(Закінчення. Початок у № 49 )

Комуністичний лідер на Україні поляк Станіслав Косіор підписав 24 лютого 1930 року інструктивний лист низовим органам компартії щодо колективізації «всієї України – до осені 1930 року». Для цього було створено навіть спеціальний орган під назвою Укрколгоспцентр. Ось теза з повідомлення інструкторів того таки сумнозвісного Укрколгоспцентру про хід колективізації, організації, обліку й оплату праці в колгоспах від травня 1930 року, в якій, зокрема, зазначається, «...колективізація в Лохвицькому районі на 28 березня 1930 р. була розвинута на 66%, а в сучасний момент є 22%. Посівна кампанія в колгоспах проходить спільно й поки що задовільно. У колгоспах, головним чином під час посівної кампанії, не вистачає тяглової і робочої сили, й тому посіви по деяких колгоспах затягуються на 2-3 дні, а то й більше..» («Колективізація і голод в Україні. 1929-1933: Збірник документів і матеріалів» – К., 1992, с. 213).
    Поступово на всю Україну й на Полтавщину, зокрема, насувався страшенний за своїми наслідками Великий Голод. Так, у доповідній записці харківського обкому КП(б)У «Про надзвичайно напружене продовольче становище в окремих районах області» від червня 1932 року наголошувалося, що «...із загальної кількості районів області аналогічні випадки з більшим чи меншим рівнем голоду встановлені в таких районах (не перераховуючи конкретних фактів): Лохвицький – 15» випадків, тобто, найбільше (!) кількість з усіх перерахованих у цій страшній за своїм змістом записці 10 районів тодішньої Харківської області (О. П. – довідний переклад з російської мій, цит. про «Голод 1932-1933 років в Україні: очима істориків, мовою документів» – К., 1990, с. 192). Але сталінські бузувіри й не думали хоч якимось чином послаблювати тиск й вперто продовжували «закручування гайок», як вони казали. За невиконання сталінського плану хлібозаготівель у багатьох районах Полтавщини, згідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про відновлення заводу промтоварів на село» від 15 грудня 1932 року, опинилися за межами дії цієї постанови, отже, фактично у большевицькій блокаді селянам не завозились вкрай необхідні речі повсякденного вжитку – сіль, мило, сірники…
…Подорожуючи далі північною Полтавщиною, я поступово приїхав до місцини, де був колись хутір Гуляївка, де й проминули юнацькі роки австралійського українця Федора Габелка, прямісінько через село Піски, та й побачив обабіч шляху ошатну дерев’яну церкву.
Згідно з описами, що їх мені вдалося роздобути пізніше, цей «…храм хрещатий у плані, на кам’яному фундаменті, однокупольний, зі стрункою триярусною дзвіницею. Досить багато прикрашений різьбленими пасками, карнизиками, щипцями, пілястрами. Невисокі кутові зруби підкреслюють ступінчастість силуету. Вертикальну спрямованість споруди підсилюють трикутні фронтончики фасадів, граней барабана і куполу. Стіни горизонтально обшиті, завершені карнизами з ажурною дерев’яною різьбою і невеликими напівциркульними, трикутними і кілевидними арками. Куполи мають деякі риси бароко. Шатер дзвіниці навіть із заломом…»
Подейкують, що коли у сумнозвісні «совєцькіє врємєна» войовничі безбожники на чолі з московськими большевиками та їхніми прихвоснями з місцевих активістів намагалися зруйнувати дзвіницю, то трос порвався, а дзвіниця встояла, а під час Другої світової війни, у 1943 році, «взагалі сталося диво – в храм потрапили два снаряди і... не розірвалися!» А в 1930-х роках, мабуть, і в цих місцевостях прислані большевицькими тиранами в північні райони Полтавщини т. зв. «25-тисячники» закликали припинити «опортуністичне ставлення» до заготівель масляничних культур, як також «загострити питання суцільної колективізації та на цій базі ліквідувати глитайню як клас», а на третьому році т. зв. сталінської п’ятирічки оголошується «ударний місячник з виконання заготівлі експортної сировини» (щетина, пух-перо, кінське волосся та ін.).
Відповідно до указу від 7 серпня 1932 року, селянин, що не виконав план хлібозаготівель або ж навіть зрізав колосок на колгоспному полі, автоматично ставав «классовим врагом» й міг бути негайно розстріляним, а його майно мало бути конфіскованим із примусовим виселенням з домівки усієї родини. Обшуки та вилучення хліба т. зв. «буксірнимі брігадамі», складеними з активістів, стало нормою для тогочасного полтавського села. Все це супроводжувалось агітаційними заявами про «боротьбу з ворожими діями куркулів та підкуркульників», до яких міг бути зарахованим кожен більш-менш заможний селянин, який відмовився вступити в колгосп. Від «злісних нездавців контрактації хліба» через газети змушували відмовлятись навіть їхніх неповнолітніх дітей та всіх родичів.
У пошуках хліба селяни-українці йшли до великих міст, а то й через кордон, до своїх єдинокровних братів у Західній Україні, але більшість тихо вмирала у селах та хуторах Полтавщини. Всюди панував страх голодної смерті, який породжував безнадію, однак, полтавські селяни чинили опір большевицьким репресіям та беззаконню. Боролися як могли... Масова смертність у нашому краї поставила під загрозу можливість проведення весняно-польових робіт наступного року. Скільки вимерло людей, наразі встановити неможливо, бо всі документи про облік померлих під час Голодомору 1932-33 років були вилучені і, ймовірно, знищені з органів ЗАГС та сільських рад уповноваженими райкомів, райвиконкомів та співробітниками УНКВД, можна лише провести порівняльний аналіз на підставі двох переписів народонаселення 17 грудня 1926-го та 17 січня 1939 року.
Ось, наприклад, питома вага населення у Лохвицькому районі в 1939 році порівняно з 1926 роком (якщо брати кількість населення у цьому районі у 1926 році за 100 відсотків) складала: міського населення – 114,7, сільського – 88,5, все по району – 92,8, отже, скорочення населення за період з 1926-го до 1939 рр. складало у районі – 18,8 %, приросту населення навіть мінімального взагалі не спостерігалось (ДАПО, Ф. П. – 3938. Оп. 1. – спр. 108, арк. 14-57). Деякі хутори на Полтавщині, де мешкали, здебільшого, одноосібники, а в селах – цілі кутки й вулиці та хліборобські родини зникали назавжди з лиця землі. Мерців навіть не ховали, а якщо й ховали, то в братських могилах, не ставлячи жодного хреста чи якогось знака. В інформаційному зведенні працівника Харківського облземуправління «Про примусове вилучення у селян зерна для посівфонду 1933 р.» від 20 лютого 1933 року зазначалося, що «створення посівних фондів зараз, крім раніше засипаних, проводиться, головним чином, за рахунок перевіювання полови, переобмолоту соломи, повернення неправильно розданих авансів, повернення розкраденого хліба та позики.... Там же, де управи по-більшовицькому мобілізують колгоспників на боротьбу за 100% засипку насінних фондів, колгоспники дійсно мобілізують насіння…» (Цит. з «Колективізація і голод» – К., 1992, с. 611, 612).
Обурені грабіжницькою політикою партії та московсько-большевицького уряду під час хлібозаготівельних кампаній селяни неодноразово звертались до вищого керівництва з проханнями, а подекуди – з протестами та обуренням. Це була, якщо не боротьба, то активний спротив сталіністам. Потік викривальних листів-протестів посилився у зв’язку з трагедією суцільного Голоду 1932-1933 років. Згадуючи про суть та обставини листа Сталіну від хліборобів полтавського села Луценок, один зі співавторів цього листа, п’ятнадцятирічний Макар, син Миколи Харлампійовича та Євдокії Харитонівни Хвилів, що пізніше замешкав у Полтаві, писав в «Українському історичному журналі» (ч. ч. 1,7 за 1991 рік), що в листі до «генерального секретаря більшовицької партії» у 1933 році луценківські селяни, зокрема, вказували: «Уже з тої осені почався у нас страшенний, смертельний голод. Спочатку він ніби хапав людей вибірково, тих, хто був найбільш пограбований і ослаблений. А вже від зими почав проникати ледве чи не в кожну хату, у кожну сім’ю. Скрізь, і чим далі – тим більше – з’являються опухлі та дистрофіки – дві крайні форми смертельного рівня голоду. Й почалася протиприродна загибель людей. Гинуть вони в хатах, подвір’ях, на вулицях, шляхах. Кого голод не вб’є, мороз розчавить. Скрізь тільки і видно: трупи, трупи, трупи... Їх навіть не встигають вивозити та ховати. А коли й вивозять штабелями на підводах, то не на кладовище, а на скотомогильники. Тут як-небудь заривають у землю разом зі загиблими тваринами... Страх, як змішалося все на землі, й усе це в житті, у мертвущім багні. Трупним запахом пройняті земля, вода, повітря. Мабуть, він доходить і до Москви, а може, й далі йде – за кордон. Стид та сором на весь великий світ. І це тоді, коли в нас ніхто з представників влади ні словом, ні півсловом не обмовиться про голод. Роблять вигляд, що нічого подібного нема. Навіть учням у школі не дозволяють запитувати й розповідати про голод.
Одним словом, голод – зовсім не голод, а якісь тимчасові труднощі, що є державною таємницею. Дивно вже звучить: «Голод під забороною». Звичайно, не сам голод, а правдива інформація про нього. Чи знаєш ти, Сталін, про це та як на це дивишся?(О. П. – тут і далі підкреслення в листі мої). До чого ж таке становище може призвести і вже призводить? Коли в тебе ще здорова голова й ти сам можеш тверезо розмислити, зважуючи все на шальках терезів, то не важко зрозуміти, що це призведе до величезних втрат і не тільки людей – це найбільш трагічно, а й усяких інших фондів та ресурсів. У нашому селі вже померло більше, ніж третина всіх мешканців. На черзі – вимирання цілих сімей, кутків, вулиць... Не можемо ми не сказати і про те, що наші місцеві супостати й безбожники грубо насміхаються та глумляться над духовними святинями, ображають нашу гідність і священні почуття.
Не запитавши згоди у людей, вони закрили церкву, познімали на ній дзвони, повикидали з неї ікони та втопили їх у відхожих місцях. І тепер ніде ні посвятити, ні причаститися, ні дитину перехрестити, ні панахиду за померлим відправити. Антихристи не рахуються ні з честю, ні зі совістю людей… Видно, що твоя політика, Генеральний секретарю, явно заводить наше суспільство в глухий кут…
З колгоспно-комуністичним привітом голодні і знедолені селяни з полтавського села Луценок, яке недавно було червоним, а тепер стає дедалі більш чорним селом...»
Авторами цього листа до «верховного правителя Радянської держави Йосифа Джугашвілі-Сталіна» з-поміж інших були українці Порфирій Здір, Макар Мірошниченко, Михайло Провалюк, Андрій Палаженко, Кирило Мисан, Хома Голомозий, Олександр Писаренко, Михайло Надєжденко й тоді ще зовсім юнак Макар Хвиль, багато з них загинули в різний час у казематах ОГПУ та на засланні, а хтось пережив й самого Сталіна та весь ненависний совєцький режим. Але українські селяни не лише писали листи до московських урядників, але нападали на зерносховища, де зберігалось відібране у них зерно, саботували роботу колгоспів, а з посиленням свавілля та викликаного ним голоду, взялися за зброю. За даними українських істориків, у 1930 році в Україні відбулось понад 4000 масових протестних виступів, а у голодному 1932 році зафіксовано понад 1000 актів збройного спротиву режиму, тоді ж з колгоспів в Україні вийшли 41200 селянських господарств, близько 500 сільських рад відмовлялись приймати нереальні плани хлібозаготівель.
Голодовка. Голод. Голодомор. Геноцид… Страшні слова. А страшніша кількакратно їхня правдива і кривава суть... Діти й немічні, старі й малі, молодиці й парубки, дівчата й чоловіки вмирали десятками, сотнями, тисячами.... Страшний Голод не знав ні віку, ні статі, ні соціального походження. Його кістлява рука була неперебірливо-безжалісною.
Так званий «Всеукраїнський староста» Григорій Петровський побував на Полтавщині разом із «всесоюзним» своїм колегою Михайлом Калініним, відвідавши низку населених пунктів полтавського регіону. Калініна повезли прихвосні до полтавських сіл Лука, Білогорілка, Юсківці, а тоді він відбув на сусідню Сумщину, Петровський побував у Сенчі, Брисях, Свиридівці, Бодакві та Пісках (тут, за деякими даними стався прикрий інцидент цього «старости» з колишнім політкаторжанином Дуб’ягою, який засудив політику Москви щодо українського села і навіть вдарив Петровського палицею). Це був вияв спротиву одинокого українця, який не побоявся високого посадовця тоталітарного режиму.
Вимирали не потроху й не тільки та не скільки бідняки, але, здебільшого, так звані середняки та заможні селяни, які не вступали в колгоспи, този чи комнезами. Вимирали цілими сім’ями, часто – селами й хуторами. До Москви 10 червня 1932 року було надіслано лист під грифом «цілком таємно», в якому без жодних евфемізмів вживалось поняття голод, як відомо, заборонене в офіційних публікаціях. Той же таки Г. Петровський писав: «...У роботі із засівної кампанії в районах Прилуцькому, Лохвицькому, Варвинському, Чорнухинському, Пирятинському і Мало-Дівицькому я став, так би мовити, обличчям до села, та це, звичайно, не означає, що до цього часу ми, українські комуністи, не знали, що в нас діється в селі (хоча нас тепер і звинувачують у відірваності від села). Ми знали, що у хлібозаготівлях у нас буде суворий тиск і горшки будуть биті. Як на мене, заходившись виконувати 510 млн. пудів хлібозаготівлі в Україні, ЦК КП(б)У завинив у тому, що він заперечень не зробив... Однак, ми знали, що виконання хлібозаготівель в Україні було нелегке, але те, що я тепер побачив у селі, свідчить про те, що в цій справі дуже переборщили в нас, перестаралися. Я був у багатьох селах цих районів і всюди бачив, що велика частина населення охоплена голодом. Не багато, але є спухлі з голоду, головним чином, бідняки і навіть середняки. Вживають такі сурогати, що далі нема куди, та й сурогатів цих часом нема. На великих зборах по селах мене, звісно, лають за всі заставки, тітки плачуть, а трапляється, й дядьки. Іноді критика ситуації, що склалася, заходить дуже глибоко і широко – навіщо створили штучний голод, адже в нас був урожай; навіщо засівматеріал забирали – цього не було навіть за старого режиму; чому українцям треба у тяжких умовах їхати по хліб у нехлібні краї, а не привозять хліб сюди тощо. Важко за таких умов давати пояснення... Зараз на ґрунті голоду по селах збільшується кількість масових крадіжок, здебільшого, птиці – крадуть курей, качок, забирають залишки картоплі, ріжуть вночі телят і корів та з’їдають їх... Крали та їли не тільки домашню птицю та худобу, але й котів та собак, подекуди навіть були випадки людоїдства…» (Підкреслення в листі Г. Петровського мої – О. П.).
Але кривавий пік жахливого Голоду був у 1933-му, який «доповнили» новими невинними жертвами большевицькі експерименти з колективізацією та масові репресії.
Свідок тих подій, полтавський краєзнавець Іван Яровий зі села Степук, у своїй статті під назвою «Терор голодом» писав, що, коли пишеш про страшні події Голодомору 1932-1933 років на Полтавщині, «…то вириваєш частину своєї душі. Перед очима постає в уяві картина померлої бабусі Василини, вмираючого меншого рідного брата Гриші, сумний похорон дідуся Рафона... Тільки той, хто вижив у страшні роки голоду, в кого і зараз шелестять на губах «лип’яники», хто їв бруньки липи, «кашку» цвіту клена, дудки дикої моркви, не осудить мене за сумну розповідь на сторінках газети...»
Краєзнавець писав, що, згідно з повідомленням італійського консула в Харкові, щодоби вмирало близько 25000 осіб, а навесні 1933 року смертність стала масовою, органи ГПУ повсюди реєстрували випадки трупоїдства і людоїдства. Станом на кінець 1932 року Полтавщина була майже повністю колективізована, тобто, колгосп чи артіль діяли майже в кожному населеному пункті.
У постанові секретаріату Харківського обкому КП(б)У «Про хід хлібозаготівель за першу п’ятиденку січня» від 7 січня 1933 року, між іншим, вказувалося, що «...низка районів зовсім припинила заготівлю по одноосібниках... Злочинну бездіяльність зі хлібозаготівлі в секторі одноосібників показують…» (ДАПО, Ф. П. – 35. Оп. 1 – спр. 13, – арк. 17-19). Внаслідок штучного Голодомору, шаленого терору та репресій у 1930-х роках було замордовано мільйони українців. Різні дослідники називають такі цифри: 7 мільйонів (В. Кубійович), 7,5 мільйона (Т. Сосновий), 6 мільйонів (Д. Соловей). Московський емігрант Н. С. Тімошев вважав, що лише від голоду загинуло близько 3 млн. українців, польський дослідник Ст. Скшипек підрахував, що від голоду 1932-1933 рр. померло 2.5 млн. українців, знищено 1,2 млн. так званих куркулів. В. Г. Чемберлен, М. Приходько подають, що від голоду загинуло 15% населення України, К. Меннінґ оцінює втрати від голоду в 10% сільського населення,  Ю. Горліс-Горський стверджував, що було вислано з України лише на Північ 2,4 млн. осіб, а загальна кількість ув’язнених у СРСР сягнула в 1933 році 11,5 млн. осіб (А. Уралов), з яких 39% були українськими політичними в’язнями (О. Калинник). Загалом, за підрахунками Міжнародної комісії з контролю концтаборів (La Commission Internationale Contre le Regime Concentrationnare) від 1930 до 1953 рр. у СРСР у таборах загинуло, як мінімум, 60 мільйонів осіб. Якщо ж додати до цього 16 мільйонів жертв голодоморів в Україні в 1921, 1932-33 та 1946-47 роках та 25 мільйонів (за офіційною статистикою) загиблих під час Другої світової війни, отримаємо страшу цифру – 103 мільйони жертв большевицького режиму в 1917-1956 роках. Переважна більшість з цих людей була за національністю неросіянами, точніше – немосквинами, а більшість з цих немосковитів була людьми українського роду.
Але Голодомор в Україні не закінчився у 1930-х роках. Невдовзі, по закінченню Другої світової війни, сталася трагедія голоду 1946-47 років як внаслідок людських втрат у часі цієї війни, зруйнування сільськогосподарського виробництва та злочинної політики большевицького уряду. Наприклад, кількість тракторів на Полтавщині, за даними дослідника О. П. Єрмака, зменшилась порівняно з 1941 року з 6497 до 2198, а вантажних автомашин – з 4068 до 31, поголів’я коней зменшилось у 4 рази, великої рогатої худоби – у 8 разів, свиней – у 20, а овець та кіз – у 50 разів. Сільське населення скоротилось на 20% й становило по області станом на 1946 рік – лише 1760,7 тисячі мешканців, із 537142-х колгоспників працездатного віку лише 28,4 відсотка становили чоловіки. Однак, большевицьке керівництво Полтавської області забезпечило внаслідок нещадної експлуатації селян на відновлених 77% посівних площ порівняно з 1940 роком здачу державі 36826 тисяч пудів зерна, що становило 82% рівня того ж таки 1940 року.
У той час, коли частина селян не мала навіть власних домівок, а 45593 сім’ї полтавчан взагалі не мали хат, адміністративно-управлінський апарат райкомів та колгоспів карав і передавав справи до суду за крадіжку зі вже зібраного поля якогось оберемка соломи, жмені зерна чи відра картоплі. Самі ж апаратники «виписували» у колгоспах за безцінь тоннами зерно, коли, в середньому, колгоспники у 1945 році отримували лише по 400 грамів на один трудодень, а в 1946 році кожен працюючий колгоспник отримав лише по два пуди (32 кг) зерна. Безпосередніми організаторами хлібозаготівель, сівби, а отже, й Великого Голоду на Полтавщині 1946-47 років можна назвати першого секретаря обкому В. С. Маркова, секретаря з пропаганди В. С. Волгіна, голову облвиконкому М. М. Мартиненка, начальника управління МВС М. Я. Приходченка, начальника управління сільського господарства Ф. Т. Доленка та уповноваженого ЦК ВКП(б) в області першого заступника голови Ради Міністрів УРСР Л. Р. Корнійця.
У Полтавській області було навіть створено спеціальну групу зі 7 прокурорів, які виїжджали на місця карати за невиконання планів хлібозаготівель. Було запроваджено карткову систему, згідно з якою робітники отримували (залежно від категорії) від 700 до 400 грамів хліба на добу, а діти й утриманці мали половинну норму. На початку 1947 року у селах Полтавщини з’явилися тисячі опухлих від недоїдання людей, чимало українців вмирали від дистрофії. Тоді ж було розгорнуто мережу харчових пунктів на 25 тисяч осіб, де люди могли отримати суп чи затірку та 100 грамів хліба, аби не вмерти з голоду. Понад 10 днів у жовтні 1946 року не видавався хліб навіть учителям (ДАПО, Ф. П. – 15. Оп. 1 – спр. 700, арк. 20). Водночас, майже у кожному полтавському селі були створені озброєні групи самооборони для захисту від голодуючих. Через голод смертність на Полтавщині зросла на 199 відсотків, а один з найбільших коефіцієнтів смертності, 21,1, був у тодішньому Сенчанському районі.
Але боротьба зі сталінською тиранією та його антиукраїнською політикою на наших теренах не вщухала. Як видно з довідки начальника 4-го управління МВС УРСР полковника Сараєва про стан боротьби з учасниками ОУН-івського підпілля у східних областях України від 8 жовтня 1953 року, «загальний стан чекістської роботи по боротьбі з учасниками оунівського підпілля в розрізі областей» характеризувався «наступними даними: Полтавська... взято на облік 338 (О. П. – четверта за чисельністю серед 18-ти після Київської (991), Дніпропетровської (584) та Сталінської (370) – по лінії ОУН, зокрема, в 1953 р. – 11, арештовано по лінії ОУН у 1953 р. – 5». (ДГА СБУ: Ф. 13 – спр. 372-74. арк. 131, 135).
Ґарет Джоунз писав: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач:«У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо з голоду». Дійсно, Україна вмирала. Це були жахливі часи: совєцька влада заборонила допомагати голодним, опухлим від голоду селянам, які добиралися до міст. Люди божеволіли, покінчували життя самогубством, траплялися випадки людоїдства. Ніколи не було нічого подібного в історії України. Взагалі, чи було щось подібне в історії людства?!!» – писав на чужині український дослідник Василь Плющ. Зрештою, тільки у 25 вересня 2003 року, виступаючи на засіданні Генеральної Асамблеї ООН, тодішній український президент Кучма оприлюднив страхітливі цифри жертв голоду в Україні – близько 10 мільйонів, щохвилини в ті роки помирало 17 осіб.
Голодомор 1932-1933 років був найбільш кривавою добою тривалого й чітко організованого геноциду українського народу, який тривав від Голодомору 1921-1922 років до Голодомору 1946-1947 років. Насправді ж цей геноцид тривав від 1917 до 1991 рр., він мав різні форми вияву, для прикладу, етноцид, чистки, масові репресії й вивезення людей у совєцькі концтабори ГУЛАГу та інші. За період московсько-большевицького поневолення Україна втратила понад п’ятдесят мільйонів людей.
ООН у своїй заяві, яка вважається офіційним документом 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, всупереч переконливим фактам про цілеспрямоване знищення української нації, висновкам Конгресу США 1988 року, Міжнародної комісії видатних юристів 1989 року на чолі з Джекобом Сундберґом, йдучи за розробленим росіянами сценарієм, уникла слова «геноцид» і потрактувала скоєний Москвою злочин як зморення голодом четвертої частини українського населення, як «національну трагедію українського народу». Лише у грудні 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932-33 років актом геноциду проти українського народу. Палата ж представників Конгресу США ще десять років тому, 20 жовтня 2003 року, на пропозицію конгресмена проф. Марка ван Хаґена одноголосно ухвалила резолюцію № 356 «Висловлення позиції Палати представників щодо Голодомору в Україні 1932-1933 рр.», розцінивши жахливий геноцид проти українського народу у 1930-х роках як «навмисний акт терору та масового вбивства».
Неоціненний внесок у визнання Америкою Великого Голоду в Україні геноцидом зробили й наші земляки – українські громади США. Услід за українським та американським парламентами Голодомор визнали актом геноциду Австралія, Канада та Аргентина, це натепер зробили ще кілька десятків парламентів світу.
Починаючи від 1990 року, в американських початкових та середніх школах почали викладати курс про єврейський Голокост, який увійшов у систему навчання завдяки єврейській організації «Holocaust Memorial Foundation» з осідком у місцевості Скокі, поблизу Чикаго. Микола Семенович Міщенко, голова американської Фундації українського геноциду, уродженець села Малі Будища, що натепер замешкав у Чикаго, з яким я зустрічався у цьогорічному травні, писав, що «про трагедії людства повинен знати кожен громадянин планети Земля, адже чужого горя не буває. Жахіття і страждання, які довелося пережити у своїй історії вірменам, євреям, камбоджійцям чи суданцям, це – трагедія всього людства. Жоден злочин, скоєний з міркувань етнічних, релігійних чи політичних, не може канути в забуття.
Трагедія геноциду української нації, що багаторазово мала місце протягом ХХ сторіччя, у цьому ряду стоїть окремо. І на це є декілька причин. Історично так складається, що до України завжди мають територіальні претензії росіяни, поляки, румуни, мадяри,турки, татари, німці, зрештою, хто їх тільки не мав і не має. Українська земля впродовж усієї історії була ласим шматком для зайд-завойовників. Парадоксальним є те, що український народ, на відміну від інших, ніколи не вів загарбницьких воєн і не зазіхав на майно своїх сусідів. Однак, саме це, можливо, і відігравало вирішальне значення у його долі: на миролюбних гречкосіїв агресори і загарбники дивилися як на безмовну масу і дозволяли собі те, за що неодмінно колись настає відплата. Впродовж минулого сторіччя ворогами української нації різноманітними способами було згублено майже двадцять мільйонів мирних громадян.
Вдумайтеся – двадцять мільйонів людей були стерті з лиця землі лише за те, що вони заважали в реалізації сатанинських планів біснуватих лєнінів, гітлерів та сталінів.
Три гігантські за масштабами Голодомори знищили цвіт і насіння нації – трудове селянство. Минуло понад сімдесят сім років відтоді, як у 1932-1933 роках вимирала Україна, а сита і байдужа Європа та Америка вдавали, що нічого надзвичайного не відбувається. Але попіл невинно убієнних постійно стукає у наші серця, у серця всього цивілізованого людства, нагадуючи про неоплачений борг перед Україною. Про трагедію українського народу необхідно кричати на всіх перехрестях, як це роблять євреї, вірмени та інші нації, що потерпіли від геноциду.
Слід зауважити, що, завдяки зусиллям уродженця Полтавщини Миколи Міщенка та його колег із Фундації, 5 серпня 2005 року губернатор штату Іллінойс Род Благоєвич підписав поправку до Закону, і з цього моменту вивчення трагедії українського геноцидного Голодомору стало обов’язковим в освітянській шкільній мережі штату Іллінойс. Наступним завданням Фундації є те, щоб по всіх штатах США було обов’язковим (!) вивчення українського Голодомору-геноциду на рівні з іншими етнічними групами.
Національна пам’ять українців про страшні й суцільні голодомори на Полтавщині жила в усі часи. Ось і поет Василь Симоненко, який народився у 1935 році в самому центрі хліборобської України, у підсовєцькі часи змалював надзвичайно близькі й зрозумілі мені, його землякові, образи матері, баби Онисі, тітки Варки, дядька Оверка, колгоспного конюха Федора Кравчука, безбатченка Івася. Дійсно, це не лише літературні імена, але й ніби живі люди з його, а пізніше й мого оточення 1960-70-х років. Мандруючи як кореспондент по Полтавщині, незабутній Василь записав у своєму щоденнику 16 жовтня 1962 року, коли голова одного з колгоспів люто кричав на колгоспників, один з яких взяв щось на полі з незібраного врожаю: «Я вам зроблю новий 33-й рік!» Якраз тоді й з’явилися правдиво-пекучі й болісно-гіркі Симоненкові рядки про колгоспне життя:

Рвися з горлянки свавільним криком,
Мій неслухняний вірш!
Чому він злодій? З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Дали б той клунок мені на плечі –
Сором у серце мені плює...

Серед інших митців, що стали на захист свого народу, не можу не назвати справді визначного поета Михайла Ситника, уродженця київського Василькова, який пережив Великий Голод 1933-го року, а їдучи з Ташкента до Києва через сталінську «фєдєрацію», написав такі гнівні супроти імперсько-большевицької Москви, головної організаторки українських голодоморів, які, як мені видається, є страшенно актуальними й натепер:

…Я задихаюсь, я хворію,
Собі я місця не знайду, –
Коли ж прокляту цю Росію
Я, зрештою, вже перейду?
Тупі обличчя все навколо,
І світ увесь поник у млі.
Рабів обідраних і голих
Женуть з Вкраїни москалі.
На Колиму, в Сибір, в безодню
Женуть вони братів моїх...
А навкруги, мов сніг холодний,
Московок витончений сміх…

…Наступним населеним пунктом, який трапився під час моєї короткої по-осінньому похмурої подорожі Лубещиною, було село Вовчик, розташоване у долині ріки Сула, на відстані якихось двох десятків кілометрів від Лубен, де вдруге за один день (!) я знову побачив білого коня. У 1920-х роках в цьому селі були криваві сутички між прихильниками та противниками товариств спільного обробітку землі (ТСОЗ), під час яких большевицькі провідники – голова ТСОЗ П. Дядечко та перший секретар Вовчиківського райкому комсомолу Алєксєй Зайцев – були вбиті місцевими селянами. Під час Голодомору село чинило організований опір бандитизму окупаційної кремлівської влади, її посіпак та поплентачів. Через це, внесене на так звану чорну дошку, село підлягало військовій облозі. Відтак, у селі були значні жертви серед дітей та літніх людей, хоча тодішній голова колгоспу Сухомлин Ларіон Іванович вчинив справжній подвиг для порятунку людей – видав на зароблений трудодень по 300 грамів пшениці. За це він був показово арештований та засуджений до ГУЛАГу. То була справжня боротьба за виживання українського етносу.
І ось повернувся додому, до своєї хати, у Лохвицю, та й засів ще раз перечитувати оповідання Володимира Дрозда «Білий кінь Шептало». Й, повірте, знову стало тужливо, бо дуже вразило прочитане; як мовиться в народі, щось боляче защеміло «під ложечкою». «…Кінь раптом гостро відчув свою неволю. І коли хлопчак ударив його пужалном, він шарпнувся, вирвав повід, звівся на задні ноги, потім опустився і помчався в лугову синь. Тепер він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки. Шептало легко й вільно біг. Не було ні упряжі, ні голобель, ніхто його не смикав. Він качався у траві, плавав у річці, пив чисту воду. Починався дощ, небо перерізала блискавка, і раптом Шептало побачив у воді себе – прекрасного білого коня...» – писав у своєму знаменитому оповіданні письменник Володимир Дрозд. Що ж, подумалось мені, білі українські коні, мабуть, більш вільні, аніж коні іншої масті, вони ненавидять табун і загороди, недолюблюють крутити привід та їздити до міста, соромляться упряжі, коли їх вважають робочою худобою, яку можна вільно запрягати, поганяти, зрештою, стьобати батогом кожному конюхові!
Білий кінь, мабуть таки, уособлює яскраву й волелюбну особистість українців, які інколи під впливом повсякденного життя мовби зовні й втрачають свою індивідуальність, а подекуди гублять навіть виразні риси своєї індивідуальності, однак ніколи не пристосовуються, не здаються, борються й починають діяти наперекір злій долі! Й чомусь згадалась українська народна пісня «Скаче в полі білий кінь» у виконанні Раїси Кириченко:

…Білий сніг, як білий кінь,
Наче уві сні
В рідну казку полечу
В мріях на коні.

Білогривий красень мій
До зірок летить,
Ой, спасибі, зимонько,
За щасливу мить…

Ми – українці. Ми маємо пишатися, що ми велика, горда, талановита й надпотужна нація. Якраз нація, на думку Валентина Мороза, «творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовність наша і спільна життєдайна сила, яка є в усьому всесвіті – все це компоненти однієї і тієї ж самої сили. Нація витворюється там, де є силове духове поле». Моє силове духове поле – моя улюблена й заквітчана Україна, яка, переживши за минуле сторіччя три страшні Голодомори 1921, 1932-33 та 1947 років, все ж дала мені життя та наснагу бути українцем, представником великої й героїчної нації. Мабуть, моя улюблена земля вдихнула в мене разом з моєю матір’ю Ганною, народженою якраз у голодному 1933-му році, яка цього року відійшла у засвіти, в плоть і кров безсмертну та незнищенну безкінечними голодоморами, українську національну душу.
Я надзвичайно пишаюсь, що я – українець. Мої діти – також українці. Я та мої діти завжди пам’ятатимемо про страшні трагедії всіх большевицьких голодоморів, внаслідок яких були безвинно замордовані московськими зайдами мільйони українців, наших єдинокровних братів і сестер, які повсякчас у той чи інший спосіб чинили спротив та боролися проти тотального винищення.
А ще – Голодомор мого народу – це мій безкінечний сум, мій невимовний біль, моя особиста кривда й моя персональна трагедія. Однак, сьогодні я не лише сумую чи схиляю голову та плачу, але й закликаю кожного з українців: «Повсякчас борітесь, ніколи не забувайте й не здавайтеся, нікому не пробачайте своїх кривд!»