Війна, що точиться на сході країни, забрала сотні наших захисників, тисячам скалічила долі. Сергій Тимощук з села Клепачі Славутського району Хмельниччини вирвався з того пекла живим, але повернувся додому без ноги. Вчиться давати раду собі та господарці, рухаючись на протезі.

На долю Сергія випало чимало випробувань. Перше спіткало у дитинстві – померла мама. Батько залишився сам з шістьма дітьми,  Сергій був найстаршим. Добре, що бабуся допомагала, їсти варила, прала-прасувала.
Хлопець вивчився на слюсаря-водія, працював у місцевому сільськогосподарському підприємстві. Звідти його забрали в армію на строкову службу.
Відслужив, повернувся додому, а за два тижні помер батько. І залишилися діти круглими сиротами.
Промінчиком сонця у нелегкому житті Сергія стала Ніна. Вона переїхала на Хмельниччину з мамою з Криму, залишивши там усе нажите добро через батька, який почав підіймати на неньку руку. Почали зустрічатися, пізніше стали жити разом.
Першою у подружжя народилася дівчинка Маринка. А коли Ніна вдруге ходила вагітною, Сергієві принесли повістку.
– Повістка прийшла у серпні 2014-го, а 23-го мене забрали, – згадує Сергій. – Призивали тоді з Клепачів 27 чоловік. Але пішло тільки двоє – я і ще один. Але той другий через три дні поїхав у госпіталь і не повернувся.
Поставили Сергія на міномет – підносити і заряджати міни. А за два місяці він вже був старшим навідником міномета.
Першим містом Донбасу, у яке потрапили хлопці із Сергієм, була Костянтинівка. Там було спокійно. Але далі хлопців чекало Опитне, неподалік Донецького аеропорту.
– Оце завтра маємо від’їжджати, а тут з дому дзвонять, вітають – син народився! Ця думка зігрівала чоловіка у боях – має неодмінно повернутися живим, обняти кохану, новонародженого синочка, донечку.
Тільки в Опитному розклалися – перша 120-міліметрова міна прилетіла. За міною «Гради» пішли з лісопосадки. Лупили з ворожого боку щодня. Як почали горіти хати – люди стали виїжджати з села.
– До кінця весни ні одного цілого житлового будинку в Опитному не залишилося. Там зараз руїни. Коли ми проходили вулицями, вирви від 120-х мін були у кожному дворі, – розповідає Сергій.
Запитую у нього про страх –  як з ним боровся. Каже, адаптувався до фронтових реалій за два тижні, страх зник сам собою.
9 червня 2015 року ніколи не зітреться з пам’яті Сергія Тимощука.
– Майже рік служби минув. На тому боці знали вже наші координати, бо ж ми весь час стояли на одному місці, але не чіпали сильно. Так, прилетить 2−3 міни, били не дуже прицільно. А то почали цілитися. І от 9 червня ми з хлопцями йшли з позиції на відпочинок. Була десь шоста вечора. І тут «бах» з танка. До бліндажа залишалося метрів з 20. З нас чотирьох троє отримали важкі поранення, один відбувся контузією.
Сергієві розтрощило ногу. Ще годину-півтори після поранення був при свідомості. Бачив, що кістка на нозі в двох місцях вище коліна лопнула, але болю не відчував, навіть жартував. Правда, дуже хотілося пити, а не можна було. То попросив у хлопців цигарку.
Що було потім – не пам’ятає. До тями прийшов наступного дня в Дніпрі у госпіталі. Вже без ноги.
– Прокидаюся, а я прив’язаний, – пригадує Сергій перші хвилини, як опритомнів у госпіталі. – Хотів носа почухати. Не можу рукою рухати. Вниз глянув – ноги нема. Кажуть, були випадки, що хлопці зривалися з ліжка, падали, ранилися. Тому й прив’язують. А в мене ж ще й друга нога була поранена. За три тижні мені зробили шість операцій.
Та у чоловіка сильна вдача. Наступного дня після ампутації, зізнається, умовив сестричок, аби дозволили йому з ліжка встати! Правда, на якусь хвилю, поки ті перестеляли ліжко. Все ж постояв, впершись у підвіконня. А за два місяці вже впевнено стояв на протезі, вітчизняному. Потім волонтери подбали про зарубіжний.
Ми застали Сергія Тимощука, коли він повертався підводою з поля (дружина з дітками у справах кудись пішла, тож біля хати чоловік був сам). Каже, бережеться, важкого нічого не робить. І мимохідь розповідає, як з великою сапою навстоячки рядки проходить, як косою сіно коникові «скубає», як тачкою суне корми для живності – тримають з дружиною козу, свиней, качок…
І ногу відчуває, якої нема.
– І зараз, – каже, – ступню як хто голочкою коле. А як коліно свербить, то шукаю нерв на культі і чухаю.
Він із захопленням розповідає про хату, яку нещодавно купив для своєї сім’ї. Робить нехитрий ремонт, аби можна було перебратися.
– Там дві кімнати, велика кухня і комірка є – з неї хочу зробити ванну, – ділиться планами.
І додає:
– Хоча, якби в мене була нога, щоб я міг бігати, я зі своїми хлопцями ще й зараз лишився би там, на війні…