Нещодавно минуло 65 років із дня народження і 40 років творчої діяльності талановитого українського поета-пісняра, Народного артиста України, заслуженого діяча мистецтв України, академіка, професора, лауреата міжнародних премій, кавалера ордена за заслуги ІІІ ступеня Андрія Демиденка.

Поетів є багато, але поетів, чиї вірші можна покласти на музику і перетворити на пісню, мало. Але щоб ці пісні стали вічними і неповторними, то таких творців одиниці. До таких рідкісних поетів-піснярів, без перебільшення, можна зарахувати Андрія Демиденка. Не сумніваюся: українці пам’ятають його пісні: «Душі криниця», «Скажу вам, доньки і сини», «Дай, Боже, радості», «Вічний Київ», «Батьківський поріг», «Гуцулка-гуцулянка», «Україночка» та багато інших. А всього у доробку Андрія Петровича понад 700 пісень. Пісні Андрія Демиденка протягом багатьох років виконували: Юрій Гуляєв, Микола Кондратюк, Юрій Богатиков, Алла Пугачова, Софія Ротару, Раїса Кириченко, Назарій Яремчук та багато інших. Виконують і молоді виконавці.
В інтерв’ю кореспондентові «ЧіП» Юрію Атаманюкові Андрій Петрович поділився секретами своєї творчості.

– Андрію Петровичу, до кожної людини талант приходить по-різному: до когось у дитинстві, до когось – у зрілому віці. Як було у вашому випадку? Коли почали писати вірші?

– Скажу, як на сповіді: не планував я бути поетом. Найбільшою поезією у моєму дитинстві було малювання. Я міг зробити непогані копії з картин Івана Шишкіна, Ісаака Левітана, але я не розумів, що художник – це не той, що може щось намалювати, а той, хто може сам щось придумати. Але сталася драматична ситуація з моїм малюванням. Я вчився дуже гарно, і не тому, що був такий здібний, а тому, що був лідером, і мені не хотілося, щоб хтось був кращим. Кульгав я тільки з предметом українська мова. Вчителька була хороша, але у плані мовного розвитку не засіяла в мені оцю любов.
У паралельному класі вчися хлопець Василь Кириленко. Вчився він не дуже, але малював надзвичайно гарно, краще за мене, а змиритися я не хотів. Коли були уроки малювання, то наші класи зводили в один. На одному з уроків учитель малювання підійшов до Василя і сказав: «Ану, Васю, покажи, що ти намалював на вільну тему». Як сьогодні пригадую – Вася показує альбом, а в ньому – тушшю на ватмані намальована розкішна, красива сорока на березі.
«О, молодець», – сказав учитель. І тут же однокласники висловили своє захоплення. Після Василя підійшов до мене з тим же. Я чомусь витримав паузу, а потім розвернув свій малюнок. Учитель глянув, і немовби промінець його вдарив. Схопив той зошит і побіг в учительську. Через 15 хвилин заходить директор школи, завуч і вчитель. Директор, а він був педагогом від природи і ставився до мене прихильно, сказав: «Андрію, ти більше не малюй. Займися чимось іншим».
А що сталося? Я намалював (також на ватмані) дядечка – лисого, з борідкою, і з краваткою в горошок. Ніби нічого страшного не сталося, але мав необережність підписати: «В. І. Ленін». Потім викликали батька у райком партії (а мій дід був розкуркулений) і запитали: «Чому ви робите наклепи на радянську владу і ще й навчаєте цьому дитину?» Потім ще додали: «Геніальних людей повинні малювати геніальні художники». Отже, батькові приписали, що він створює провокацію проти радянської влади, бо, мовляв, тільки «помазаники» художнім талантом можуть торкатися лику «святого вождя».
Я сприйняв цей випадок з образою, але в мені щось сиділо креативне, і через кілька місяців почав писати поезію. Коли я вчився в 7-му класі, у районній газеті «Колгоспник Полісся» був надрукований мій перший вірш, а через рік – і в обласній газеті «Київська правда». Ось так я долучився до художнього слова. І головне – полюбив цю справу, багато читав. Але почав переживати, бо батько сказав, що зі слова заробітку не буде, треба мати твердий шматок хліба. Але ж я хотів одразу вчитися на поета і письменника, хоча такої професії нема. Це тільки Бог дає, і то вона приходить, як правило, пізніше, або не приходить взагалі. Або прийшла, а потім покинула, осиротивши душу і чоловіка. Та, все ж таки, за порадою батька, оскільки я гарно малював, після школи поступив у Київський інженерно-будівельний інститут (зараз – Київський національний університет будівництва та архітектури), здобувши фах архітектора. Вчився непогано, але більше часу віддавав літературі. Декан неодноразово казав: «Ну, поете, прийдеш – спущу шкуру  за пропуски.

– Хто був вашим літературним натхненником?

– Благословив мене в літературу, коли мені було 17 років, Андрій Малишко. Якось після іспиту я заніс в редакцію журналу «Дніпро» кілька своїх віршів, але ніяк не міг отримати результат. Скільки не прийду, кажуть: «Зайди пізніше». І ось зайшов я вкотре і запитую літпрацівника: «Мої вірші хороші чи погані»? «Та почекай», – відповідають мені. Поруч сидів інтелігентний, стомлений, з розкосими очима чоловік і каже: «А мені можна подивитися»? Звичайно. Він почитав і каже: «Андрію! Я бачу вашу літературну доріжку. Вона аж дзвенить. Бувайте». І пішов. Я знову до цього працівника: «Так вірші хороші чи погані? Можете сказати? Він відповідає: «Та що ти причепився? Тобі сам Малишко сказав». Я кинувся наздоганяти, а він уже згубився в натовпі. Але пізніше ми ще бачились, здається, 8 разів. Мені було приємно, коли одного разу Андрій Самійлович сказав: «Андрію, я пишаюся тобою. Ти – мій найкращий учень». На жаль, лише два роки пощастило спілкуватися з цією світлою людиною. У 1970 році його не стало.

– А коли ви написали першу пісню?

– У неповних 18 років. У журналі «Дніпро» було опубліковано кілька моїх віршів. На один із них покійний композитор, народний артист, лауреат Шевченківської премії Микола Дремлюга написав пісню «Обеліск», яка стала візитівкою пам’яті про обеліски невідомим солдатам. Протягом 20-ти років вона звучала у виконанні Юрія Гуляєва не тільки на радіо, але на всіх церемоніалах покладення квітів до могили Невідомого солдата.
– А як перейшли до написання пісень?
– Не пригадую, хто саме сказав мені: «У ваших поезіях чудова вокальність, мелодійна співзвучність – ви могли б писати пісні». Я подумав: «А чому б і ні?» Узяв кілька своїх віршів, пішов у консерваторію шукати композитора. Почав ходити поверхами. Не хотів ні в кого запитувати, бо мені було соромно: хоч я ще недавно приїхав зі села, але вже вважав себе киянином. Потім на четвертому поверсі заходжу, як сьогодні пам’ятаю, у 64-й клас. Відчиняю двері, а там сидить кремезний чоловік, невеличкого зросту, в окулярах, але інтелігент. Питаю: «Ви не скажете, де тут можна композитора знайти». Він каже: «Та я, мовби, композитор». Я кажу: «Я – серйозно. Мені потрібен хороший і справжній композитор». Він повторює: «Я, мовби, композитор». «А яке ваше прізвище?» – запитую. Він каже: «Професор Микола Дремлюга». Відповідаю: «Я такого не чув». Він каже: «А ви хто такий?» – «Поет Андрій Демиденко» – відповідаю. «Не чув такого». Ось так ми зійшлися, і саме Микола Дремлюга благословив мене у пісню.
А через рік проходив республіканський конкурс на кращу пісню про молодь, у якому взяло участь понад 300 осіб. Більшість учасників конкурсу були членами Спілки композиторів або письменників, а серед них опинився зелений неофіт Андрій Демиденко. Але щастя було в тому, що всі твори подавалися під псевдонімом. І ось мій вірш «Хлопці», до якого написала музику композитор, а згодом лауреат Шевченківської премії, народна артистка Леся Дичко, завоював першу премію.
Далі пішло значно краще, писалися вірші, народжувалися нові пісні. А через три роки я вже відчув, як мене почали не тільки штовхати, а бити. Насамперед, це робили аборигени, які позасідали на Банківській, у спілчанських кабінетах, і вважали себе великими класиками. Вони не могли змиритися, що хтось, ще невідомий, починає забирати ефір. Але я вдячний усім, хто привносив хай несправедливу, але цю критичну енергію. Вона не тільки ранила мене, але й стимулювала бути вимогливішим до себе і робити свою справу.

– Вам не заважала ця несправедлива критика плідно працювати?

– Звісно, що заважала, але я дуже швидко навчився боротися з нею. У той час якраз тісно співпрацював з видатним композитором Ігорем Наумовичем Шамо. Мене дивувало, як він встигає так плідно працювати, а він мені відповів: «Андрію, коли всі лаються і гавкають, то я пишу, а не відгавкуюсь». І я взяв собі це за правило. Мені безмежно пощастило, адже я мимоволі поєднав цілу пісенну епоху. На мої вірші написав два романси Станіслав Людкевич. І це у 20 років. Я писав з А. Кос-Анатольським, В. Івасюком, І. Шамо, П. Майбородою, О. Білашем, Є. Станковичем, М. Скориком, І. Покладом, Г. Татарченком, М. Мозговим, О. Зуєвим… А це – ціла епоха. Писав також з іноземними композиторами. Не уникав співпраці з молодими композиторами. За це мене критикували класики-композитори, мовляв, чому ти пишеш з молодими, вони ж ноти не вміють писати. Я їм на це відповідав: «Але як вони відчувають час». Коли мені молоді докоряли, що пишу зі старшими, я казав: «Хлопці, а ви подивіться, як вони вміють мелодію будувати». Я вмів брати найкраще від молодих і від старших, поєднуючи покоління.

– Чи бувають у вашій творчості випадки, коли народжується не лише вірш-пісня, але й музика?

– Практично в усіх піснях я брав участь і в творенні музики, хоча ніколи не претендував на авторство. Я сідав за рояль і спрямовував на композиторів свій енергетичний посил для мелодійного малюнку. Це немовби взяти два камені і терти один об інший. Один іншого не вбиває, а шліфує. Композитор Ігор Шамо сам пропонував брати участь у написанні музики. З Геннадієм Татарченком ми постійно так працювали. Разом написали музику до пісні «Україночка». Спочатку мелодія була наполовину іншою, але Татарченко зробив те, що є зараз. Я ніколи не приписував собі і не буду приписувати, що я – співтворець пісенних мелодій на мої вірші. Кожен має займатися професійно своєю справою.

– У якому стані зараз перебуває українська пісенна культура? Яке ваше особисте бачення?

– Зараз в Україні велика біда, якої не заслуговує своєю миролюбністю і доброзичливістю українська нація. Українська культура кинута напризволяще. Сьогодні, під час війни на Донбасі, пісня повинна об’єднати народ. Пісня звучить 3-4 хвилини і за цей час можна відспівати долю країни і народу. Вона кличе на сполох цілий народ. До речі, більшовики, при всій огидності до їхніх вчинків, вміли дуже гарно використовувати художню силу слова у своїх ідеологічних домаганнях. Вони ставили пісню на рівень ідеологічного списа. Що маємо зараз? Практично нічого. За останніх три роки кількість російськомовного населення офіційно збільшилась на 2,5-3%.
Я вважаю, що сьогодні в усіх музичних закладах треба більше приділяти уваги нашим корифеям, бо ми вже звикли, що редька у чужому городі завжди солодша. Але іноді вона буває гіркішою. Треба в цьому бути егоїстами. Я ніколи не чув, щоб італійці чи поляки погане казали про себе. При тому всьому повчімося патріотизму у самих росіян. Де вони не живуть, таке враження, що іншої країни нема.

– Нещодавно український парламент збільшив квоти на українську музику в ефірі. Чи варто сподіватися на позитивний результат?

– Своє завжди треба захищати. Я вважаю, що парламентарі прийняли дуже потрібний закон, але залишається відкритим питання, чи буде він діяти. А ще дуже важливо не просто заткати дірку, а щоб якість була. Буду відвертим: сьогодні професія композитора і піснетворця стала непотрібною. Вона просто знищена. У талановитих співаків, які хочуть заявити про себе, нема коштів. А щоб мати пісню, треба заплатити поетові, композиторові і так далі. Тому виходить так, що крім невеликої когорти обдарованих, є річища необдарованих. Ці співаки самі пишуть якісь рядки, якусь мелодію, яка часто є плагіатом, потім на електроніці складають імпровізоване аранжування, і в підсумку, самі співають і самі слухають. Якщо прослухати якісну пісню, то ви можете скласти уяву про час, в якому вона писалися. Коли ви послухаєте сучасну словесну абракадабру, у вас не складеться жодної уяви.
Або візьміть пісенні конкурси, яких зараз є безліч. Ну не може бути стільки унікальних талантів, як у нас відбувається конкурсів. До того ж, нам пропонують багато пісень чужою мовою, бо найскладніше заспівати саме рідною мовою, адже справжнє мистецтво творять нюанси рідної мови.
Пісня повинна бути виколисана і викохана на рідних пізнавальних барвах. Коли ви слухаєте італійську пісню, то одразу пізнаєте, що це італійська.
У нас дуже багато шанувальників джазу. Я нічого не маю проти самого джазу, адже це – потужна та інтелектуальна креативність, причому, незатухаюча, але ж це музика тубільного населення Америки, а перед тим – Африки. Тобто, це – національна музика. Вона є органічною і патріотичною для американців.

– Але поза оцією бездарністю і непрофесіоналізмом, чи ви бачите талановиту молодь, яка поведе вперед українську пісенну культуру, вибудувану на національних традиціях?

– В усі часи лають молодих. І часто навіть дуже правильно, але коли критикуємо молодих абсолютно по совісті, ми повинні думати, що інших в нас нема і вони мають продовжити нести цей ковчег, сидіти в ньому – гребти і вигрібати на світло. Але, з іншої боку, скажу вам: якби я почав творити сьогодні, то, мабуть, не відбувся б Андрієм Демиденком, тому що змінились пріоритети. Ще 40-50 років тому духовність та мудрість вражали і заполонювали людське серце і розум, а сьогодні гроші стали локомотивом мрій, сподіванням можливостей не щоб окрилитись, а щоб вижити у цьому жорстокому, але прекрасному світі. Щоб сьогодні відбутися, замало бути талановитим. Сьогодні, буває, гарний голос стає недоліком.
Я, як частий голова всеукраїнських і міжнародних пісенних конкурсів, уже навчився розпізнавати обдарованих і необдарованих співаків. Якщо виходить на сцену дівчина, а на ній з одягу практично нічого нема, то приваблює красою і тілом. А якщо виходить і хоч трошки є одяг, то голос теж є. Але талановиті, поза сумнівом, є. Колись запитали в поета Пастернака, що таке поезія, то він відповів: «Вона – навколо. Вона – у смітті. Треба тільки нагнутися і підняти». Талант є завжди, але щоб відбутися талантом, треба його підтримати і виростити. У мене є вірш «Ах, юносте», який я присвятив молоді:

Ах, юносте-бездумносте…
Біжиш без вороття,
Не знаєш каяття,
Ризькі слова,
Ризькі у тебе погляди,
Барвисті твої одяги.
А як зістариться життя,
Ураз – до забуття –
Розцвітають спогади…

Ах, юносте-безжурносте –
Народу майбуття!

– Проблема в тому, що закордонні виконавці витісняють українських на їхній же землі…

– До нас приїжджають гастролери з-за кордону, наприклад, знаменитий виконавець Стінг. Здавалось би – навіщо йому реклама? Але за 8 місяців до його концерту в Палаці «Україна» весь Київ завішаний білбордами з його портретом. Чи візьмемо московських виконавців. Через 7 місяців концерт, а вже висять афіші. Де ви бачили, щоб хоч один український виконавець мав такий привілей у рідній Україні? Тут якщо два тижні повисить реклама, то це вже – подвиг. Мало того, що вони талановиті. Мало того, що у них блискуча техніка та організація видовищних цих заходів – вони ще й педалюють і торпедують свідомість, що ми, мовляв, прекрасні. А свого ми не бачимо. Ось таке у нас ставлення до культури, до мистецтва, до своїх титанів духу і науки. Ви знаєте хоч одну особистість в Україні, не лише з політиків, але з літератури чи мистецтва, яка б не була облита брудом? І це передається з покоління в покоління і вже стало нормою. А якщо нема ідеалів, то немає бажання брати з них приклад. При такому стані речей, пробачте за гіркоту моїх слів, через 50 років може бути резервація огороджена і з табличкою: «Тут жив український народ».
Коли йдеться про майбутнє, то треба мати на увазі, що воно може бути не тільки прекрасним, але й гірким. Візьміть минулі часи, зокрема, Ренесанс. Кожен, хто досягав віку юнака і юнки, то вже починав мріяти про щось високе, благородне… І ця планка була надто високою, майже до небес. Для чого це робилось? Бо знав: фізичне життя досить коротке, треба продовжити духовне. А які сьогодні мрії? Нижче плінтуса – 5 будиночків, три острови, 7 підводних човнів, 10 коханок. А далі, вибачте, навіть мрій нема. І це на рівні не лише України.
Сьогодні на теренах світової спільноти народжуються генії, але часто вони не відбуваються. Раніше геніїв плекали, вирощували – за ними йшли, бо вони були світочем. А сьогодні у нас загальносуспільна сірість, не хочуть культивувати геніїв, бо якщо буде відчутно, що це геній, то наша сірість ще більше буде підкреслена.

– Тридцятого листопада виповнилося 20 років відтоді, коли не стало Назарія Яремчука. Поділіться спогадами про нього.

– Назарій Яремчук – один з небагатьох моїх найкращих друзів. Він був дуже світлим чоловіком, безмежною сонячною особистістю. Чому Назарій був таким улюбленим? Якщо брати об’єктивно, то не можу сказати, що у нього був геніальний голос. І тембр не з оригінальних, але пісні у виконанні Назарія пішли поміж людей, запліднили їхній розум і серце. А тому, що Назарій був світлою людиною. Від нього йшла чистота світла, добра аура. Він володів аудиторією, і вона захоплювався ним. До сьогодні я не знаю більш світлої, не заздрісної творчої особистості, такої, як Назарій Яремчук.

– Дуже важко згадувати про людей, котрі пішли від нас, але не згадувати про них теж не можна. Цього року пішов у засвіти один з виконавців ваших пісень, наш корифей Дмитро Гнатюк. Яким ви його запам’ятали?

– Із Дмитром Павловичем я підтримував дружні відносини. Коли мені було 22 роки, Дмитро Гнатюк записав для себе першу пісню на мої вірші «Благословенна будь, любове», музику до якої написав відомий композитор Климентій Доминчен. Це – пісня-сповідь. Я її писав так, щоб Гнатюк постав в якомусь такому поліфонічному забарвленні. Щоб був і як співак, і як людина, і як митець любові до прекрасного.
Мало хто знає, що Дмитро Павлович був блискучим колекціонером картин. У його колекції дуже багато картин, які він відреставрував за свої кошти. Багато хто заздрив цій колекції, але ніхто не задумувався, як нелегко було привезти майже знищену, порізану картину. Часто перевозив у поїзді, стоячи в тамбурі всю ніч, оскільки не завжди було можливо занести в купе через великі розміри. І це робив народний артист СРСР.
У 2015 році я видав книжку про Дмитра Гнатюка «Український Богоголос. Дмитро Гнатюк очима поета». До книжки ввійшли новели про мою 30-річну дружбу з Дмитром Павловичем, які базуються на реальних фактах і поезії. Такої книги про Гнатюка ще не було. Книжка з’явилася за півроку до його смерті. Микола Павлович про книжку сказав: «Андрію, я сам себе відкриваю заново». Зараз я готую радіоверсію цієї книжки. Як велику реліквію бережу примірник книжки, яку подарував Дмитро Павлович, де у дарчому підписі написав: «Шановному Андрійкові! Дякую за нашу дружбу, за цю геніальну, сповнену таланту і мудрості, книгу! Дякую за свято!!! Твій Дмитро (4 жовтня 2015 року)».

– Чи багато було ваших пісень у репертуарі Дмитра Гнатюка?

– Чотири пісні. Одна з них – романс. А ще ми записали відому пісню – присвяту жінці на музику блискучого композитора Олексія Семенова. Цю пісню Гнатюк виконував потужно протягом останніх 20 років. Не було жодного концерту, де б він її не співав.

– В якому стані перебуває ваша творчість зараз?

– Пишу пісні, і то дуже активно. Нещодавно написали з Павлом Зібровим пісню «Ах, лелеки, лелеки». Це така сповідальна пісня, в яку я дуже закоханий. Я прагнув написати такі слова, щоб вони підійшли і для весни, і для осені.
А ще я безмежно щасливий, що написав з талановитим композитором Степаном Гігою пісню «О, вік двадцять перший». Це пісня не національна, а планетарна. До речі, наступного року, в самий розквіт весни, ця пісня повинна прозвучати на площі святого Петра і Павла у Римі перед Папою Римським.

– В яких умовах народжується ваша поезія? Це має бути стан душі, якась подія чи уві сні?

– По-різному, але, насамперед, це має бути якесь потрясіння. Як не дивно, але часто творю від музичної самотності, від шелесту лісу. Можуть народжуватися гарні твори від великої драми чи від великої радості. Буває, що натхнення приходить тоді, коли хоче. В тому, якраз, краса і неповторність творчості, бо вона приходить, як хоче, а не як ти хочеш. Але професіонал має смикати себе, щоб вона приходила частіше.

– А чи буває так, що спочатку народжується музика, а потім ви пишете слова?

– Це називається «писати на рибу». Востаннє я написав на рибу 25 років тому. Чому? Скажу відверто. Не було таких мелодій, щоб абсолютно захопили і тоді я написав слова. По-друге, заганяти у готові кліті, обтесувати, іноді відрубувати руку і ногу, а може, й більше, щоб слова влізли в ритм – я не апологет такого способу. Востаннє я це робив на прохання композитора Ігоря Шамо. Він тоді якраз був важкохворим. Я з ним зустрівся, а він мені каже: «Андрію, у мене є мелодія, здається, – гарна. Я б хотів, щоб ти написав під мелодію». Я відповів, що не пишу в такий спосіб. Тоді він показав своє тіло, взяв за руку, натиснув, а ямочка не відновлюється. Тоді каже: «Андрію, мені скоро вже… Я тебе прошу...» І я написав. Це був «Київський вальс». Дотепер цей вальс користується популярністю. З того часу я більше не писав на рибу.

Довідка

Народився 12 червня 1951 року у селі Мартиновичі, Поліського району, Київської області. Це село, яке Чорнобиль стер з лиця землі. Воно було розташоване десь на 33-му кілометрі за зоною. Його навіть стерли з позначки на картах. Ось таке у нас державницьке ставлення до пам’яті. Після катастрофи на ЧАЕС село було евакуйоване на Полтавщину, в село Нові Мартиновичі.
Батько Андрія Демиденка, Петро Якимович, фронтовик, інвалід ІІ Світової війни. Мати, Надія Миколаївна, знала безліч давніх українських пісень.
Андрій Демиденко – творець понад сотень поезій, понад 180 наукових праць, присвячених національному фольклору та проблемам українознавства, історичних розвідок, радіо- і телелітературних досліджень. Редактор і упорядник «Історії України в народних думах і піснях». Сягнувши чималих успіхів, Андрій Петрович ніколи не був комуністом. Дотепер вважає себе членом єдиної партії, ім’я якій «український народ».
Про творчість Андрія Демиденка знято документальні фільми українським, російським, канадським, американським, австралійським телебаченням.
20 червня 2009 року, в селі Нові Мартиновичі, Пирятинського району, Полтавської області, відбувся перший пісенно-мистецький фестиваль «Душі криниця», який започаткувала Пирятинська районна рада.
Кілька днів тому вийшла нова збірка поезій Андрія Демиденка «Свобода – моя група крові».
Квітка Цісик про Андрія Демиденка: «Коли я почула пісню Андрія Демиденка «Скажу вам, доньки і сини», то не могла заснути. Що більше я прагла її забути, то глибше вона в’їдалася в мою суть. У ній мудрості вистачить на всі пісні».
Поет Микола Вінграновський: «Андрій Демиденко – моя справжня любов, ім’я якій – золоте наше слово».