Творчість українського письменника Романа Іваничука належить розглядати в контексті світової літератури на рівні з Томасом Манном, Генріком Сенкевичем, Вільямом Фолкнером, Андре Моруа та багатьма іншими світочами світового письменства – таку думку, передусім, хотів я висловити у своєму виступі на урочистості в коломийському Народному домі 16 листопада 2016 року з нагоди вшанування пам’яті великого Майстра слова. На жаль, такої думки не висловив жоден виступаючий, а їх було чимало… Але, про все по порядку.

У вестибюлі Народного дому було гамірно: на столах – найрізноманітніший крам – від біжутерії до сувенірів; телевізійники писали на камери інтерв’ю; купчились письменники і поети; галасливо, із зацікавленими поглядами, проходили до залу школярі. Тільки книжки Романа Іваничука купити було неможливо, аж поки не приїхала письменницька делегація зі Львова на чолі з головою Львівської обласної письменницької організації Ігорем Гургулою, дружиною Романа Іваничука, відомою письменницею Ніною Бічуєю, не менш відомою поеткою Марією Людкевич та іншими і привезла найновіші видання письменника для коломийських поціновувачів творчості генія української історичної прози, яка відзначається не лише чарівною художністю і романтикою, але й строгою історичною достовірністю, науковою виваженістю і точністю, мудрою філософічністю.
До мене наблизився лауреат державної премії ім. Шевченка Михайло Андрусяк і запропонував поставити автограф на якомусь папірці, де вже були три прізвища. Отже, я – четвертий… Думаю – започатковується нова традиція і вже хотів написати рядки з мого вірша «Карпатська заграва» (Цькування системою «горді» / Найкращою в світі мабуть / Сатрапові і держиморді / Ми плазом стелились на путь / І ми не стелились, і в тюрмах / Боролись, як праведник Стус / В мордовських бараках і юртах / Ридав український обрус), які чомусь зникли з тексту при надрукуванні цього вірша у моїй поетичній книжці «Політок» у очолюваному Михайлом видавництві «ВІК». Але навіщо згадувати кількарічне минуле? Чемно пишу своє прізвище, ім’я і по-батькові і сподіваюсь, що список поповниться. Однак, далебі. На моїм прізвищі акція застопорилась. Це вже я побачив, коли Михайло сидів біля мене у четвертому ряду, а наші письменники з Івано-Франківська чомусь поспішно перебрались від нас на задні ряди.
Духовний і моральний гарт Михайла Андрусяка проявився перед усім залом, бо він не покинув своє місце у четвертому ряду навіть тоді, коли члени Івано-Франківської письменницької організації у своїх виступах нетактовно ляпали і таке: «На відміну від Андрусяка, Роман Іваничук не казав, що голосував за Україну одним пальцем…» Не знаю подробиць цього закиду, але у своєму виступі М. Андрусяк не піддався спокусі втягнутись у безплідну дискусію, а з гідністю письменника високої проби висловив письменницьке кредо Р. Іваничука: «Або боїшся і не пишеш, або пишеш і не боїшся». Дивна магія написаного слова. Раджуся з Михайлом із приводу тез мого виступу: хочеться подякувати Романові Іваничуку від імені родини Симчичів за сміливе висвітлення в романі «Вогненні стовпи» акту знищення енкаведистами коломийської інтелігенції у коломийській в’язниці в 1947 році, серед якої тоді був і мій стрийко, тоді актор коломийського театру Василь Симчич. Хочеться прочитати цей уривок, щоб підкреслити мужність і справедливість авторської позиції: «Страшна звістка облетіла місто: протягом двох днів, починаючи з неділі, повмирали від тифу майже всі заручники. Люди перешіптувались, а то і вголос почали розповідати про тифозну вакцину, яку впорснули в’язням під лопатки тюремні лікарі. Тільки троє залишились живими і тепер видужують: директор гімназії Олексій Ковбус, який не повірив, що йому зробили протитифозне щеплення і попросив письменника Івана Білинкевича, щоб той висмоктав йому отруту. Ковбус зробив цю саму процедуру приятелеві, й обидва залишились живими. А ще переміг смерть актор коломийського театру Василь Симчич завдяки своєму могутньому організмові».
Стрий Василь і стріянка Юля (його дружина) розповідали мені, що ідея висмоктати отруту належить Василеві, і він першим взявся рятувати своїх друзів, а вони врятували його. І про це я написав у газетній публікації «Слово про Василя Симчича» ще в 1995 році. Але варіант Р. Іваничука теж близький до істини.
Хотілось також прочитати мій вірш «Шрами», присвячений колективу Івано-Франківського драмтеатру, що розпочав свій 50-й гастрольний сезон у 1989 році виставою «Шрами на скалі» за однойменним романом Р. Іваничука. На прем’єрі був присутній автор, і я вручив йому текст мого вірша «Шрами». Того ж року вірш був опублікований в Івано-Франківську в багатотиражці «Будівельник». Цій публікації посприяв Ігор Пелехатий, тепер священик і очільник видавництва «Нова Зоря». Хоча б реченням хотілося згадати про Іваничуків «валенродизм» (від «Конрада Валенрода» – героя однойменної поеми Міцкевича, котрий у стані ворога працював для своєї Батьківщини), завдяки якому в жорстоких умовах комуно-москальської окупаційної радянщини вижили і виросли творчо, світоглядно і духовно сотні, тисячі українських талантів – патріотів і будівничих незалежної України. А в кулуарах письменницького з’їзду в Києві у 2014 році я запросив Р. Іваничука приїхати до Коломиї на святкування 100-річчя з дня народження Василя Симчича і просив у нього дозволу прочитати на тому святкуванні мій вірш «Шрами». Роман Іваничук посміхнувся і сказав: «Читай, Миколо!» Іваничук обіцяв приїхати на ювілей В. Симчича, але за станом здоров’я не зміг.
Але Р. Іваничук, як і В. Симчич, приходить до Коломиї, навіть коли його вже немає. На всі ці мої розповіді Михайло Андрусяк сказав, що Ігоря Пелехатого усунули з посади. Я зробив відповідні висновки і поквапився до ведучої урочистості Ольги Руданець із проханням надати мені слово. Вона сказала, що при можливості надасть мені слово, але не надала. Хоча вечір вшанування письменника завершився модернізованим варіантом пісні про Коломию, де є слова про те, що Коломия вас серцем зігріє, мені чомусь було сумно аж за край, як співає відома співачка. Бо подібно не дали мені слова і на Всеукраїнському фестивалі на честь 100-річчя з дня народження вже згадуваного мого стрия Василя Симчича, де я хотів прочитати присвячений цій події мій вірш «Сцена». Довелось читати вірш на площі перед коломийським театром для глядачів, які вийшли з урочистості і серед яких був близький друг В. Симчича, знаменитий кіноактор Іван Гаврилюк. Сумно, що жодним чином не згадали на вечорі пам’яті ім’я славетної української акторки Оксани Затварської, яку в молодості обожнював Роман Іваничук і любовно змалював її в образі Сотниківни – героїні роману «Місто».
Але не амбіційність мене турбує, а традиційність й інерційність старої совєтської системи, коли людина з відмінними від совкових ідеологічними переконаннями зазнавала негласної і привселюдної обструкції і цькування. Мав надію, що ідіотизм старої колоніальної системи давно в минулому, аж виявляється, що із законсервованого стану совєтські традиції і принципи завдяки кар’єрним і шантажувально-погрозливим спонукам швидко відновлюються і впроваджуються у повсякденне життя всупереч здоровому глузду страшних реалій російсько-української війни. Аж гидко – раніше були поодинокі медведчуки, котрі, маючи обов’язок адвоката-захисника, виконували функції звинувачення і висилали геніального поета Василя Стуса в мордовські концтабори, а зараз, коли статус отих старих «адвокатів» зріс до рівня кумів і державних діячів міждержавного «врегулювання» нав’язаної окупантами війни, ними хоч гать гати, щоправда, з патріотичною, навіть антикорупційною риторикою. Як казав поет: «Ростемо ж ми, гей»!..
Іронія іронією, але факт упередження до роду Симчичів я відчув вельми виразно, тож поділився своїми враженнями з моїм троюрідним братом Зіновієм Симчичем, актором коломийського театру. Зенко сказав, що поділяє мою думку про упередженість, бо, приміром, їхній театр у жовтні здобув Гран-прі на 10-му фестивалі «Гомо люденс» у Миколаєві, присвяченому 160-річчю Івана Франка за виставу «Боа констріктор», а він (Зіновій Симчич) нагороджений спеціальним дипломом художньої ради фестивалю за кращу чоловічу роль (Германа Гольдкремера), але літературний редактор театру не привернула належної уваги ЗМІ до цієї події, і досягнення колективу фактично замовчуються.
Однак, я – оптиміст, і попри всі сумніви та образи, попри закулісні інсинуації і мавпування, стверджую, що вечір вшанування пам’яті письменника Романа Іваничука в Коломиї є важливим кроком на шляху популяризації і глибшого пізнання творчості Великого Майстра слова. Бо, благословляючи дійство в Народному домі, владика Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ Василь Івасюк мудро наголосив, що не відчуває, що Роман Іваничук помер, бо залишив свій Дух, бо хоча зірка письменника згасла фізично, але від його світла засвітяться інші молоді таланти і люди милосердя. Бо зірка його творчості – серед нас. Бо завдяки показаному на урочистості документальному кінофільму Василя Нагірного про рід Іваничуків причетність до цього великого роду відчули не лише його донька Наталя, дружина Ніна Бічуя, племінник Богдан, родичі з Трача, рідного села письменника, які були присутні на вечорі, але і всі люди, які зібрались у Народному домі в Коломиї, щоб вшанувати пам’ять генія, бо своїм духом, своїми книжками Роман Іваничук усім нам рідний. Бо якщо у львівської поетеси Ольги Кіс життя і творчість Романа Іваничука асоціюються з мотто «Ой, там Роман воли пасе», причому «зоряні воли», а янгол, як брат, у підпасках, то львівський поет Богдан Чепурко філософію творчості Іваничука порівняв з філософією самураїв (сам у рай): «Сам я сам. Йду крізь ніч, йду крізь день. Помирають наші хлопці без молитов, без пісень. Сам я сам. Смерть руда. Засмутилась Україна. Не плач, мамо, не ридай. Сам я сам. Ні до кого моє слово без оздоб. Хто там зрадник? Бити гада! Кулю в лоб. Сам я сам. Кров кипить. На всі гори, на всю войну кров кипить». Одразу ж вибачаюсь, якщо не точно виписав текст вірша, бо сприймав його на слух з диктофона.
Але, що цікаво, наступного дня зі Львова мені зателефонував Богдан Чепурко, з яким я знайомий ще зі студентських років, і якому після вечора в Коломиї подарував свою поетичну книжку «Політок», і повідомив, що після урочистості пропали його документи (паспорт, пенсійне посвідчення та інші). Були різні припущення, аж до витівок старої прорадянської системи цькування. Богдан відчував себе пригніченим. Ми з братом Зіновієм допомогли Богданові натрапити на слід зниклих документів і, здається, Богдан їх відшукав. Але осад у душі, як і в радянські часи, залишився неприємний. Бо допоки ми рахуємо втрати і лікуємо рани, вороги пожирають наш життєвий простір. Бо втрату Романа Іваничука в умовах теперішньої російсько-української війни у своєму виступі на вечорі голова Івано-Франківської обласної організації НСПУ Євген Баран порівняв із втратою Івана Франка, про якого митрополит Андрей Шептицький сказав: «Найбільша втрата України у Першій світовій війні – це втрата Івана Франка». Бо, зачитуючи текст «Скорботного слова за Іваничуком» від голови НСПУ Михайла Сидоржевського, секретар НСПУ і головний редактор письменницького журналу «Перевал» Ярослав Ткачівський наголосив, що Роман Іваничук осучаснював історію і став патріархом української журналістики. Бо зі сцени урочистості прозвучала улюблена пісня Романа Іваничука «Заграй ми, цигане старий», а з фотопортрета Іваничука, талановито виконаного славетним Василем Пилип’юком, на присутніх гостро і строго дивився профіль Майстра – античний, пророчий, святий.