Олександр Панченко

	Федір та Філоніла (дівоче прізвище – Карюк) Габелки
	Олександр Панченко на березі річки Сула, в околицях села Березоточа (присілок Голотинці), у напрямку знищеного у 1930-х роках большевиками хутора Гуляївка, де мешкав з родиною Федір Габелко
	Поблизу церкви у селі Піски, на Лубенщині, де правив піп з московського «патріархату»
	Білий ситий кінь селянина пасеться неподалік напівзруйнованої хати у селі Їсківці: є надія, що українці виживуть
	Олександр Панченко з донькою Марійкою біля знаменитого Мгарського монастиря, що його добудував гетьман Іван Мазепа, а тепер «служать» московські попи
	Вдалині – Курган Скорботи з великими Дзвоном та Хрестом, що його вінчає, неподалік Лубен, як пам’ять про незагоєну рану українства – суцільний Голодомор-Геноцид 1921, 1932-33 та 1947 років, організований московськими большевиками
	Річка Сула, що тече з напрямку від колишнього сотенного містечка Сенча
	Біля церкви у центрі села Березоточа: не знаю, хто ж там відправляє Службу Божу для українців, мабуть, знову Москва?
	В’ячеслав Липинський

Роздуми та рефлексії краєзнавця й правника про долі українства
під час подорожі Лубенщиною, батьківщиною Шеметів,
Габелків, Жука й Мішалових…

Думається, що після виходу у світ моєї нової книги «Українська Австраліана: Полтавщина, Галичина, Боснія», яка щойно побачила світ у київському видавництві імені Олени Теліги, тепер мало хто на Полтавщині, в Лубнах, Чорнухах чи Лохвиці, не знає про тяжку, а подекуди й трагічну долю родини Федора Павловича Габелка, що натепер замешкав у Мельбурні?!

Народився ж Федір Габелко 1 березня 1918 року у селищі Садчиківка (або точніше – Садчіков) тодішнього Затобольського повіту, Кустанайської губернії, що натепер у Північному Казахстані, у родині нащадка козака Лубенського козацького полку Павла Федоровича Габелка, висланого з Лубенщини до Казахстану за належність до Революційної Української Партії (РУП) та участь у селянських заворушеннях 1905 року. Ф. П. Габелко є достатньо відомим українським громадсько-культурним діячем, літератором, актором й художником, він творив під псевдонімами – І. М. Мелетич, Ф. Лубенський, Федорко та ін. Його родина на початку 1920-х років повернулася на хутір Гуляївка, що був тоді поблизу села Березоточа, Лубенської округи. Федір підлітком навчався у школі села Березоточа, потім на робітфаці Лубенського педінституту, проте його не викінчив, згодом, у 1936-1938 роках, він, уже парубком, відновив навчання в Харківському інституті кінофікації, потім працював у Маріуполі.

На початку війни Федір Габелко потрапив у полон, перебував у концтаборі «Мозах», працював у дортмундській копальні, потім у наймах у бауера. Щоб уникнути повернення до совєцького союзу, Габелко втік з репатріаційного табору в Чехії до міста Регенсбург (Німеччина). У таборі займався малярством і видавничою справою, видав свою першу збірку «Три хрести». У 1949 році Федір Павлович емігрував до Австралії, де спочатку видавав журнал «Український голос» в Аделаїді, керував вокально-музичною, драматичною і хореографічною студією, згодом переїхав до Мельбурна, потім до Канберри, де заочно закінчив відділ креслярства та електроніки; там він заснував Українсько-австралійське мистецьке товариство імені Миколи Лисенка, видавав журнали «Основа» та «Голос громади», популяризуючи українську культуру серед австралійців. Натепер Ф. Габелко замешкав у Мельбурні, живе з дружиною Філонілою, однак має ще одну оселю, де видає у своїх 98 з гаком (!) років часопис із промовистою назвою «Прозріння».

Я зустрічався з Федором Павловичем у серпні 2012 року в його помешканні, довго з ним розмовляв, дискутував і… дивувався залізній волі, натхненню й такій щирій українськості свого нового приятеля й майже вдвічі старшого за віком земляка. До речі, дружина Федора Габелка, пані Філоніла (дівоче прізвище – Карюк), народилася в селі Соколова Балка, що біля міста Полтава. У 1943 році родина Карюків виїхала на роботу до Німеччини. Філоніла закінчила українську гімназію в місті Ансбах і була членом українських молодіжних організацій, танцювального ансамблю та церковного хору. 20 жовтня 1949 року вона разом з усією родиною Карюків приїхала до Австралії, де 1952 року одружилася з Федором Габелком та виїхала до Аделаїди, де стала активною членкинею вокально-музичної драматичної та хореографічної студії, у 1958 році переїхала разом з чоловіком до Канберри, де продовжила навчатися мистецтву співу, який розпочала ще в Мельбурні, спочатку у студії вчительки співу у пані Ланц, а пізніше – у пані Лі Мор; увесь свій час є активною в українському культурно-мистецькому, церковному та громадському житті, була членкинею ансамблю бандуристів імені Миколи Лисенка під керівництвом відомого бандуриста Віктора Мішалова, дід та батько якого, відповідно, Марко та Юрій Мішалови, також походили з Лубенщини, про що я докладніше писатиму нижче.

Філоніла Габелко була організаторкою вокальної групи «Волошки», яка з часом переформувалася в ціле Українсько-австралійське мистецьке товариство імені Миколи Лисенка. Якийсь час, уже у Мельбурні, вона була диригентом Свято-Покровської парафії УАПЦ в Ессендоні та керівником хору сестриць імені княгині Ольги, членкинею ансамблю бандуристок «Колорит» та знаменитого хору «Чайка», що ним довший час керував знаменитий диригент і композитор неперевершений Маестро Степан Корінь, 100-річчя від дня народження якого ми відзначали цього року. Як і її чоловік Федір, пані Філоніла за самовіддану працю на громадській ниві, для добра української визвольної справи та у царині українського мистецтва й популяризації української пісні та історії мистецтва нагороджена багатьма відзнаками світових українських інституцій.

Їхній спільний син Павло народився у районі Гленрой, у Мельбурні, був охрещений в обряді УАПЦ, початкову й середню школу закінчив у Канберрі (Telopea Park High School), весь час є активним в українському та австралійському Пласті, з юнацьких років – член куреня «Лісові Чорти», пізніше брав участь в українському житті у країнах поселення – Англії та Норвегії, де працював заробітково у досить поважних фірмах. Вищу освіту Павло Габелко здобув в університеті Канберри (Bachelor of Science with Honours), у 1981-1990 роках працював в ESSO як геофізик, відтак, закінчив студії в університеті у Макворі – Master of Business Administration (MBA), а потім – Institut European D’administration des Affaires – INSEAD, Fontainbleau, Франція (1991), працював як Senior Consultant Corporate Strategy and Finance at Gaffney Cline and Associetes, London (1991-1993), потім переїхав до Норвегії на роботу Manager of Strategy and Portfolio Development in Statoil, – в одній з найбільших нафтодобувних промислових фірм у світі. У 1995 році Павло Габелко одружився з Джоен Беліндою (до заміжжя – Смаїл), мають спільних дітей. Донедавна Павло зі своєю родиною проживав у Норвегії, але натепер уже працює у відомій нафтовій фірмі з центром у США, хоча ніколи не забуває про прабатьківщину своїх батьків та дідів, Україну, де й побував разом з батьком та сином минулого року.

…І ось уже зовсім недавно такий поважний гуляївський козарлюга Федір Павлович Габелко попросив мене, мовляв, ну ж бо, поїдь, друже Олександре, милими мені місцями, відвідай Лубенщину та сфотографуй для мене стару українську хату, буду малювати картини й згадувати минуле…

А їхав я до місцини, де був колись хутір Гуляївка, де й проминули юнацькі роки Федора Габелка, прямісінько через село Піски, та й побачив обабіч шляху ошатну дерев’яну церкву. Згідно з описами, що їх мені вдалося роздобути пізніше, цей «…храм хрещатий у плані, на кам’яному фундаменті, однокупольний, зі стрункою триярусною дзвіницею. Досить багато оздоблений різьбленими пасками, карнизами, щипцями, пілястрами. Невисокі кутові зруби підкреслюють ступінчастість силуету. Вертикальну направленість споруди підсилюють трикутні фронтончики фасадів, граней барабана і купола. Стіни горизонтально обшиті, завершені карнизами з ажурною дерев’яною різьбою і невеликими напівциркульними, трикутними і кулеподібними арками. Куполи мають деякі риси бароко. Шатер дзвіниці навіть із заломом…»

Подейкують, що коли у сумнозвісні «совєцькіє врємєна» войовничі безбожники на чолі з московськими большевиками та їхніми прихвоснями з місцевих намагалися зруйнувати дзвіницю, то трос порвався і дзвіниця встояла, а під час Другої світової війни, у 1943 році, «взагалі сталося диво – в храм потрапили два снаряди і... не розірвалися!» Від 1992 року церква у селі Піски повернута громаді, й вона дійсно є головною окрасою цього села, однак, зайшовши всередину, я несподівано для себе почув, що якийсь піп чи, даруйте, «батюшка» «служить» не українською, одразу ж вийшов геть, стало якось дуже огидливо… Мабуть, дуже-дуже таки не хотілось мені почути, як у старій українській церкві «славили» такого собі «масковскава патріарха Кіріла», а то й, не дай Боже, біснуватого україножера Путіна, цього новітнього Гітлера, як «царя всєво міра» (бо й таке частенько у нас буває!). То ж, довелося сфотографуватись лише поряд з парканом цієї дійсно чудової української церкви.

А перед цим, прямуючи з родиною на власному авто до Лубен, на околиці села Їсківці я звернув увагу на ситого коня, що мирно пасся на городі біля дороги, й згадався мій улюблений уривок з оповідання Володимира Дрозда про білого коня Шептала: «…Неприємна, знайома млявість – провісниця всяких прикростей – закралася в груди коневі. Звичайно, візьмуть його, хоча завтра вихідний, і хотілося б відпочити. З конюхом у Шептала особливі стосунки: той його не б’є, не посилає на важку роботу, бо він – білий кінь, а потрапив у бригадне стовпище через злий випадок. І все-таки, вибір упав на Шептала, який вважав принизливим для себе цілий день ходити по колу або в упряжі по вулицях святкового міста (хай соромно буде людям, які загнуздали його, білого коня!)…»

І мені стало чомусь так соромно за нас, українців, що продовжують, як у ті сумнозвісні колгоспні часи, загнуздувати білих коней!

Однак, лишень те, що цей білий ситий кінь належав, ймовірно, селянину-одноосібникові, бо колгоспів у нас уже не залишилося, та й пасся на власному городі свого ж господаря, хоча й неподалік напівзруйнованої хати, то все ж десь глибоко в душі затеплилася надія, що українці, незважаючи на війну та негаразди, й цього разу виживуть. Мабуть, на таке надихала спокійна й мужня постава самого білого коня.

Мій шлях проліг на знамениту Лубенщину, батьківщину іншого незабутнього українця Сергія Михайловича Шемета, місце Вічного спочинку якого я відвідав на цвинтарі Фокнер, у Мельбурні, у серпні 2012-го року. Походив же Сергій Шемет, цей визначний український громадський та політичний діяч, журналіст й діяч монархічного руху та один зі засновників знаменитої Української партії хліборобів-демократів, зі старовинного шляхетського роду Шемет-Кежгайлів, народився у родині землевласників 6 червня 1875 року, на хуторі Олександрівка, Лубенського повіту, тодішньої Полтавської губернії, згодом закінчив Технологічний інститут у Петербурзі, де очолював Українську студентську громаду, 1900 року заснував культурне товариство «Родина», пізніше став провідним діячем Української Народної Партії.
Якраз Сергій Шемет від 1905 року й саме у Лубнах почав видавати першу легальну українську газету Наддніпрянщини «Хлібороб», й у цьому ж повітовому місті вже 1917 року став співзасновником Української партії хліборобів-демократів, пізніше, у квітні 1918-го, він належав до ініціаторів скликання Хліборобського конгресу, на якому було проголошено гетьманом України Павла Скоропадського, а у період гетьманату виступав за українізацію гетьманського уряду, та не підтримував ідею збройного повстання проти Павла Скоропадського.

В еміграції Сергій Михайлович був від 1919 року, де спільно з неперевершеним діячем українського руху В’ячеславом Липинським був активним у монархістському Українському Союзі хліборобів-державників, що постав 1920 року. У 1920-1925 роках С. Шемет працював співредактором журналу «Хліборобська Україна» та інших гетьманських видань, а під час перебування в еміграції був особистим секретарем Гетьмана Павла Скоропадського та членом Ради Присяжних, мешкав у Тарнові, Відні, Берліні, Парижі, згодом перебрався до Австралії, де був одним зі засновників Союзу українських організацій Австралії (СУОА), написав праці «Микола Міхновський (посмертна згадка)» (яка, до речі, вперше в Україні була видрукувана мною у згаданій книзі «Українська Австраліана…»), як також інші не менш цікаві й цінні праці, як от: «До історії Української демократично-хліборобської партії» (1920), «Полковник Петро Болбочан. (Нотатки до історії Запорозького корпусу 1917-1919 рр.)», «Огляд українського хліборобського руху в еміграції в першій половині 1921 року» (1921), «Самостійність як нездійсненна ідея, як декларація, як державний чин» (1928), «В. К. Липинський при громадській роботі» (1931), «Нація в поході» (1941), Сергій Михайлович Шемет завершив свій земний шлях 5 травня 1957 року в Мельбурні.

Небіж Сергій Шемета – пан Богдан Шемет – народився 17 липня 1903 року також у родинному гнізді Шеметів, на Лубенщині. Від 1920 року перебував на еміграції, де вищу освіту здобув в Університеті Геттінгена, у Німеччині, 1927 року. У молодому віці Богдан Шемет також долучився до гетьманського руху, мешкав у Німеччині й Чехії (до кінця Другої світової війни), Франції (одразу ж по цій війні) та в Австралії (від 1949). Б. Шемет був активним у громадському житті як голова Української громади Вікторії (УГВ) (1952-54, 1960-61), заступник голови СУОА (1954-55) та його голова (1958-59), був обраний членом НТШ в Австралії, входив до складу багатьох управ, очолював тривалий час головну управу Союзу Гетьманців-Державників Австралії, помер також у Мельбурні 15 квітня 1992 року

Мій шлях у похмурі листопадові дні проліг також до знаменитого Мгарського монастиря, який завжди відігравав видатну роль у духовному житті України, деякі приміщення якого добудував гетьман Іван Мазепа, а тепер там «служать»… московські попи. Як відомо, цей святий храм біля Лубен був заснований ще 1619 року на кошти княгині Раїни Могилянки Вишневецької й збудований митрополитом Ісаєю Копинським (тоді ігуменом Густинським і Підгорським). За легендами, монастир на цьому місці існував ще до татарської навали XIII сторіччя, в 1692 році на місці дерев’яної церкви на кошти гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи і за проектом талановитого віленського зодчого Іоганна-Баптиста Зауера (Івана Баптиста – автора Троїцького собору в Чернігові) у співдружності з місцевими майстрами М. Томашевським і О. Пирятинським був збудований кам’яний Спасо-Преображенський собор. 1785 року, на місці, де любив усамітнюватися Афанасій Лубенський, патріарх Царгородський (пізніше прославлений як святий), була збудована дзвіниця.

До 1917 року в монастирі зберігалися мощі Афанасія, бо патріарх помер тут, повертаючись з Москви в Константинополь. Святитель Афанасій зарахований до святих у 1662 році, зараз мощі його зберігаються в Благовіщенському соборі Харкова. Згідно з доступними матеріалами, у 1622 році відомий церковний діяч Ісая Копинський створив тут братство, що активно протистояло окатоличенню лівобережних українців. Населення монастиря складалося, здебільшого, з колишніх запорозьких козаків. У 1663 році в монастирі під іменем монаха Гедеона перебував син Богдана Хмельницького, Юрій. З 1737 року ігуменом, а з 1744 року першим архімандритом монастиря був майбутній святитель Йоасаф (Горленко), єпископ Бєлгородський. Його наступником став Іларіон Рогалевський. На території монастиря поховані Константинопольський патріарх Серафим, київський митрополит Йосиф, архієпископи: Тобольський – Амвросій (Келембет) і Полтавський – Мефодій (Пековський).

У XVII-XVIII сторіччях тут був створений Мгарськиий літопис. При монастирі був заснований скит з церквою Благовіщення Пресвятої Богородиці… Монастир свого часу відвідали майже всі гетьмани України, багато з яких жертвували значні кошти на його утримання. Серед меценатів монастиря відзначився Людвіг Дант, принц Гессен-Гамбурзький. Тут побували московський цар-дітовбивця «Пьотр Пєрвий» (Кішкін), Алєксандр Пушкін, Тарас Шевченко та майже всі класики української літератури XIX-ХХ сторіч. Монастир відіграв важливу роль у духовному становленні святого блаженного старця Паїсія Києво-Печерського, уродженця Лубен, який ще хлопчиком відвідував обитель. Монастир існував до 6 серпня 1919 року, коли большевики розстріляли ченців на чолі з ігуменом Амвросієм. Новомученики поховані за вівтарем скитської церкви.

Пізніше на території цього монастиря була дитяча колонія, а від 1937 року – дисциплінарний батальйон РСЧА; з 1946-го – військові склади совєцької армії, а 1985-го монастирські споруди передали під піонерський табір (!?). У травні 1993 року в Мгарській обителі відроджено чоловічий монастир, а 22 листопада 2013 року сумнозвісний, з дозволу сказати, «президент», а насправді – недолугий донецький завгар і кривавий вбивця Небесної Сотні Віктор Янукович підписав указ «Про заходи щодо відзначення 400-річчя заснування Мгарського монастиря», згідно з яким він «передбачив» протягом 2014-2019 років здійснення заходів зі збереження, реставрації споруд та об’єктів, розташованих на території цього монастиря, а також будівництво корпусу бібліотеки. Та, як видно, не судилося «дважди несудімому» «гражданіну» Януковичу та його нахабно-кривавому й злодійкуватому охвістю далі оскверняти цю направду святу українську обитель поблизу Лубен, хоча московські попи-«батюшки» і мальований «образ» іншого «гражданіна Расєї палковніка КГБ Кіріла Гундяєва», якого Кремль чомусь називає «патріархом Маскви, как Трєтьєго Ріма», – в українському Мгарі ще залишаються… Принаймні, поки що…

Вдалині ж від Мгарського монастиря виднівся Курган Скорботи з великими Дзвоном та Хрестом, що його вінчають, як пам’ять про незагоєну рану українства – суцільний Голодомор-Геноцид 1921, 1932-33 та 1947 років, що був організований московськими манкуртами – большевиками-вурдалаками. Цей Курган Скорботи став, мабуть, першим в Україні пам’ятником жертвам Голодомору, був відкритий 11 вересня 1993 року з нагоди відзначення сумного 60-річчя Голодомору 1932-1933 років.