Сергій Кузьменко

	Емблема Українського товариства «Берегиня»
	Український народний ансамбль «Барвінок»
	В. Нарозя вручає киргизьку камчу (символ влади) послу України Миколі Дорошенку від «Берегині» (2015 р.)
	Вечори на хуторі поблизу Бішкека
	Учасники параду вишиванок на честь роковин міста Бішкека
	Голова УВКР М. Ратушний в ефірі української програми
	Зустріч із прем’єр-міністром Киргизстану Т. Сарієвим (червень 2015 р.)
	Поема «Тополя» Т. Шевченка у виконанні учнів СШ № 62 м. Бішкека (вчитель Н. Коминарець)
	Виставка виробів українського народно-ужиткового мистецтва
	Ансамбль «Барвінок» виступає під час 20-річчя Асамблеї народу Киргизстану
	Делегати до Курултаю від товариства «Берегиня»
	Акція «Свічка пам’яті»
	В. Нарозя з керівниками національних меншин Киргизстану

В історії України та Киргизстану багато схожих сторінок. Становлення і крах Великої держави киргизів співпадає за історичним часом з процвітанням і розпадом могутньої держави Київська Русь. Протягом сторіч українці і киргизи, не маючи власних держав, продовжували йти паралельними шляхами, не перетинаючись. У другій половині XIX ст. їхня історія стала не тільки близькою, але й багато в чому спільною. Українцям і киргизам довелося разом пережити трагічний 1916 рік, коли вони стали заручниками політики царського режиму. А в лихоліття II Світової війни – разом піднімати евакуйовані з України заводи.

Новітня історія наших народів не стала винятком в їхній спільній історичній долі. В 1991 році, з різницею лише в один тиждень, обидва народи здобули державність. Багато наших співвітчизників знайшли свою домівку у дружній нам країні. Про те, як живеться українцям у Киргизстані і чим вони займаються, – у розмові кореспондента «Часу і Подій» Юрія Атаманюка з першим заступником голови Ради Українського товариства «Берегиня» Сергієм Кузьменком, котрий у серпні 2016 року взяв участь у роботі 6-го Всесвітнього форуму українців у Києві.
– Пане Сергію, з яких причин і коли українці почали поселятися у Киргизстані?
– Було декілька хвиль еміграції. Історія українців у Киргизстані формувалася протягом 150 років, починаючи з другої половини XIX сторіччя. Одним із перших відомих українців, які ступили на киргизьку землю, був учений Олександр Федченко, котрий під час подорожі по Середній Азії (1868-1871 рр.) відкрив Заалайський хребет. Сьогодні його іменем названо найдовший льодовик (77 км) на Памірі.
Перша, найбільш численна хвиля еміграції українців, розпочалася понад 100 років тому, коли до Киргизії їхали ще на волах. Везли зі собою саджанці вишень, яблунь, слив… і часто священний томик «Кобзаря». Везли навіть, смішно сказати, каміння для гніту капусти, не знаючи, що в Киргизії цього добра вистачає…
Занесла доля українців сюди тому, що тут був шматок вільної землі. Киргизи були кочівниками і землеробством у ті часи практично не займалися. То ж українці потроху прищеплювали їм землеробську культуру, а самі переймали у киргизів досвід скотарства. Тоді ж вони почали там вирощувати зернові, цукрові буряки та інші культури. Згодом у Чуйській та Іссик-Кульській областях з’явилося декілька українських поселень. Навіть зараз там можна зустріти ще людей, які непогано розмовляють українською. Більшість українських сіл на киргизькій землі виникла на межі XIX і XX ст., і серед них – Полтавка, Петропавлівка, Садове, Липенка, Покровка, Червона Річка, Ново-Покровка, Білогірка… У заснованих і доглянутих з любов’ю оселях навіть зараз відчувається український колорит.
Під час ІІ Світової війни була друга хвиля еміграції. З України евакуювали тисячі українців зі заводами і фабриками. З Харкова, разом з викладачами і студентами, прибули інститути: ветеринарний, медичний, стоматологічний та інженерів комунального господарства, а з Миколаєва – кораблебудівний.
Після війни була третя хвиля. Після здобуття освіти давали скерування по всьому СРСР і, таким чином, у Киргизстані опинилося багато наших співвітчизників – дипломованих фахівців.
Мій батько, уродженець Городищенського району, Черкаської області, познайомився з моєю мамою в Україні, яка тоді вже жила в Киргизії. З тих пір і пов’язав свою долю з киргизьким краєм, пропрацювавши 20 років директором музичної школи. А я вже народився у Киргизстані.

– А чи проводиться підрахунок кількості українців у Киргизстані?

– Згідно з переписом 1939 року, численність українців досягла 137 тисяч 300 осіб або 9,4%. Це був максимальний показник кількості українців за всю історію їх проживання у Киргизстані. Зараз залишилось приблизно 11 тисяч. Але це тільки ті, котрі визнали себе українцями в паспорті, а так то є значно більше. Були часи, коли соромилися визнавати себе українцями, особливо в радянські часи. Зараз ця тенденція трохи спала, але не повністю, бо Киргизстан перебуває під впливом російського інформаційного простору. «Зомбоящик» у нас працює досить потужно. Тут навіть самих українців треба перевиховувати, передусім, людей старшого віку, котрі не мають інших джерел інформації.
Зменшення абсолютної кількості українців Киргизстану, яке почалося за часів СРСР, перетворилося у стабільну тенденцію після 1991 року (якщо 1989 р. їх нараховувалось 108.027 осіб, то в 2009 р. – 21.924 осіб). Причина – низька народжуваність і часткова втрата національної ідентичності в результаті русифікації та асиміляції.

– Українці розселені по всій території країни?

– Зараз, здебільшого, проживають у столиці Бішкеку та Чуйській області. Є також в інших регіонах, але в невеликій кількості. Сьогодні майже не залишилось місць компактного проживання українців.

– Яку організацію ви представляєте?

– Громадське об’єднання «Українське товариство Киргизької Республіки «Берегиня». Було засноване в червні 1993 року. До сьогодні це єдина громадська організація українців Киргизії. У 1994 році «Берегиня» ввійшла у склад Асамблеї народу Киргизстану. Це щось на кшталт Асамблеї національних меншин України.

– Яким видом діяльності займається товариство «Берегиня»?

– Свою діяльність завжди намагаємося наповнювати певним ціннісним змістом. Ще на Установчій конференції прийняли Програму діяльності під назвою «Вчимося жити в умовах діаспори», а 2014 року на VIIІ Звітно-виборчій конференції затвердили нову – «Жити в Киргизстані з Україною в серці!»
Основними напрямками діяльності залишаються соціальний, культурно-просвітницький, інформаційний, зовнішніх стосунків, науковий та організаційний.
Киргизькі українці старанно оберігають і плекають культурний спадок свого народу. У нас діють фольклорні ансамблі «Калина» в с. Біловодське, Московського району, (кер. В. Адайкіна, «Зачарівня пісня» в с. Петропавлівка (кер. В. Рой) і «Червона калина» в с. Полтавка, Джаїльського р-ну (кер. Н. Петренко), «Голоси України» в с. Ново-Покровка, Іссик-Атинського району, (кер. Н. Денисенко) і Український народний ансамбль «Барвінок» управління культури мерії міста Бішкек, ансамбль було створено 1991 року, тобто, на 2 роки раніше, ніж саме товариство (кер. В. Нарозя).
Слід зазначити, що українська пісня стала надбанням також і киргизької духовної культури, ввійшовши в репертуар провідних солістів опери, творчих колективів, які представляють інші етноси. Великою подією став фестиваль «Українська пісня і танець на землі Манаса». В одному з них брав участь киргизький ансамбль зі с. Біловодське «Ак суунун ак-елечек айымдары» («Біловодські пані в ак-елєчеках»). Жінки-киргизки з гарною українською вимовою від усієї душі так гарно виконали українські пісні, що були нагороджені вигуками «Браво!», а українці з любов’ю почали їх так і називати українською – «Біловодські пані в ак-елєчеках» («ак-елєчек» – білий головний убір заміжньої жінки).
Щороку відзначаємо українські державні та релігійні свята. Особливу уваги надаємо проведенню Шевченківських днів і Дня пам’яті жертв Голодоморів та політичних репресій. У 2010 році «Берегиня» стала переможцем щорічної премії «Кращі року» («Жыл мыктылары»), заснованої журналом «Замандаш» («Сучасник») у номінації «Найкраща діаспора Киргизстану».

– Розглядаючи фото ансамблю «Барвінок» я помітив, що у його складі є і киргизи. Чи не важко їм співати українською?

– Вони ще й як співають українські пісні! Немає такої проблеми, бо фонетично українська і киргизька мови схожі, хоча остання – тюркська мова. Особлива схожість у плані вимови звуків. У них є таке ж «г», як в українській. Киргизи, до речі, легко вивчають українську мову, і це вже неодноразово доведено. Свого часу існувала програма з обміну студентами. Пригадую, коли у Гоголівський педуніверситет, що в місті Ніжин, відрядили на навчання кілька киргизок. Уже через півроку вони приїжджали і вільно розмовляли українською з непоганою вимовою. На березі Іссик-Кулю є дуже давнє українське село Михайлівка. Так ось його мешканці, киргизи, вільно спілкуються з українцями українською мовою.

– Яким видом професійної діяльності займаються українці Киргизстану?

– Починаючи з другої половини минулого сторіччя, в Киргизстані, напевне, не було такої сфери професійної діяльності, де б українці не були залучені і і не досягали значних успіхів.
У 1960-х роках українці брали участь у багатьох грандіозних будівництвах, наприклад, у прокладенні тунелю Туя-Ашу на автомагістралі Бішкек-Ош, зведенні Токтогульської ГЕС тощо. Сьогодні наші співвітчизники ще залишаються в промисловості та сільському господарстві, на транспорті, медицині, освіті, науці, журналістиці, спорті і музиці, але в значно меншій кількості.

– Чи є у Киргизстані українські школи або курси української мови?

Власне, українських шкіл у Киргизії ніколи не було, хоча були спроби їх відкриття ще у 30-і роки минулого сторіччя, але зробити це не дала радянська шовіністична влада, заявивши, що це буде працювати на куркульські та петлюрівські елементи…
Вже в 90-і роки за ініціативи «Берегині» вдалося відкрити так звані недільні класи у селах, де компактно проживали українці – Полтавка, Петропавлівка, Петрівка.
За сприяння та під опікою української амбасади з початку 2000-х років на в одній зі шкіл міста Бішкек функціонували українські класи. Наразі з різних обставин вони не діють. Тоді ж Посольство ініціювало відкриття українських культурно-освітніх осередків у вишах столиці Киргизії, Бішкеку. На сьогодні вдалося зберегти ці осередки у вигляді «Кабінетів україністики» при Киргизькому Національному університеті імені Баласагина та Бішкекському гуманітарному університеті імені Карасаєва. А от у Киргизько-Російському (Слов’янському) університеті, де раніше працював подібний осередок, з початком подій в Україні у 2014 році його тихенько закрили. Завдяки директору гімназії села Петрівка (45 км від Бішкека), члену Ради товариства «Берегиня» Світлані Головко, там продовжує діяти єдина на сьогодні недільна школа. А на базі офісу «Берегині» нами створено «Кабінет україністики», при якому діє «Клуб шанувальників української мови».
Ще хотів би згадати українського мецената, кавалера ордена «Манас» ІІІ ступеня, сьогодні вже покійного Бажана Бориса Григоровича. Він ще з радянських часів був добрим керівником, головою колгоспу-мільйонера. Навіть після розпаду СРСР він свій колгосп утримав і розвинув у потужне господарство. Тоді ж у селі Садове, що на відстані 30 км від Бішкека, на місці старої школи збудував нову загальноосвітню школу на 750 місць. Ще за життя Б. Бажана його односельці вирішили назвати школу його іменем. Зараз у ній майже повністю навчаються киргизи та дунгани внаслідок зміни етнічного ландшафту села з українсько-російського на киргизько-дунганський.

– Виходить, що були і зараз є серед українців Киргизстану відомі широкому загалу люди?

– Так, були і є. Помітний слід у науці Киргизстану ХХ ст. залишив Борис Грабовський – винахідник електронного телебачення, син українського поета Павла Грабовського. Похоронений на Північному кладовищі Бішкека.
У культурному житті Киргизстану були добре знаними Олександр Сенченко – один зі засновників киргизької музично-педагогічної літератури, автор монографії «Пісенна творчість А. Малдибаєва», Валентина Ярош – заслужена артистка Киргизької РСР, Володимир Щесюк – головний диригент театру опери і балету ім. А. Малдибаєва.
Слід зазначити, що в Киргизстані вагомо представлена українська геолого-мінералогічна школа. Багато киргизьких геологів закінчили українські виші і до сьогодні продовжують працювати у Киргизії. Серед них є доктори, професори і кандидати наук. У 80-х-початку 90-х рр. важливу роль зіграли українці і в політичному житті країни. В «легендарному» парламенті Киргизстану (у 1993 році затвердив Конституцію незалежного Киргизстану) із 350 депутатів було 11 українців, здебільшого, так звані «червоні директори» – керівники великих промислових підприємств і колгоспів.
У наш час у Киргизстані теж є немало відомих українців, серед них Іван Шерстюк – 98-річний аксакал, професор, дослідник киргизького народного епосу «Манас»; Георгій Хлипенко – професор, дослідник українсько-киргизьких літературних зв’язків, редактор наукових збірників «Українці в Киргизстані» і «Тарас Шевченко в Киргизстані»; Ірина Острій – 15-тиразова чемпіонка Киргизії з шахів та її донька Олександра Самаганова – 3-разова чемпіонка з шахів; Олена Райська – Заслужений діяч культури, солістка ансамблю «Барвінок», Валерій Босенко – підприємець, власник мережі ресторанів української кухні.
Трішки більше хотів би сказати про видного громадського і культурного діяча Киргизстану Володимира Нарозю. Володимир Володимирович – незмінний керівник громадського об’єднання українців «Берегиня» заслужений працівник культури України, відмінник освіти Киргизстану, педагог-музикант, журналіст. У 1994 році пан Володимир був одним з ініціаторів створення Асамблеї народу Киргизстану (АНК), з 1996 року виконує обов’язки віце-президента товариства дружби «Киргизстан-Україна» і члена президії УВКР. У 2010 році, на VII Курултаї народів Киргизстану був обраний заступником голови Ради АНК зі зв’язків із громадськістю.
Він – родом з м. Чортків, Тернопільської області. Навчаючись у Києві в педагогічному інституті, познайомився зі студенткою філфаку, майбутньою дружиною, українкою з Киргизії, Аллою Хлипенко. Зараз вона викладає в Киргизько-Турецькому університеті «Манас», захистила кандидатську дисертацію. То ж до Киргизії його привела любов, а залишила на всі ці роки Чорнобильська трагедія. Справа в тому, що після служби у прикордонних військах Володимир планував із дружиною прибути на роботу за місцем розподілу у місто Прип’ять. Та їхати вже не було куди…
А ще, що стосується мене, не сприйміть це за нечемність, але моя персона теж унікальна в тому сенсі, що я сьогодні за статистикою є єдиним в Киргизстані суддею районного суду українцем, всі ж решта – етнічні киргизи. Після отримання юридичної освіти я 14 років працював адвокатом до тих пір, поки у січні цього року Указом президента Киргизстану Алмазбека Атамбаєва мене було призначено суддею Сокулукського району, Чуйської області.

– Як справи з українським інформаційним простором у Киргизстані?

– Починаючи зі січня 1998 року, на Першому національному радіоканалі Киргизстану (киргизькою на «Бірінчі радіо»), а з жовтня 2013 року і на радіо «Достук» («Дружба»), яке віщає в Інтернет-режимі, виходить щотижнева україномовна програма «Берегиня», спочатку по півгодини, а з 2006 року – по 15 хвилин. То ж радіо «Берегиня» можна знайти за Інтернет-адресою: www.ktrk.kg. Крім українців, такі ж програми мають також поляки, татари, дунгани, турки уйгури і узбеки. Всі ці майже 20 років автором та ведучим програми є Володимир Нарозя. У 1996 році він також редагував і першу в історії діаспори українську газету «Берегиня». Тоді президентом України був Віктор Ющенко, і газета була профінансована Україною. Через рік кошти закінчилися, а з ними – і видання газети.

– Уряд Ющенка допомагав українським громадам за кордоном?

– Звичайно. Хто б що не казав про Віктора Ющенка, але він був і залишається єдиним президентом України, за якого для діаспори виділялися кошти. Діяла спеціальна урядова програма «Заходи щодо підтримки зв’язків з українцями, які проживають за межами України». Двічі – у 2006 та 2008 роках – ми скористалися нею – видали вищезгадані наукові збірники, у великому залі Національної філармонії імені Токтогула Сатилганова при повному аншлагу (вміщує 1200 осіб) провели спочатку святковий концерт, присвячений 15-річниці Українського народного ансамблю «Барвінок», а через два роки – ІІІ Республіканський фестиваль «Українська пісні і танець на землі Манаса», який приурочили вже до 15-річчя нашого товариства «Берегиня».

– Як вирішено релігійні потреби українців? Чи маєте свої храми?

– Як, скажімо, у сусідньому Казахстані, власне, української церкви, де служба Божа правилась би українською мовою, в Киргизії немає. Через це частина українців відвідує храми Російської православної церкви Середньоазіатської єпархії, але є немало, якщо не більшість, українців і серед так званих нетрадиційних конфесій. Багато залежить від священика. Наприклад, у моєму селі такий отець, який ніколи не влазить у політику. Займається виключно духовним життям. Але бувають священики, котрі нав’язують теорію, що Росія, Україна і Білорусь – це як Свята Трійця – і повинні бути разом. З цього починають і цим закінчують. Сумніваюся, що вдасться створити окрему українську церкву. Це просто не актуальна проблема. Люди в Киргизстані не надто релігійні, зокрема, киргизи, які не є ісламськими ортодоксами. Серед киргизів досі багато людей, котрі сповідують напівязичницькі традиції. Вони можуть поїсти сала і випити горілки. Цього не скажеш уже про наших сусідів – узбеків і таджиків.

– Чи співпрацюєте з іншими українськими громадами, наприклад, сусідніх країн?

– Українське товариство КР «Берегиня» з часу заснування УВКР у 1993 році є її активним членом. Хоч як би не було важко, та ми не пропустили жодного Форуму українців. Звичайно, нам легше контактувати в межах УВКР з тими її організаціями, які поруч. Маємо добрих знайомих та друзів серед українців Казахстану. Це – Тарас Чернега, керівник товариства «Ватра» в Астані та головний редактор газети «Українські новини». Неодноразово на шпальтах газети казахстанських українців виходили вагомі матеріали про діяльність «Берегині». На запрошення голови Українського національно-культурного центру «Надія» Олекси Дробота наш ансамбль «Барвінок» гастролював у місті Шимкент, а за сприяння українців Алмати брав участь у міжнародному Фестивалі української культури «Південні зорі».

–Чи співпрацює з українською громадою Киргизстану українське посольство?

– Звичайно. Завжди буваємо на різноманітних заходах, що ініціює посольство, допомагаємо чим можемо. Зокрема, сприяли проведенню Міжнародного фестивалю кулінарної та сувенірної продукції, в якому брали участь десять амбасад, акредитованих в Киргизії. Одразу ж після вручення вірчої грамоти восени минулого року Надзвичайним та Повноважним Послом України паном Миколою Дорошенком відбулося виїзне засідання Ради «Берегині» в приміщенні посольства. На ньому довели до пана посла наше бачення можливостей та механізмів співпраці посольства як державної інституції з товариством «Берегиня» як громадської організації.
Своєю чергою, влаштували зустріч з послом у «Будинку Дружби» Асамблеї народу Киргизстану, ознайомили з офісом «Берегині». Вже двічі пан посол був гостем радіопрограми «Берегиня» з інтерв’ю, присвяченими Дню пам’яті жертв політичних репресій та 25-річчю Незалежності України. Хотілось би підкреслити, що чинний посол Микола Дорошенко і його команда дбають про імідж України. І ми це добре відчуваємо. Микола Дорошенко часто спілкується з людьми, приходить в університет і читає студентам лекції. Звісно, що бореться з антиукраїнською пропагандою. Часто у пресі з’являються інтерв’ю з ним. Чинна дипломатична команда значно відрізняється від усіх попередніх.
Але, як і раніше, сьогодні не йдеться про серйозну інституційну підтримку українською державою так званої Східної діаспори (на просторах колишнього СРСР, Західна ж діаспора цього не потребує). Красномовні факти: товариство «Берегиня» не має жодного звільненого працівника, на відміну від подібних організацій німців, росіян, корейців, утриманням яких безпосередньо чи опосередковано опікуються відповідні країни. А візьмімо політику Польщі щодо підтримки поляків на Сході – вона налічує вже десятки мільйонів євро… Скажете, війна. Так, але так було і до війни, а війна не може бути виправданням з огляду на масштабну корупцію, що заполонила Україну. Пам’ятаю, як один з колишніх послів переймався – «Ви тільки не кажіть, що кабінет обладнано на грант фонду «Сорос», коли треба було зустріти високу делегацію з України в офісі «Берегині»…

– А загалом, які стосунки між українцями і киргизами на даному етапі? Як киргизи ставляться до нинішніх подій в Україні?

– Досить непогані. Не пригадую, щоб були якісь конфлікти. Киргизи якоюсь мірою співчувають українцям, екстраполюючи українську ситуацію, – адже ніхто не в змозі гарантувати їм того, що на киргизькій землі теж не з’являться так звані «зелені чоловічки». «Зомбоящик» свою чорну роботу виконує (у Киргизстані транслюються в повному обсязі російські телеканали ОРТ, РТР та інші) і це частково спрацьовує, але киргизи дуже швидко орієнтуються, на чиєму боці правда. Інша справа, деякі представники так званого «російськомовного населення», які на побутовому рівні іноді проявляють словесну агресію до українців. Не обійшлося і без цілеспрямованої масової провокації. Так, у червні 2014 року, створене трьома місяцями раніше, громадське об’єднання «Русскій мір» влаштувало антиукраїнський мітинг біля посольства України. Тоді «Берегиня» звернулася до всіх киргизів з осудом організаторів та вимогою не піддаватися на провокації. І з тих пір подібне не спостерігається.

– А є такі українці в Киргизстані, котрі хиляться в бік Росії?

– І таких не бракує! Бабця, у котрої нема виходу в Інтернет, цілий день дивиться телевізор. Подумає один раз, два, три, а коли триває цілодобовий влив, то що – вона й повірить у «звірства українців». Навіть моя мама, коли надивиться телевізор, то з’являється агресія, якщо вчасно не проведеш профілактичну роботу. Треба мати дуже здоровий глузд, щоб це проаналізувати. До того ж, треба мати альтернативні джерела інформації, щоб можна було з цим боротися.

– Яке ставлення Киргизстану до інших народів, які проживають на його території?

– Киргизстан як країна – член ООН та ОБСЄ – проводить політику щодо національних меншин відповідно до міжнародних стандартів, демократичних цінностей на принципах верховенства права, визнання єдності у різноманітті, що вбирають також етнічні, культурні та мовні відмінності. Після киргизько-узбецького конфлікту у червні 2010 року держава особливу увага почала надавати державно-правовому регулюванню міжетнічних відносин, об’єднуючій ролі державної (киргизької) мови в поєднанні зі збереженням та розвитком мовного різноманіття, формуванню загальногромадянської ідентичності. Все це якраз і відображено у прийнятій 2013 року «Концепції зміцнення єдності народу та міжетнічних відносин». Відповідно до Концепції, створено навіть державний орган – Агентство у справах місцевого самоуправління та міжетнічних відносин. Дякуючи цьому, етнічні громадські об’єднання мають змогу, беручи участь у грантових конкурсних програмах, отримати певне фінансування заявлених проектів.
Етнічні організації, що входять в Асамблею народу Киргизстану, а таких на сьогодні 31, зокрема, і наша «Берегиня», мають свої окремі приміщення у «Будинку дружби» в самому центрі столиці Киргизстану – місті Бішкек. Умови розміщення не передбачають сплати за оренду приміщення та центральне опалення.

– Як у Киргизстані з демократією?

– Киргизстан – найдемократичніша країна в Середній Азії. І це дійсно так, адже в сусідніх країнах президенти на своїх посадах сидять безперервно ще з радянських часів. І тільки Киргизстан – єдина держава, де хоч і примусово, але змінювалася влада.

– Чому примусово?

– У Киргизстані, до речі, як і в Україні, відбулися дві революції – у 2005 і 2010 роках. Народ змістив двох президентів. Академік Аскар Акаєв втік і мешкає у Росії, а Курманбека Бакієва прихистили у Білорусі. Правління цих президентів було схожим на правління вашого Януковича, насамперед, це стосувалося Бакієва. Тільки-но починав розвиватися прибутковий бізнес, його синок усе відбирав. Кажуть, що Акаєв, порівняно з Бакієвим, виявився дуже скромною людиною. Акаєв за 15 років витяг з Киргизстану мільярд доларів, а цей за 4 чи 5 років – 4 мільярди.

– Ви дуже добре розмовляєте українською. Мабуть, навчилися вдома від батьків?

– Навчився у селі свого батька, на Черкащині. Коли мені було 2 чи 3 роки, то мене вперше привезли в Україну і з тих пір я почав відчувати себе українцем. Я запитував у матері, коли я почав розмовляти українською, але вона не змогла відповісти. Правда, там розмовляють суржиком, але пізніше батько трохи відшліфовував мою українську. На жаль, батько помер у 1998 році, і тоді я почав слухати радіо «Голос Америки», читав книжки і так удосконалював рідну мову.

– А яка загальна мовна ситуація у Киргизстані? Киргизькій мові не загрожує русифікація?

– Киргизька мова не є в занепаді, переважна більшість киргизів спілкуються своєю рідною мовою, яка в Киргизстані має статус державної. Але через відсутність киргизької термінології медицина чи юриспруденція, здебільшого, користується російською, яка за киргизьким законодавством має статус офіційної. Сьогодні триває робота над запровадженням нової термінології киргизькою мовою, але поки що дуже повільно та, зрештою, є багато практичних проблем. Наприклад, даєш киргизу той же кримінальний кодекс, написаний сучасною киргизькою мовою, а він нічого там не розуміє, тому що не знає нової термінології.

– Про видання наукових збірників ви вже сказали, а чи є для українців, що бажають вивчити киргизьку мову, киргизько-український словник?

– Колись, пам’ятаю, його видання було в планах «Кабінету україністики» Бішкекського гуманітарного університету, та поки що їм не судилося збутися. Та зараз уже можу поділитися радісною новиною, як кажуть киргизи – «суйюнчи» (радісна звістка), яка, думаю, приблизить нас до створення словника.
Вперше в історії українсько-киргизьких літературних зв’язків підготовлено до друку переклад українською мовою «Сказання про Манаса, Семетея і Сейтека» – авторський твір сучасного письменника-білінгва Киргизстану Мара Байджиєва. За формою є поетичним перекладом трилогії киргизького народного епосу. В основу сказання покладено варіанти видатних народних оповідачів – манасчі Сагинбая Орозбакова, Саякбая Каралаєва, Багиша Сазанова і Шаабая Азізова.
А чому приблизить до створення словника? Прочитавши «Сказання…», український читач збагатиться знанням 164-х слів-тюркізмів (з яких майже всі власне киргизькі слова) і які, до речі, виписані наприкінці книги у словник. Є у тому словничку і киргизьке слово «ар-намис», що втілює прагнення свободи та самоповаги, саме те, що ось уже три роки визначає напрям розвитку українського народу й українською звучить як «гідність».
Дворічна праця наших перекладачів – Володимира Нарозі і Миколи Бондаренка – підходить до завершення. Залишилось знайти кошти на видання…

– Цікаво, чи не забуває про вас Україна? Чи приїжджають до вас з України співаки, громадські діячі, влада?

– У 2013 році у нас був Голова УВКР Михайло Ратушний. Під час свого візиту пан Михайло мав можливість побачити, чим живе українство у Киргизії. Також приїжджав Геннадій Москаль, коли ще обіймав посаду голови держкомміграції, депутат Верховної Ради України Микола Томенко. З концертом приїжджала Ніна Матвієнко та її донька Антоніна. Уже традиційними стали різдвяні концерти Київського симфонічного оркестру і хору під керуванням маестро Роджера Макмерріна.

– Пане Сергію, на завершення нашого інтерв’ю, що б ви хотіли побажати читачам тижневика «Час і Події»?

– Хочу побажати словами киргизького письменника зі світовим іменем Чингіза Айтматова з притчі «Плач перелітного птаха» які, дякуючи Володимирові Нарозі, ми маємо змогу читати і чути українською.

Лечу і плачу,
Лечу і плачу,
Лечу і плачу,
Заклинаючи людей і богів.
Обережніше із землею,
О, люди, трохи легше з плеча...
Що – журавлині сльози?.. Змахніть з лиця!
Та все ж, та все ж, та все ж –
Боронь вас, о люди, від бід нелюдських –
Боронь від пожеж непогасних,
Від кривавих побоїщ неспинних,
Боронь вас від справ невиправних,
Боронь вас, о люди, від бід нелюдських...

Довідка
Сергій Іванович Кузьменко, перший заступник голови Ради Українського товариства Киргизької Республіки «Берегиня». На посаді – з 2001 року. Суддя Сокулукського районного суду Чуйської області. Народився 1980 року в місті Токмак (Киргизія), що за  60 кілометрів на схід від Бішкека.