На початку цьогорічного листопада, прямуючи до Лубен, в околицях села Їсківці, я вперше за це день побачив ситого білого коня, що мирно пасся обабіч дороги, й згадався мій улюблений уривок з оповідання Володимира Дрозда про коня Шептала.

 «…Неприємна, знайома млявість – провісниця всяких прикростей – закралася в груди коневі. Звичайно, візьмуть його, хоча завтра вихідний і хотілося б відпочити. З конюхом у Шептала особливі стосунки: той його не б’є, не посилає на важку роботу, бо він – білий кінь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок. І, все-таки, вибір упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в запрягу по вулицях святкового міста (хай соромно буде людям, які загнуздали його, білого коня!)…»
І стало мені чомусь так соромно за декого з нас, українців, що продовжують допомагати, як у ті сумнозвісні совєцько-колгоспні часи у 1930-х роках, загнуздувати українських білих коней вірності, праці, волі й гідності. Однак, лишень те, що цей білий ситий кінь належав, ймовірно, селянину-одноосібникові, бо колгоспів у нас уже не залишилося, та й пасся на власному городі свого ж господаря, хоча й неподалік напівзруйнованої хати, то все ж десь глибоко в душі і серці затеплилася надія, що українці, незважаючи на репресії, голодомори, війни та всі негаразди, й цього разу виживуть. Мабуть, на таке надихала мене спокійна, горда і мужня постава цього українського білого коня. Принагідно згадалися справжні й чесні люди правди зі середовища інородців, які розповіли світові про Голодомор мого народу: московський кореспондент бостонської газети «Christian Sciense Monitor» Вільям Генрі Чемберлин, автор книжок «Залізна доба Росії» та «Україна: пригнічена нація», автор низки статей з описом голоду в Україні та роману «Зима у Москві» Малкольм Маггеридж, і, зрештою, британський журналіст Ґарет Джоунз, що 29 березня 1933 року скликав прес-конференцію в Берліні, на якій вперше публічно заявив про Голодомор українців і став автором понад 20 дописів на тему Голодомору, але й українці, зокрема, Улас Самчук, Мілена Рудницька, митрополит Андрей Шептицький, багато менш відомих авторів трагічних щоденників, сумних світлин та болісно-кривавих спогадів.
Не забув я і про інших українських достойників, про тих, кого ще мало згадують навіть під сучасну пору. Це – уродженець Лубенщини Федір Павлович Габелко, що по війні замешкав у Мельбурні, письменник Полікарп Порфирович Плюйко (Поль Половецький), який спочиває на українському цвинтарі в Саут-Баунд-Брук у США, та Микола Семенович Міщенко, чинний голова американської Фундації українського геноциду.
Я з далекого дитинства, з розповідей бабусі та дідуся, знаю про страшний геноцид мого народу, правда про який «під Совєтами» була під суворою забороною, і лише зовсім нещодавно дізнався про те, що якраз у голодному 1933-му році США встановили… дипломатичні відносини з головним організатором Голоду – большевицьким Совєцьким Союзом. Сита, впевнена, ще демократична й «інтелігентна» Європа, знаючи про Великий Голод, мовчала й вичікувала. Можливо, одинокий Йоган Людвіґ Мовінкель, прем’єр-міністр Норвегії й президент Ради Ліги Націй, у 1933 році спробував винести питання масового винищення українців за національною ознакою на розгляд Ради Ліги Націй. Незабутній український патріот, поет Олександр Олесь, ще задовго перед цим написав такі гнівно-тужливі рядки:

Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала…
…Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала.

Далі мій шлях у ці похмурі листопадові дні проліг до знаменитого Мгарського монастиря, який завжди відігравав видатну роль у духовному житті України, деякі приміщення якого добудував гетьман Іван Мазепа. У 1663 році в монастирі під іменем монаха Гедеона перебував син Богдана Хмельницького, Юрій. Монастир існував до 6 серпня 1919 року, коли чекісти розстріляли ченців на чолі з ігуменом Амвросієм; українські новомученики поховані за вівтарем скитської церкви. Пізніше на території цього монастиря була дитяча колонія, а від 1937 року – дисциплінарний батальйон РСЧА, з 1946-го – військові склади совєцької армії, а 1985-го монастирські споруди передали під піонерський табір (!?). Лише у травні 1993 року в Мгарській обителі відроджено чоловічий монастир. Вдалині Мгарського монастиря виднівся Курган скорботи з великими дзвоном та хрестом як пам’ять про незагоєну рану українства ХХ-го сторіччя – суцільний Голодомор-геноцид 1921, 1932-33 та 1947 років, що був організований московськими манкуртами – большевиками-вурдалаками.
Курган скорботи поблизу Лубен, мабуть, перший в Україні пам’ятник жертвам Голодомору, був відкритий 11 вересня 1993 року з нагоди відзначення сумного 60-річчя Голодомору 1932-1933 років. З ініціативи письменника Олекси Коломійця, мого земляка, та Українського фонду культури ще 1990 року неподалік Мгарського монастиря, на Зажур-горі, було насипано Курган скорботи, землю для якого привозили з усіх регіонів України. Того ж року було встановлено й освячено хрест. А 1993 року спорудили сам меморіал: на насипному кургані встановлено великий дзвін, що вивершується хрестом, а до нижнього краю дзвону прикріплені 30 малих дзвонів – від усіх областей України. На великому дзвоні дуже вимовний напис: «Голодомор-1933: коли відходить одна людина – з нею вмирає світ. Коли ж мільйони ідуть у прірву – тоді вмирає вже ціла галактика».
98-річний український громадсько-культурний діяч, літератор, актор, художник та редактор Федір Павлович Габелко, що в 1993 році брав участь у відкритті меморіалу на Кургані скорботи, згадував про Голодомор: «…Коли почався голод, батько ловив рибу, і так рятував нас, і родичів, і сусідів. Єдине, що нас врятувало, це там, де сходяться дві річки Сула і Удай, хоч і це були місця для державної риболовлі, батько ловив рибу і так рятував нас, і родичів, і сусідів. Як я бачу голод? Пам’ятаю, як у школі нам в обідню перерву давали суп: лише вода, дві квасолини і маленький шматочок хліба. Проте, я ще міг риби від батька отримати, а тут люди, наприклад, Бабенки – сьогодні ми прийшли зі школи, а наступного дня я до них приходжу, а вони вже мертві. Було й таке, що зі школи йдемо, а тут сморід, у траві під тином гниє людина. Казали, що був канібалізм. Так. Одна Гапка пристала до одного шевця. Він інвалід, каліка. За нормальних часів було все в порядку. А тут вона зі сином задушили його, порізали на шматки, засолили і так їли. Якось люди це донесли владі, міліції, і те все знайшли, але її не покарали. А от хлібоздача відбувалась так: був один працівник з району, а решта людей з ним (5-6 людей) були з місцевих активістів, комсомольців. Ходити до людей вони не хотіли. А посилали школярів-піонерів. Дали картку, кажуть, піди, віддай Дмитрові Ткаченку, щоб він прийшов на допит. Провіряли, приходили зі шпицями, штрикали, чи там чого нема. На хуторі Гуляївка, поблизу лубенського села Березоточа, де було 70 дворів, 10 повністю вимерли, а в решті – половина родини, а в деяких хтось один залишився. Ось так я пережив цей голод».
Але чому пам’ятають про страшний Голод не лише ті, хто його пережили, але й багато людей з молодшого покоління українців, – запитував я сам себе?! Відомий український правозахисник Валентин Мороз зазначав: «...Взагалі, національне почуття і національні майбутні події – це щось таке, що найменше піддається прогнозуванню. Національне все в підсвідомості. Те, що ми маємо зверху, реалізується в соціальній площині, в площині буденного життя, яке ми вже сприймаємо не як національне, як щось таке, що не є національним фактором. Тому завжди найбільші несподіванки є саме у вибуху національності... У національних питаннях, у питаннях майбутніх національних вибухів виграє той, хто є оптимістом, хто вірить у ту підсвідому національну стихію, в ту субстанцію, яка є українською і не є жодною іншою у вашій душі. І вона завжди ті верхні структури, які накинуті окупантом, поламає. Яким способом поламає, це трудно сказати заздалегідь. Але що це буде зроблено, я в тому не маю жодного сумніву. Знаю, що це буде питання часу, а не принципу». Дійсно, це така собі внутрішня «пружина» українства, закладена у кожному українцеві, так би мовити, на генетичному рівні. В мені, колишньому офіцерові атомних підводних човнів «краснознамьонного Сєвєрного флоту» СССР, вона «спрацювала» у свідомості, серці та душі ще за совєцьких часів. Пригадую, коли далекого 25 квітня 1989 року, за майже два з половиною року до проголошення Незалежності Україною, коли інформація про Великий Голод була дуже скупою, а його наслідки ретельно приховувались тодішньою промосковською владою, я виступив зі закликом через місцеві засоби масової інформації про створення первинних осередків товариства «Меморіал», ініціював збір відомостей про поховання, складання списків невинно убієнних, вшанування жертв та збір свідчень про жахливі події та наслідки Голодомору-геноциду українців.
Протягом останніх років під час проведення Всеукраїнської акції «Запали свічку Пам’яті» біля встановленого на власні кошти пам’ятного знака на вшанування жертв Голодомору-геноциду 1932-33 років та політичних репресій супроти української нації я, з діда-прадіда українець, не лише сумую, тяжко переживаю за долю свого, донедавна поневоленого народу, але завжди наголошую на головному: «…Коли сьогодні запалю у вікні свою скорботну свічку, то особисто для мене це буде не лише свічка Пам’яті та Скорботи, але й ще свічка непокори та спротиву всім тим, хто ненавидить мою державу, хто ненавидить українську націю, хто не визнає її трагедій і хто волів би бачити нас, українців, покірними й переможеними. То ж не лише пам’ятаймо й вклоняймося пам’яті убієнним тоталітарним режимом Кремля нашим єдинокровним братам і сестрам українцям, але, разом з тим, не подаруймо й не забудьмо імен катів нашого народу. Тому я звертаюсь до кожного з вас, моїх братів і сестер, розкиданих по всьому білому світі, зі закликом пам’яті – «Не забувай, не здавайся і не пробачай!» Дуже прикро, сумно, невиправдано й недалекоглядно, що на державному рівні часто й свідомо «забувають», що московська окупаційна влада протягом усього свого панування в Україні намагалася знищити все національне – від української інтелігенції до української церкви, але особливою «турботою» займанці оточили українського працьовитого селянина – цвіт і сіль нашої нації.
Зовсім недавно я видав книгу чи не найпершого й найправдивішого дослідника Великого Голоду, мого земляка-українця, світлої Пам’яті Полікарпа Порфировича Плюйка (Поля Половецького), який свій останній спочинок знайшов на українському цвинтарі в Саут-Баунд-Брук, у США, людини, що сама пережила Голодомор 1932-33 років, майже всі праці якого, як він зазначає, присвячені «Пам’яті мільйонів селян-продуцентів українського хліба, що в жорстокий, звірячий спосіб були відірвані від рідного ґрунту в 1930-1931 роках і депортовані в табори смерті Півночі московської комуністичної імперії. Також Пам’яті тих мільйонів селян-трудівників, що були замучені голодною смертю в 1933 році через штучно організований тією ж імперією голод». Свій скорботний спів він присвятив цим жертвам».
Плюйко-Половецький одночасно стверджував, «що єдиною провиною цих жертв було тільки те, що вони чесно жили, чесно думали і чесно працювали своїми мозолистими руками». Дослідження Поля Половецького присвячено, зокрема, позиції американських журналістів В. Дюранті та Ю. Лайондза та інших, які на сторінках західної преси, на відміну від згаданого мною Ґарета Джоунза, заперечували факт Голодомору 1932-1933 рр. на українських землях, саме вони й стали співучасниками совєцького тирана Сталіна у вбивстві голодом мільйонів українців. Наш народ не ніколи не був звабливо-простою мішенню для большевицьких вурдалаків та шкуродерів, а завжди ставав на захист своєї родини, своїх традицій і свого майна, зрештою, на захист своєї національної ідентичності й окремішності. Так, лише у червні 1920 року і тільки на Полтавщині, населення якої в усі часи кривавого большевицького панування чи не найбільше постраждало від голодоморів, відбулося 76, у липні – 99, а у серпні – 92 селянських повстання, які супроводжувалися розгромом комнезамів, збройним спротивом, вбивствами продагентів та активістів, а також озброєних членів так званих «продотрядов», які сприймалися селянами не інакше як мародери й грабіжники, а не як представники влади, бо були сформовані, здебільшого, з декласованих елементів, а той й відвертих бандитів, якими керували виключно московські комуністи, здебільшого, неукраїнці.
Уже наприкінці 1920 року т. зв. українські большевики розпочали впровадження в життя жорстокого плану своїх московських зверхників щодо організації голоду. У своєму наказі від 6 грудня того року один зі сталінських продкомісарів, москвин Кузнєцов, зазначав, що «протягом поточного грудня місяця заготівля всіх видів продуктів повинна бути доведена до максимуму. У продовольчій роботі повинні брати участь всі президії волкомнезамів та сількомнезамів. Комісія викликає всіх громадян, на яких припадає накладка, переглядає повістки... Комісії зобов’язані постійно слідкувати за вивезенням хліба, сіна та соломи зі сіл...» Вживались репресивні заходи стосовно тих, хто відмовлявся служити большевикам або самовільно залишили службу. Так, 22 лютого 1922 року голова Лохвицького повітвиконкому С. Нелепа видав вказівку своїм підлеглим у Чорнухам, аби «при допомозі і сприянні волміліції заарештувати по одному заложнику з кожного двору, де є дезертир, і всіх заарештованих скерувати в розпорядження начальника Лохвицького бупру т. Несмачного, де вони й утримуватимуться аж до явки дезертирів у повітвійськомат» («Український історичний журнал», ч. 2, 1992, с. 101).
Влітку 1921 року на Полтавщині, як по всій Україні, розпочався перехід від продрозкладки до продовольчого податку, який селяни були змушені платити натурою, тобто, хлібом. Оскільки селяни, здебільшого, як і раніше, віддавати безплатно хліб не хотіли, то продовольчий податок стягувався за допомогою озброєної військової сили. На кінець жовтня 1921 року на Полтавщині було сформовано 11 продовольчих загонів (по одному в кожному повіті), в яких налічувалося 204 особи командного складу і 4496 рядових бійців (ДАПО, Ф. Р. – 1503. Оп. 1, спр. 36, арк. 261). Для боротьби на продовольчому фронті, яка призвела до першого масового голоду на Україні, залучалась також і місцева міліція під керівництвом органів ЧеКа, а також спеціально створена так звана продовольча міліція. А виснажених страшним голодом людей зустрічали створені у травні 1921 року так звані «заградітєльниє отряди», які перешкоджали руху біженців у пошуках хліба. У фактично мирний час діяли суди революційних трибуналів.
Про зловживання у сфері хлібозаготівель Володимир Короленко, письменник, що походив з українського роду на Волині, писав із вимореної голодом Полтави большевицькому наркому Анатолієві Луначарському: «...Ви порушили те, що було органічним у відносинах міста і села: природний зв’язок обміну, замінивши його штучними заходами «примусового відчуження»…»
Большевиками створювались умови штучного розшарування й протистояння на селі, коли ці ж таки більшовики, опираючись на сільську бідноту, комнезамівців та люмпенів, протиставляли їх трудовому селянству та заможній частині населення. Результатом цієї продовольчої політики стало скорочення посівних площ на Полтавщині на початку 1921 року порівняно з дореволюційним періодом на 312 десятин, річний збір зерна зменшився на 69 мільйонів пудів, на 38% зменшилось поголів’я коней, а на 29% – поголів’я всіх видів худоби в господарствах селян. Лютували тиф, холера, дизентерія та цинга. В листопаді 1921 року на Полтавщині налічувалось понад 60 тисяч хворих на холеру та понад 10 тисяч хворих на тиф. У час максимального піку голоду протягом 1921 року большевики відправили з Полтавщини понад 10 мільйонів пудів хліба, з них до Москви – 140 вагонів, посівним комітетам губерній Московщини – 270, на Донбас – 2655 вагонів.
Як відомо, за большевицько-московською термінологією, 1929 рік називався «роком великого перелому». Насправді ж у країні було запроваджено примусову колективізацію сільського господарства, яка обернулася, зокрема, для селян Полтавщини та всієї України масовим зубожіння, репресіями та жертвами. Зароджена ще наприкінці 19-го сторіччя сільська кооперація в нашому краї мала давнє й міцне коріння. За московського царату на Полтавщині було засновано 307 товариств сільськогосподарської кооперації.
У 1919 році на наших теренах було створено об’єднану спілку «Хуторянці», яка охоплювала станом на 1924 рік близько 20%, а через п’ять років, тобто, у 1929-му, – всі 50% від усієї кількості селянських господарств Полтавщини (ДАПО, Ф. Р. – 363. – Оп. 1.-спр. 631, – арк. 5). Справжня кооперація на полтавських теренах поширювалась на бурякосіючу галузь, тютюнництво та молочарство й задовольняла потреби місцевих кооператорів у посівматеріалі, племінній худобі, с/г машинах, реманентові, долучалась до питань кредитування та збуту. Під кінець 1920-х років у цій площині ще до кінця не були знищені принципи добровільності членства, й справжні кооперативи та артілі на практиці показували мешканцям свої переваги над комунами, які були штучно створені большевиками, здебільшого, з демобілізованих «красноармєйцев», люмпенізованих елементів та наймитів-селян на базі колишніх маєтків та економіях землевласників, що мали показувати всі переваги соціалізму, але виходило, скоріше, навпаки.
Основна ж маса селян Полтавщини на той час були одноосібниками і не поспішала вступати до колгоспів та товариств зі спільного обробітку землі, хоча політика Сталіна на селі була дискримінаційною, особливо, коли це стосувалось паритету цін на сільськогосподарську й промислову продукцію та встановлення низьких цін на хліб, що фактично забирався у селян за безцінь. Тому місцеві большевицькі провідники й комнезамівці активно долучилися до впровадження та стягнення у 1928-29 роках так званого єдиного сільськогосподарського податку, а також обтяжливого «самооподаткування» згідно з дискримінаційним приписом ВУЦВК від 2 січня 1928 року, яким було встановлено грошовий внесок (пай) залежно від прибутковості господарства. Своєю чергою, біднота й частина середняцьких господарств, прибуток яких становив менше, ніж 200 рублів, або звільнялись від сплати паїв, або ж це робилося коштом заможних селян, або як тоді вже казали – куркулів – шляхом їх додаткового оподаткування органами місцевої влади, які були вимушені продавати для сплати цих «податків» не лише хліб, але й худобу та реманент.
На села відряджались для допомоги низовими партійцям функціонери з округи, «рабочіє брігади» та представники органів ГПУ. Масово розпродавалось або вилучалось майно, отже, йшло до «ліквідації куркульства як класу». Спротив на селі присікався нещадно – селяни особливими нарадами при колегіях ОГПУ у позасудовому порядку висилались у Московщину, як було зазначено у вироках, «у Північний край».