Унікальність питання кримських татар полягає в тому, що це єдиний народ, якому після розвінчання культу особи не дозволили повернутися на Батьківщину.

У сутінках сторіч

Кімерійці, скіфи, таври, готи, кипчаки, хазари, держави Херсонес Таврійський, Боспорська, Трапезундське царство. На морському порубіжжі гігантського материка виринали і канули в Лету різні племена, народи, міста, державні утворення. Проте всі вони залишали свій незнищенний слід у культурі та генетичній пам’яті мешканців Криму, складного, багатонаціонального, багатомовного конгломерату.
Нині можна прочитати у відомих російських істориків категоричні судження, де взагалі заперечується право кримських татар називатися корінними, бо, мовляв, з’явилися вони там тільки з приходом кочівників Батия. Однак, за повідомленням сучасника Ібн-аль-Асир (пом. 1233 р.), входження татар на терени півострова 1223 р. відбулося майже без опору місцевого населення. Фактично для кримського населення це було звільненням від жорстокого панування сельджуків. Саме цей рік в історичній науці прийнято називати початком кримських татар.
Кримські татари сформувались як народ у Криму в XIII-XVII ст. Його історичним ядром і справді є тюркські племена, які осіли в Криму, особливе місце в етногенезі кримських татар історики відводять і кипчатським племенам, які, своєю чергою, змішалися з місцевими потомками гунів, хазар, печенігів та представниками дотюркського населення Криму. Саме такою є етнічна основа кримських татар, караїмів, кримчаків. У період приходу ординців осілі кримчани італо-грецького походження становили дві треті міського населення. За 75 років ординці встигли поріднитися з місцевим населенням, перейняти їхні вірування і звичаї. Показово, що, коли 1299 р. Крим зазнав набігу хана Ногая, татари-християни були репресовані нарівні з їхніми одновірцями-європейцями. Широка ісламізація населення розпочалася за часів хана Узбека (1312-1342), який здобув владу, будучи язичником. Економічну основу цієї знаменної події слід шукати, насамперед, у розвитку торгівлі Криму в XIV ст. та посиленні купецтва, бурхливому зростанні міст і загальному прагненні городян-торговців та ремісників мати політичну опору в мусульманському устрої, бо, зрештою, крім політичного тиску Османів, іслам був привабливий і як вчення неабиякої духовної сили, краси обряду і філософської глибини. Прийшовши з Туреччини, іслам зберіг у Криму своє сунітське забарвлення – так, зокрема, з кримського традиційного мистецтва надовго зникли зображення живих істот, натомість, пишно розцвіли рослинний та геометричний орнаменти, мавританська архітектура.
• Незабаром з’явилися й перші кримські богослови, вчені, філософи. У численних медресе навчали не тільки Корану, а й арабської мови, риторики, логіки, філософії, арифметики, астрономії, законознавства – по суті, це була вища школа, яка тоді не поступалася європейській, а в деяких аспектах і перевершувала останню. Принаймні, так стверджує академік В. Возгрін у своєму багатотомному дослідженні історії Криму.
Можна багато розповідати про високу культуру кримських міст, таких, як Салган, Кафа, Бахчисарай, де нарівні з величними мечетями, медресе діяли і християнські храмові комплекси. Навіть у XVII ст. через багато віків після вигнання генуезців, у Кафі, скажімо, було стільки християн, що вони могли утримувати 12 грецьких церков, 32 вірменські та одну католицьку (Хартахай Ф., 1867, 173). Згідно з документальними свідченнями, тут у XIII ст. і пізніше, крім татар, проживали волохи (румуни), поляки, грузини, мінгрелці, черкеси. Нарешті, в Кафі була розташована резиденція султанського намісника в Криму, оточеного численним турецьким чиновницьким апаратом і військом.
Є свідчення, що християнські культові споруди матеріально підтримували і навіть будували своїм коштом самі багаті мусульмани. Вірменські церкви, католицькі костьоли, православні монастирі, єврейські синагоги – така унікальна картина, яка свідчить про незвичайну віротерпимість кримчан. Звичайно, цьому є своє пояснення, адже Крим ніколи не був моноетнічним, тут завжди проживало безліч національностей, це був своєрідний Вавилон, який досягав своєї могутності завдяки умінню знаходити спільну мову з представниками різних національностей, різних мов та культур. Ніколи не було в Криму і прихильників поширеної на Сході ідеї священної війни («джихаду»), що становила головну опору мусульманських володарів у їхніх походах. У схожих ситуаціях кримські хани виступали в ролі суто військових ватажків, але не ідеологічних провідників.
Про багатющу, унікальну писемну культуру я вже згадувала у статті «Крим, якого не знаємо». Вона дивовижна і до нас вона не змогла дійти завдяки таким ідеологам української освіти, як Дмитро Табачник та йому подібним. Бо література кримських татар мала б викладатися в загальноосвітніх школах та вишах як окрема дисципліна, адже стосується вона народу, який живе на теренах нашої держави. Навіть зараз, після варварського захоплення Криму путінськими головорізами, татарський Крим – це Україна. Тимчасово окупована, але непідкорена. І проблема ця нікуди не зникла.
Після такого дивовижного культурного піднесення розпочалися «чорні сторіччя», як називають самі кримські татари окупацію, а згодом анексію Криму царською Росією в результаті перемоги над Османською імперією. Гноблення з боку російської адміністрації та експропріації землі у кримськотатарських селян призвели до масової еміграції кримських татар до Османської Імперії. Саме їхні нащадки зараз представляють кримськотатарську діаспору в Туреччині, Болгарії та Румунії.
Дві головні хвилі еміграції припали на 1790-і й 1850-і роки. Це стало причиною занепаду сільського господарства і практично повного знелюднення степової частини Криму. Саме в цей час Крим залишила більша частина кримськотатарської еліти. Поряд із цим тривала колонізація Криму за рахунок залучення російським урядом переселенців із теренів метрополії. Все це призвело до того, що з мільйона кримських татар, які мешкали в Криму на момент анексії його Росією, наприкінці XIX сторіччя залишилося менше, ніж 200 тис., що становило близько чверті всього кримського населення. Це було початком кінця, але, як справедливо зауважують сучасні історики, царат загальмував культурний, економічний розвиток кримських татар, а Сталін його повністю знищив.
Кримським татарам навіть сьогодні після пережитого лихоліття закидають нелюбов до радянської влади, але ж, дозвольте запитати: за що її вони мали б любити? Влада, яка декларувала себе як влада всього трудового людства, до кримських татар зі самого початку поставилася з підозрою та ненавистю, як до своїх кровних ворогів, цілий народ оголосивши дрібнобуржуазним, – безпрецедентний випадок навіть у радянській класовій історії. На них полювали як на дичину, катували, розстрілювали. Репресії, знищення поголовно всієї кримськотатарської еліти, трудова повинність, яка в умовах безладного господарювання комісарів призвела до справжньої економічної катастрофи – такі віхи життя кримських татар під Радами.
Після кривавої вакханалії на півострові денікінців, білогвардійців – а ці сторінки історії потребують окремого розгляду – розпочалося справжнє безумство червоних комісарів. Кримські татари уміли вирощувати на посушливих землях виноградники, фруктові сади, хліб, їхні артезіанські свердловини навіть сьогодні приголомшують уяву. Але неврожаї картоплі, буряка тощо на землях, геть непридатних для їх вирощування, щоразу призводили до пошуку нових ворогів і нових репресій.
Незабаром – ще одне страшне випробування: голод у Криму 1921-1922 рр. Наслідки його для кримських татар були воістину жахливі: за офіційними даними, зі 110 тисяч померлих було близько 76 тис. кримськотатарського населення.

Дорога в небуття. І воскресіння

Особливо жахливими за наслідками стали сталінські репресії 1937-1938 рр. У Криму вони тривали навіть тоді, коли по всій країні все-таки пішли на спад. Тільки за одним зі списків, завізованих особисто Сталіним, який оприлюднила відома дослідниця Гульнара Бекірова, від 5 березня 1938 р. виявлено прізвища чільних представників кримськотатарської інтелігенції: Асан Сабрі Айвазов, Осман Акчокракли, Рамазан Александрович, Усеїн Боданінський, Яг’я Байрашевський, Сулейман Ідрисов, Абдулла Лятіф-заде, Мамут Недім, Абдураїм Самедінов, Ільяс Тархан і багато інших. «Це перший ряд найкращих представників кримськотатарської інтелігенції, – зазначає дослідниця, – а скільки їх було безвісних, пересічних – учителів, робітників, лікарів, колгоспників... Один день – і немає цілої плеяди. А за два дні можна було розпорядитися долею цілого народу, який віками жив у Криму, – саме стільки тривала операція з депортації кримських татар 18-20 травня 1944 року...»
• Ця операція ретельно готувалася: сьогодні вже зрозуміло, що депортацію кримських татар Сталін задумав ще до війни, виношуючи свій грандіозний план перетворення Криму на убогу всесоюзну здравницю для убогих. Очищення кордонів своєї держави він провадив з надзвичайною жорстокістю, відповідно до свого плану створення нової безликої сірої маси – радянського народу, склеєної єдиною мовою «межнационального общения». Від добре розумів усю небезпеку національного питання і був переконаний, що має в руках потужний інструмент для його вирішення.
На думку історика Павла Поляна, в СРСР тотальної депортації зазнали десять народів: корейці, німці, фіни-інгерманландці, карачаївці, калмики, чеченці, інгуші, балкарці, кримські татари і турки-месхетинці. З них сім – німці, карачаївці, калмики, інгуші, чеченці, балкарці і кримські татари – позбулися при цьому і своїх національних автономій.
Усі етапи операції з виселення кримських татар із рідної землі відбувалися суворо секретно, відповідно до наказу ДКО № 00419/0033 від 13 квітня 1944 р. під прикриттям боротьби з антирадянськими елементами. Ще тривали запеклі бої за Крим, ще взагалі нічого не було відомо про сумнозвісних «зрадників», а долю цілого народу було вже вирішено. Для мобільного виконання наказу із залучених військових ресурсів були утворені трійки: до одного оперативника були приставлені три військовослужбовці. Таким чином, на одного кримського татарина – був він старим чи немовлям – припадало більше, ніж один каратель. Готовність операції перевіряли представники Берії – Сєров і Кобулов. Щоб відвернути увагу кримських татар від підготовлюваної акції, їх змусили завершити сільгоспроботи, навіть призвали в трудармію 6000 людей, із них п’ять тисяч відправили в «Московуголь». Юнаків, які під час окупації досягли призовного віку, відрядили на фронт. Вся озброєна до зубів армада, якої так потребували бійці, які гинули саме в ці травневі дні в Корсунь-Шевченківській операції, на українській землі, була кинута проти беззахисних дітей, старих і немічних людей, дітей. Для Сталіна це було важливіше, аніж незліченні втрати на фронті.
На світанку 18 травня 1944 р. кримським татарам було оголошено, що їх покарано виселенням за зраду Батьківщини. На збори було дано лічені хвилини, тому вони їхали майже з порожніми руками, без харчів і належного одягу. Багатьом сім’ям було взагалі заборонено щось брати. Уже на восьму годину ранку в 25 ешелонів було загнано 90 тис. людей. На 20 травня депортацію фактично було завершено.
Всього ж із Криму було виселено близько 195 тис. татар, із них 151 064 – вивезено до Узбекистану. 31 551 особа опинилася на поселенні в республіках та областях Російської Федерації, зокрема, 10 тис. у Марійській АРСР, Молотовській, Горьківській і Свердловській областях. На 10 жовтня 1944 р. 6387 кримських татар було розміщено у спецпоселеннях Костромської області.
«Доповідаємо, що розпочату відповідно до Ваших вказівок 18 травня ц. р. операцію з виселення кримських татар завершено сьогодні, 20 травня, о 16-й годині», – телеграма на ім’я народного комісара з внутрішніх справ Лаврентія Берії.
Повністю відзвітувавшись про закінчення операції, керівництво органів НКВС-НКДБ СРСР намагалося всіляко приховати допущені ними «перегини». Так, виявлені радянськими спецслужбами громадяни з кримських татар, яким вдалося з різних причин уникнути депортації, без будь-якої політичної та юридичної мотивації підлягали знищенню. Справжня трагедія розігралася в рибальському селищі Арабатська стрілка Кримського півострова, де внаслідок віддаленості від центру залишились не відправленими на спецпоселення кримськотатарські родини. Не бажаючи вносити корективи у подані звіти, радянські каральні органи не знайшли іншого виходу, як завантажити кримських татар на баржі, відбуксирувати їх далеко в море й потопити.
• Після виселення кримських татар спецслужби СРСР протягом червня-липня 1944 р. виселили з Криму 12 422 болгар, 15 040 греків, 9621 вірменина та 3652 іноземних підданих (турків, греків, іранців, італійців, румун, австрійців). Виселені були також цигани. У провину національним меншинам ставилася співпраця з окупантами, різновидами якої вважалися навіть торгівля та дрібне підприємництво.
До спецпоселень привезли також близько 9 тис. демобілізованих із Червоної армії військовослужбовців із кримських татар, а також 1700 кримських вірменів, болгар і греків. Серед дорослих спецпоселенців було також 2882 росіян, українців, циган, караїмів і представників національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.
Важкі умови побуту у спецпоселеннях, поширення інфекційних хвороб та відсутність медичного обслуговування призвели до масових захворювань і смертності поселенців. Так, уже в липні 1944 р. в Узбекистані виникла епідемія малярії та жовтухи. Зокрема, в Наманганській області захворіло 40% депортованих. За даними архівів НКВС, до 1 січня 1945 р. в Узбекистані померло 13 592 засланих кримських татар, а наступного 1945-го було зафіксовано ще 13 183 померлих. Таким чином, за перших півтора року депортації в Узбекистані загинуло 17,8% кримських татар.
Це скупі відомості з різноманітних документів, зібраних зусиллями кримськотатарських дослідників цієї трагедії.
Проте є ще одне джерело, яке впливає на свідомість із ще більшою силою, аніж ці вражаючі цифри.
«Тато і брати моєї бабусі Зейнеп були на фронті, тому бабуся зі своєю матір’ю Сафіє жили лише удвох. Так само було й в інших кримськотатарських родинах: чоловіки та хлопці воювали на фронті проти німців, у домівках залишались самі жінки, діти і старі люди. Увечері 18 травня 1944 р. бабуся бавилася у дворі зі своїми подружками. До їхнього дому прийшли солдати з автоматами. Вдома була тільки мама моєї бабусі. Наказали збиратися в дорогу, сказали, що на збори є десять хвилин. Куди їх везтимуть, не сказали», – переказує розповідь своєї бабусі Ельзара Халіль.
Її прабабуся кинулася шукати свою дитину, а коли знайшла і прийшла з нею додому, щоб зібрати речі, солдати їх уже не пускали. Казали, що час на збори закінчився.
«Ось так, як були вдягнені на той момент, без їжі та речей, мої бабуся з її матір’ю були депортовані до Узбекистану. Дорога була дуже важкою. Люди їхали в задушливих, брудних і темних вагонах для худоби», – розповідає Ельзара.
Медичної допомоги не надавали. Туалетів у вагонах теж не було, а справити потребу на вулицю не випускали. Тіла померлих викидали з вагонів на зупинках – про те, щоб родичі могли їх належно поховати по прибутті, навіть не йшлося.
Зейнеп з її матір’ю Сафіє привезли в Ташкент, розповідає онучка жінки. Там Сафіє дізналася від знайомих, що, буцімто, її чоловіка зі синами депортовано до Самарканда. З маленькою донькою вона рушила туди. Йшли залізничними коліями. Втім, у Самарканді рідних вони так і не знайшли – те, що члени родини не могли знайти одне одного після депортації, було непоодиноким випадком.
«Моя прабабуся по лінії тата пережила те ж саме. Вона народилася в багатодітній родині, де було 13 дітей. З усіх 13-ти вона єдина вижила», – розповідає Ельзара. Кримських татар із Криму депортували за три дні.
Хтось загинув у дорозі, хтось – уже в місцях спецпоселень. Із понад 190 тисяч кримських татар, яких депортували 1944-го, в одному лише Узбекистані протягом найближчих півтора років загинуло близько 30 тисяч переселенців, ідеться в книжці «Депортація кримських татар. Як це було (спогади депортованих)». 69-а річниця депортації кримських татар: спогади і факти (зі статті Аліни Варфоломєєвої | Велика Епоха | Україна, 18.05.2013).
Така була на практиці сталінська політика зближення і злиття. Унікальність питання кримських татар полягає в тому, що це єдиний народ, якому після розвінчання культу особи не дозволили повернутися на Батьківщину. Та ще в особливій жорстокості, з якою утримувався цілий народ у місцях поселення. Просто за недозволені відвідини навколишніх поселень отримували по 25 років каторжних робіт, не кажучи вже про спробу відвідати Крим і, не дай Бог, купити там житло. І щодо цього народу й досі триває наклепницька кампанія в, буцімто, колабораціонізмі. Найвища цифра, явно перебільшена, це та, що на службі у гітлерівців було близько 20 тисяч кримських татар. Це проти офіційно визнаної, явно применшеної в кілька разів – 400 тисяч росіян, які служили у військах вермахту. Саме росіяни в Другій світовій війні були найбільшими колаборантами, і казати про масову підтримку кримськими татарами гітлерівців взагалі недоречно.
Вина кримських татар полягала в одному – вони були вкорінені у благодатну, дивовижної краси землю – Крим. І вони стояли на заваді планам ще російських царів перетворити півострів на елітний курорт для себе, коханих, та вельможної знаті, зайвими вони були і для Сталіна та його поплічників, які самі бажали насолоджуватися дивовижним багатством цього краю, самі ним володіти. Жадоба, заздрість і необмежена влада – ось основні причини трагедії кримських татар. Трагедії, яка сягнула сьогодні свого нового витка. І яка триває далі...
Кримські татари задихалися в товарних вагонах, тим часом як війна ще не закінчилася...
Щойно закінчилися кровопролитні бої за Крим. 12 травня було знищено останнє нацистське угруповання. Гриміла Корсунь-Шевченківська битва, яку ще іноді називають «Сталінградом на Дніпрі». Бракувало солдатів, озброєння. Кожен метр української землі, звільненої від фашистських завойовників, оплачувався неймовірною кров’ю. Звичайно ж, там воювали і кримські татари. За роки тієї страшної війни їх було призвано в лави Червоної армії до 60 тисяч, 20 тисяч загинуло. Повсюдно на солдатських надгробках на українській землі можна натрапити і на їхні прізвища. Можна уявити молоденького солдата – кримського татарина, котрий дослухається до зведень Радінформбюро й щиро втішається, що Крим звільнено, і непокоїться за долю рідних – чи живі? Бо ж доходять чутки, що чимало кримських сіл спалено за допомогу кримським партизанам... Згодом він довідається, що таких сіл понад сотню, він ще не знає і довго не знатиме про долю радистки Алими Абденнанової, по-звірячому закатованої гітлерівцями, та про підпільну діяльність сімферопольської групи Абдулли Агджи, також замордованої в застінках гестапо. Подвиги кримських татар, їхній героїзм у підрадянській пресі будуть тільки замовчуватися. Він воює і не розуміє, чому не надходить обіцяна підмога...
Її і не буде. Бо в цей час понад героїчні сталінські соколи героїчно виконують надзвичайно важливе і таємне доручення геніального «вождя всіх трудящих» – виганяють із рідних домівок «ворогів народу», кримських татар. Можливо, він доживе до омріяної перемоги, отримає свої бойові нагороди, але додому вже не повернеться. І навряд чи знайде свою родину, вони, напевно, уже поховані на чужині чужими людьми, без пошани й ритуалів, або ж, якщо пощастило, розкидані по різних кінцях Радянського Союзу. Таких понівечених доль – тисячі. Діти героїв війни, яких також депортують, не матимуть можливості здобути вищу освіту, кримським татарам туди вхід заборонений. Не зможуть здобути навіть початкову освіту рідною мовою. І найголовніше, впродовж 45 років не зможуть навіть навідатися на Батьківщину, бо такі спроби прирівнюватимуться до злочину і жорстоко каратимуться.
На знак протесту обіллє себе бензином і заживо згорить Муса Мамут, котрий багато років намагатиметься потрапити на рідну землю. 23 червня 1978 р. у с. Беш-Терек («Донское») Сімферопольського району закінчиться його мученицьке життя героя-борця, а кілька днів по тому генеральний секретар КПРС Леонід Брежнєв ніжитиметься на кримському узбережжі Чорного моря, відпочиваючи від трудів праведних... Він не думатиме про тих, кому належала в минулому ця розкішна земля. Навряд чи до нього дійшов хоч один з тих листів, які писали до нього борці за права кримських татар, зокрема, їхній найвидатніший представник Мустафа Джемілєв. Про це подбають відповідні органи, щоб за кожен такий лист, звернення він отримав належну відповідь. Продовження тюремного терміну, нове заслання, нова кримінальна справа... Зосереджений, на вигляд трохи сором’язливий, скромний чоловік узяв на себе місію кримськотатарського Мойсея та ціною надзусиль, багаторічного мучеництва свого особистого і своїх соратників таки зумів вивести свій народ із рабства. Однак, як і за легендарним Мойсеєм, за його народом і за ним самим зараз полює новітній фараон... Тільки Чорне море уже не розступиться, та й навіть якщо станеться таке диво, то кримські татари уже нікуди не підуть. Вони уже вдома. З оголеними нервами, з беззахисними душами. Нескорені...
Вони повернулися.