви – видавець з багаторічним стажем, що найбільше любите у своїй роботі, а що – ні?

– Видавництво для мене – це аж ніяк не робота. Це те, чим я живу і дихаю. Це – моя зона комфорту. Люблю все. Навіть одноманітну паперову роботу. Особливо люблю поступове довге укладання видавничого плану на 2-3 роки і ретельне його виконання. Люблю соціальні мережі, практично живу в них і спілкуюсь постійно на професійні теми. Люблю аналітику результатів, яка підтверджує мою інтуїцію. Люблю «позмагатись» за права з іноземними видавцями і агентами.

– Переймаєте для своєї справи іноземний досвід?

– Постійно. Давно, ще з 2010 року.

– А як вибираєте тексти для видавництва?

– Це – магічний процес. Неможливо чітко сформулювати ні правил, ні завдань. У моєму видавництві ці речі реально відбуваються на інтуїтивному рівні. Насамперед, я видаю те, що мені особисто подобається, а не модне от зараз і сьогодні. Я покладаюсь на свій особистий смак (як багато хто відзначає з читачів – «у вас гарний смак» – останнім часом) і на смаки радників (їх у мене досить багато) – це стосується, насамперед, перекладної літератури. Адже я вважаю, що радник зі знанням мови завжди зможе мене переконати вагомими аргументами. Ще одна умова, коли я читаю рукопис, – це «попадання» у вектор моєї видавничої політики. Тому я всім раджу спочатку перечитати книжки, які я видаю, й тоді вже щось пропонувати. Серед жанрів надаю перевагу психологічному реалізму та магічному реалізму.

– Який твір з нещодавно прочитаних справив найбільше враження?

– Роман «№ 1» Остапа Дроздова та «Оповідки Еви Луни» Ісабель Альєнде.

– Чи достатньо українських авторів, яких хочеться видавати?

– На жаль, ні. На сьогодні я бачу суттєву проблему саме з українськими авторами. Ні, не з тими, які всім відомі і яких ми видаємо (зокрема, Дереш, Винничук, Роздобудько, Жадан, Забужко та багато інших, які давно успішні і в усіх «на слуху»). Я, як видавець, сподівалася отримати цікаві тексти після «Революції гідності». Адже революції завжди акумулюють енергію, яка потім потужно вибухає. Але поки що я не бачу цього потенціалу. Я абсолютно прагматично не видаю текстів «на злобу дня», бо вважаю їхнє життя короткотерміновим. Але нічого – почекаємо. Дуже сподіваюсь, що ситуація зміниться.

– Хто ваші улюблені письменники?

– Любко Дереш, Юрко Іздрик, Юрко Покальчук, Євгенія Кононенко; Хуліо Кортасар, Ісабель Альєнде, Е.-Е. Шмітт, Е. М. Ремарк – зрештою – я їх і видаю.

– Між видавництвами є конкуренція?

– До останнього часу її не існувало, але з розвитком ринку (2016 рік показав явні зрушення в цьому напрямку) видавництв буде з’являтися дедалі більше і сектори будуть активно заповнюватись «молодими та зухвалими» (це зовсім не означає, що поганими). Це добре, бо це – адреналін. Взагалі, я вважаю головним не конкуренцію, а «обличчя» видавництва. І тут важливі не конкуренція і не правила «сильного та багатого», а цивілізовані відносини, Наприклад, у всьому світі є мовчазне правило серед видавців і вважається, що якщо видавець взявся виводити на ринок якогось автора, то лізти грубо по головах і пробувати його перекупити є поганим тоном. В Україні (це стосується, передусім, перекладних творів) ніхто на це не звертає увагу. Це, зрештою, паскудне ставлення до колег по цеху. Але як пояснити те, що люди не хочуть чути і розуміти? Адже видавнича справа – це не лише бізнес, а й культура. І культура ділових стосунків насамперед.

– І видавці, й автори доволі часто нарікають на відсутність системи книгорозповсюдження.

– Це питання настільки складне і неосяжне, що потребує окремого розділу та історії. Я можу зазначити лише одне – в Україні є, й активно останнім часом розвивається, система книгарень «Є». Це – найнадійніший партнер видавців за останні роки. Є, звісно, в кожному регіоні магазини і магазинчики, але нема єдиної системи дистрибуції, і часто видавці займаються не зовсім «своєю» (на мій особистий погляд) роботою – відкривають власні магазини і починають торгувати своїми книжками. Я особисто вважаю, що кожен має займатись тим, що він любить і що йому найкраще вдається. Адже зовсім не факт, що добрий видавець стане нормальним продавцем!

– Зважаючи на частину вашої відповіді «кожен має займатись тим, що він любить і що найкраще йому вдається», виникає питання про літературних агентів.

– Це питання, яке ще не має ні «за», ні «проти». Занадто мало в Україні авторів, які відповідають світовим стандартам. Звісно, що ситуація змінюється. Існує й погана, на мій погляд, суто українська тенденція, коли автор стає сам собі агентом. Для мене це аналогічно тому, що автор виходить на базар і пропонує себе на продаж. Дуже неприємні відчуття. Адже видавцю легше виконувати ці функції, як і літературному агентові. До речі, це і є його ключовим завданням. Мені здається, що продаж автором своїх прав знижує статус самого автора.

– Анетто, для вас, як видавця, велике значення мають різні літературні конкурси?

– Для мене – ні. «Коронація слова» мені нецікава – не моя видавнича ніша, ВВС став суто майданчиком для своїх і кон’юнктурним, що мене засмутило дуже сильно. Всі інші конкурси є регіональними і не дуже вагомими.

– Як стати успішним письменником, видавцем?

– Мій рецепт простий: роби, що любиш. Люби, що робиш.

– Держава сприяє видавничій справі?

– Опосередковано – так, але це знову ж дуже об’ємне питання. Є програма «Українська книга», за якою подаються книжки на конкурс. Є програма в Міністерстві культури відбору україномовних книг для поповнення фондів громадських бібліотек. Цього, звісно, мало, бо нема системи. Залишається сподіватися, що за рік ситуація вирівняється у зв’язку з організацією «Інституту книжки».

– Чи потрібна літературі лагідна або й жорстка українізація?

– Потрібна, і то жорстока. Україна має одну державну мову – українську, всі інші – іноземні.