У 90-х роках минулого сторіччя Віктор Іванович Шишкін стояв біля витоків законодавчої бази новітньої Української держави – був першим її генеральним прокурором, народним депутатом трьох скликань, багаторічним суддею Конституційного Суду України. Володіючи величезним практичним досвідом та інформацією про залаштункові ігрища владоможців, нині суддя Конституційного Суду України у відставці має унікальну можливість аналізувати ефективність роботи, щонайменше, трьох державних структур – прокуратури, парламенту та судів і відверто висловлювати свою думку.

– Пункт «д» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 р. «Визначення агресії» встановив, що «засилання державою або від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, мають кваліфікуватися як акти агресії». Незалежно від того, чи мало місце формальне оголошення війни, чи ні. Натомість, в Україні триває незрозуміла антитерористична операція – АТО, а не війна.

– У нас – війна. У нас сепаратистів немає. Сепаратистами ми були у 1991 році, коли проголошували незалежність України від держави під назвою СРСР. Сепаратизм для мене на 90 відсотків позитивне слово. У вас є якісь претензії до шотландських сепаратистів, ірландських, каталонських, баскських? Ми можемо засуджувати терористичні методи баскських сепаратистів, однак, сама тенденція – боротьба за свою незалежність – це позитивне явище. Бо йдеться про національно-визвольний рух. Тому на сході України в головах тамтешніх мешканців проходить підміна понять. В Україні можна казати про сепаратизм кримських татар, які не проти створити своє власне державне утворення. До речі, сепаратизм – це необов’язково відірваність від держави. Сепаратизм може існувати в різних проявах, зокрема, культурних, автономних, національно-адміністративних утвореннях. Те, що відбувається у нас, на сході країни і в Криму – це не сепаратизм, це – колаборація. На кшталт того, що було у Франції з колабораціоністським урядом Віші, який під час Другої світової війни був союзником Гітлера. Мені невідомо, щоб Рузвельт або Черчилль проводили перемовини з пронімецьким урядом маршала Петена, мали з ним справу. Так звані сепаратисти на сході України і в Криму волали «Путін, ввєді танкі!» й махали прапорами іншої держави, Росії, тобто, вони зрадили Україну, стали колаборантами.
Також не називайте колаборантів «п’ятою колоною». Це – неповага до іспанців, це – маніпулятивний витвір Сталіна. Франко наступав на Мадрид чотирма колонами. П’ята колона – це франкістське підпілля у столиці Іспанії. Однак, це були іспанці за Іспанію. Не за республіканську, не за комуністичну, а за франкістську, проте вони не піднімали ані італійських, ані німецьких прапорів. Вони воювали під іспанськими прапорами. «П’ята колона» – це не зрадники.

– «Правильно називати – це означає правильно розуміти», – казали стародавні філософи. У «Правилах для керівництва розуму» всесвітньовідомий французький філософ і математик XVII сторіччя Рене Декарт стверджував, що його метод полягає «в порядку та розміщенні того, на що повинна бути спрямована гострота розуму». Назвавши речі своїми іменами, відомий український журналіст Віталій Портніков однозначно прокоментував постанову Верховної Ради відхилити законопроект щодо заборони або обмеження виступу російських артистів, які підтримують агресію РФ проти України та офіційно не засудили її. Цитую: «Відмова Верховної Ради підтримати закон про заборону гастролей тих, хто не виступає проти окупації території України, та ще й в умовах війни, що продовжується, – звичайнісінький колабораціонізм. Не треба себе дурити».

– Проблеми й справді виникають через неврахування воістину геніальної поради Рене Декарта: «Правильно визначайте значення слова і позбавите світ половини його облудних уявлень». У нас через облудні слова – облудні уявлення. У нас не лише ворожа гібридна пропаганда, але й гібридна політика наших керманичів, наших медіа. Від українських журналістів і політиків можна почути глибокодумні розмірковування про «російські терористичні війська», про «найманців», «бойовиків», «терористів», «сепаратистів». Однак, ніхто не вживає термін «колаборанти», і дуже мало вживають термін «російські окупаційні війська». Тим часом на нашій території перебували і перебувають законні військові формування сусідньої держави-агресора. Це – не терористичні війська, а регулярні, це – армія агресора. За своїм статусом це – окупаційні війська. Ми маємо це визнати.

– Не віриться, що керівництво нашої держави цього не розуміє. У чому причина, чому уникають називати речі своїми іменами?

– Про це можна лише здогадуватися. Можливо, і справді бояться. Це – перше, що спадає на думку. Мабуть, у душі вони самі колаборанти. Перебування джерел постачання фінансових ресурсів Російській Федерації у вигляді податків, які сплачує, приміром, липецький «Рошен» та інші, – це вже допомога агресорові. Це може робити лише колаборант. Наявність бізнесу в Росії наших олігархів, бізнесменів, політиків – це сплата податків сусідній державі. Це кулі, снаряди й міни, випущені у наших вояків на фронті. Тож те, чим займається наш уряд, насамперед, адміністрація президента, – це, на мій погляд, звичайнісінька колаборація. І небажання висвітлити ситуацію математично чітко, а не за допомогою політичних викрутасів.
Всіх, хто проголосував за зміни до Конституції, я звинувачую в колабораціонізмі, хоч серед них були й командири добровольчих батальйонів. Мабуть, це вони зробили через недолугість, або через те, що лягли під чинну владу. До парламенту потрапили мало що знаючі з погляду філософії, політології, юриспруденції люди. Існують дефініції, слова, терміни, які давним-давно чітко визначені й вживані, котрі однозначно характеризують явища і поняття. Застосовувати до відомих і конкретних явищ інші терміни й поняття – це моральний, а може і кримінальний злочин. Наші ЗМІ під час війни не навчились говорити правди. Не навчились чітко визначати й розрізняти важливі явища. Згадаймо, до прикладу, спекуляції довкола репліки Джо Байдена з приводу аналогій між Техасом і Донбасом – ми ж не знаємо дослівного перекладу сказаного, в якій ситуації і в якому контексті казав американець. Не знаємо, хто і що спонукав до цієї заяви віце-президента США.
Варіант мінського «договорняка» привіз Петро Порошенко. Згадайте: мирний план Порошенка, альтернативи Мінському договору немає... Це все ми чули. Однак, Порошенко привіз лише «план А» і поставив Захід в умови, щоб той підтримував саме цей план, якому, нібито, немає альтернативи. Не треба у всьому звинувачувати Меркель. Не буде ж Меркель наказувати Порошенкові, щоб він привіз «план Б», «план В» тощо. Саме це дозволяє підозрювати Порошенка та його адміністрацію якщо не в прямій колаборації, то в її потуранні. Вони не думали і не думають на кілька ходів наперед. У зовнішній політиці Української держави відсутні запасні варіанти для тих чи інших ситуацій. Чому ми вперлися в цей мінський «договорняк»? Безумовно, про щось говорити в Мінську можна й треба було. Проте, чому одночасно ігноруються будапештський, вишеградський, нормандський або інший варіант поведінки? Не чути про ініціативи щодо скликання європейської або світової конференції щодо ситуації в Україні.

– У нас парламентська форма правління. Однак, роль Верховної Ради малопомітна.

– Я також не можу зрозуміти наших парламентарів. Верховна Рада жодного разу не проявила ініціативу як парламент. Навіть у президентський період Леоніда Кучми український парламент був більш самостійний і виявляв більше спротиву Кучмі. Прийняття Конституції у 1996 році було спротивом депутатів президентові. Хоча тоді, по суті, в нас була президентська республіка. Сьогодні ж – парламентська: влада закріплена за урядом, сформованим парламентом. Натомість, Верховна Рада, образно кажучи, президентові в рот заглядає. Такого немає навіть у президентській республіці, яка називається США. Я цього феномену пояснити не можу. Чому обрали таких беззубих, бездарних депутатів (я не згадую про так званий «окупаційний блок»), які ідентифікували себе як надія України. Я не бачу їхнього патріотизму, зокрема, й під час голосування щодо змін до Конституції.
Петро Порошенко перетягнув на себе ковдру в усіх інших напрямах діяльності, які належать виконавчій владі на чолі з урядом і законодавчій – парламенту. Президент ініціює закони, які парламент має не ухвалювати, а виробляти самостійно, і напрацьовувати багато чого іншого. У той же час глава держави «сачкує» щодо виконання тих конституційних зобов’язань, які йому безпосередньо приписані. Він досі не став Верховним головнокомандувачем. Замало одягати військову куртку і відвідувати військові навчання та військові бази. Президент має стати Верховним головнокомандувачем в умовах війни або воєнного стану, відтак, узяти всю відповідальність і командування на себе…
У нас досі триває незрозуміле явище під назвою «АТО». Запровадив його тимчасово виконуючий обов’язки президента Олександр Турчинов. Новообраний президент міг виправити помилку і запровадити воєнний стан. Принаймні, на окремих територіях. Натомість, триває так звана антитерористична операція, якою керує заступник голови СБУ. Навіть не голова СБУ.

– Наскільки мені відомо, в Кримінальному Кодексі відсутнє чітке визначення тероризму, відсутнє визначення «терористична організація». Такий собі евфемізм, який маскує агресію сусідньої держави.

– Маєте рацію. Для мене Порошенко є порушником Конституції. Хіба проведена мобілізація конституційна? Читаємо Конституцію. Там написано, що мобілізація проводиться разом із запровадженням воєнного стану – 20 пункт, 106 стаття. Там написано: «Оголошення мобілізації та введення воєнного стану є повноваженням президента». Це має бути затверджено Верховною Радою впродовж двох днів. Якщо парламент не затверджує введення воєнного стану, який іде сукупно з мобілізацією, то всі мобілізації неконституційні. Хто відповість за кров мобілізованих, які загинули на полі бою? Питання – не риторичне.
Що означає не оголошення Росії агресором? Це зняття з неї відповідальності за знущання над полоненими – мовляв, знущалися якісь бойовики. Росія не підпадає під Міжнародний трибунал на кшталт Нюрнберзького. І до Римського Статуту не хочуть приєднуватися наші депутати. Відтак, лише Україна відповідатиме за збитки, яких зазнали українські громадяни на Сході України, відповідатиме за збитки, що вчинили колаборанти. Згідно з Конституцією, захистити громадянина зобов’язана держава. Так написано у 3 статті. Відтак, усі претензії матеріального плану будуть скеровані до нашої держави, а не до Росії, бо вона не визнана агресором.
Всі проблеми Донецької та Луганської областей українська влада чомусь розглядає окремо від Криму. Окремо можна розглядати лише бойові дії з погляду припинення вогню на фронті. Бо в Криму немає бойових дій. Всі інші проблемні питання мають розглядатися в комплексі з Кримом. Це – не лише окупована територія, це – ще й анексована територія – вищі органи влади Московії ухвалили акт про приєднання Криму до складу Росії. Росія – агресор і в Криму, і в Донецькій області, і в Луганській. Що робить українська влада? Каже, що, оскільки анексію Криму в Європі ніхто не визнав, то нема чого зараз порушувати це питання. І це при тому, що нинішня Європа не демонструє стабільну політичну поведінку.

– Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією діє. Безвізовий режим також діє. Нас застерігають, що запровадження візового режиму українською стороною неминуче викличе дзеркальну реакцію з боку Росія... Однак, я не про це. За кілька місяців настане 2017 рік. Треба, очевидно, ставити питання про вивід Чорноморського флоту. Інакше, фактично, погоджуємося на те, що вчинила Росія.

– Наші парламентарі не мислять на перспективу. Згадаймо Харківські угоди. У їхньому підписанні звинувачують, насамперед, Януковича. Однак, у тому парламенті ніхто не наважився сказати, що Янукович – зрадник, і всі, хто голосував за Харківські угоди, є зрадниками.
Ще будучи суддею Конституційного Суду, я не міг висловлюватися відкрито і давати політичну оцінку. Міг висловлювати лише окремі думки. Проте надрукував статтю в журналі Києво-Могилянської академії, в якій проаналізував співвідношення основних норм Конституції і норм Перехідного періоду. Це був завуальований удар по Харківських угодах. Ніхто на це не звернув увагу.
Мої конфронтації з Леонідом Кучмою відомі. Я належу до десятка його найзапекліших ворогів, і сьогодні вважаю, що він має сісти за ґрати. І немає йому чого щось там репрезентувати в Мінську. Проте ставлю питання суто з об’єктивного погляду: чи мав право Кучма підписувати угоду щодо Севастополя? Так. Мав конституційне право. Я критикував цю угоду, насамперед, зміст. Зокрема, 20 статтю, де йшлося про пролонгацію угоди через кожних п’ять років, але критикував змістовну частину. Бо, в принципі, Кучма міг підписувати угоду, бо в Основному Законі є 17 стаття, яка зазначає, що на нашій території не може бути військових баз.
Однак, пункт 14 Перехідних положень є винятком. У ньому фактично йдеться про перебування Чорноморського флоту на нашій території, що давало можливість підписати договір про використання Севастополя для Чорноморського флоту Росії відповідно до договору тимчасово.
Чим відрізняються Перехідні положення від основного тіла Конституції? Основне тіло Конституції – вічне. Як американська Конституція. Якщо і хочуть щось змінити, то лише в спеціальному порядку. Перехідні положення мають одномоментний і тимчасовий характер. Тобто, їх виконали, і вже наступного дня вони померли. Їх немає. На них не можна більше звертати уваги. Наочний приклад. Леоніда Кучму було обрано президентом на п’ять років. Обирали його влітку. В Конституції 1996 року було написано, що вибори президента відбуваються в останню неділю жовтня. Як бути? Отож, у Конституції зазначено, що після закінчення п’ятирічного терміну перебування президента на посаді він продовжує виконувати свої повноваження до проведення президентських виборів. Тобто, перехідні положення Конституції дали Леонідові Кучмі можливість перебувати на посаді президента п’ять років і три з половиною місяця. Однак, таку можливість йому було надано лише один раз, тобто, норма є одномоментною. Ця норма після її виконання вмерла. Вона стала історією.
Після того, коли у 1997 році Кучма підписав договір про двадцятирічне перебування Чорноморського флоту у Севастополі, 14 пункт щез, ця норма вмерла. На якій тоді підставі тоді були підписані Харківські угоди щодо Чорноморського флоту? Адже 14 пункту вже немає. Він «помер» у 1997 році. Стаття 17 Основного Закону забороняє підписувати такий документ – на нашій території заборонене перебування військових іноземних баз. Тож Янукович і вся його камарилья – зрадники. Підписані Харківські угоди не мають конституційного підґрунтя. У 2012 році про це мало хто казав. Куди подівся патріотизм? Чому відсутнє бажання поглянути на кілька ходів наперед? Накопичення таких системних помилок, врешті-решт, може призвести до втрати Української держави. Народ має це усвідомити і чітко зрозуміти, що саме він є джерелом влади. Усвідомити, в якій жахливій ситуації перебуває він і його державність. Не лише через агресію Путіна, але й через недолугу поведінку нашої влади. Через недолугу поведінку Європи, яка не має політичного стержня. Європа показала свою неспроможність до виконання договірних зобов’язань. Одна частина Європи пообіцяла нам вступ до ЄС, а маленькі Нідерланди в один момент вчинили демарш… Тобто, ЄС не є договороспроможним суб’єктом.

– Що можна витиснути з Будапештського меморандуму?

– Кажуть, що в цьому документі немає чітко прописаних зобов’язань. Проте, там є слово «гарантуємо». Його можна тлумачити і як зобов’язання. Тож маємо на цьому наполягати. Для цього існують такі установи, які називаються «конституційні суди», які мають право тлумачити прописані норми. Від США можна і треба вимагати гарантування нашої територіальної цілісності. Якщо одна сторона (Росія) не виконала своїх зобов’язань, то ми повинні вимагати їх виконання від інших сторін. Підписанти Будапештського меморандуму забрали від нас ядерну зброю, обеззброїли нас. Значить, взяли на себе обов’язки гаранта. Якого рівня гаранта – це вже інше питання.
Щодо постачань зброї. Тут також провина нашого уряду. Через нашу поведінку в світі складається уявлення, що в Україні триває внутрішній конфлікт. Оголошення воєнного стану вказало б на те, що є агресор. Якби Верховна Рада офіційно визнала Росію агресором, то світ зрозумів би, що маємо не внутрішній конфлікт, а конфлікт зі зовнішнім суб’єктом.

– Військовий експерт, народний депутат Дмитро Тимчук 22 вересня зазначив дуже дивну термінологію, яка використовується вже на початку так званої угоди про розведення сторін. Цитую: «З перших пропозицій цієї Угоди вражає термінологія. Абсолютно незрозуміло, як українська сторона могла підписати документ, в якому російсько-терористичні війська на Донбасі названі (тільки вдумаймося!) «збройними формуваннями окремих районів Донецької та Луганської областей України». Депутат звертає увагу на те, що на боці бойовиків воюють, мінімум, два армійські корпуси, які підпорядковані військовому командуванню ЗС РФ. Цитую: «На третій рік війни тільки останній ватник не знає, що ми маємо справу з формуваннями не «областей України», а Збройних сил Росії, які організаційно входять у вигляді двох армійських корпусів до складу ВС РФ, підпорядкованих російському військовому командуванню, та і в яких командири підрозділів, починаючи, як мінімум, з рівня роти, – кадрові російські офіцери. В Угоді ж нам подали ці два армійські корпуси ВС РФ як якісь «місцеві» формування». Інакше кажучи, згідно з документом, який підписала українська сторона, війна на Донбасі – не агресія РФ, а «внутрішній конфлікт».

– Проаналізуймо, що коїться на сході України. Чітко визначимось з явищами. Оголошення воєнного стану і визначення агресора надає право державам постачати нам зброю. У нас пропагандисти усе перекручують. Мовляв, МВФ не дасть нам грошей. У нас свої гроші є. Подачки МВФ мене не цікавлять. Однак, якщо ми – жертва агресії, то в інших країн відкриваються більші можливості допомогти нам різними методами й засобами, зокрема, дати летальну зброю. Якщо ж у нас внутрішній конфлікт, то міжнародними документами забороняється постачати нам зброю і певне обладнання.
Якщо підписується такий документ, на що звернув увагу Дмитро Тимчук, то це – точно колаборація. Влада наша, по суті, визнає існування внутрішнього державного конфлікту, а в нас насправді зовнішня агресія, і всі, хто її підтримує у тій чи інший спосіб, є колаборантами. Озброєні та неозброєні.

– Про суддів сьогодні не пише і не згадує хіба що лінивий. Насамперед, коли йдеться про їхню недоторканність. Нині маємо величезну кількість прикладів крайнього рівня розбещення суддів, їхню цинічну й нахабну поведінку, усвідомлення цілковитої безкарності на тлі зарозумілого мовчання колег-суддів. Що скажете з цього приводу?

– У 1995-96 роках, коли творився текст Конституції, ми намагалися зробити максимально прозорими призначення і звільнення суддів. Проте, для того, щоб їх захистити, ми дещо «перегнули» з недоторканністю. Не зуміли передбачити, що суддівський корпус буде інфікований криміналом і хабарництвом.
На мій погляд, сьогодні підозрюваний суддя одразу має бути затриманий, навіть якщо це – помилка. Зараз Конституцією передбачено термін затримання на 72 години. Гадаю, що треба скористатися молдавським шляхом – їхня Конституція передбачає затримання на 48 годин. Навіть якщо прокуратура помилиться або буде зорієнтована на неправомірні дії – через 48 годин перед затриманим суддею вибачаться, компенсують завдану шкоду. Підозрюваного затримувати треба одразу.
Наші судді самі себе позбавили незалежності. Я іноді критикую суддів КС: «Чому ви відвідуєте засідання парламенту? Що ви там загубили?»
У США федеральних суддів призначає президент, йому вони складають присягу. Я запитував Богдана Футея – єдиного українця федерального судді Сполучених Штатів: «Після того, коли присягнув президентові, ти його хоч раз бачив особисто?» Футей відповів, що жодного разу.
Стосовно суддів загальної юрисдикції просочується інформація, що їх контролюють так званою системою переведення, коли принципових суддів із Києва переводять в інше місто, а на їхнє місце призначають суддів із периферії.

– Кілька слів про судову реформу.

– Найголовніше у так званій судовій реформі – Конституцію взагалі не можна змінювати в умовах воєнного стану, це – державний злочин з боку депутатів, АП і президента.

– Але офіційно воєнний стан не запроваджено, його противники запевняють, що такий крок призведе до занепаду економіки, а в країну, що воює, ніхто не інвестуватиме.

– Є й інші так звані аргументи: мовляв, завтра путінські танки будуть у Києві, це – оголошення війни і т. д. Я це називаю системою маніпуляції. У спецслужбах є таке поняття, як операція прикриття. Це прикриття, спроба уникнути головного. А найголовніше – це невиконання президентом України своїх конституційних обов’язків Верховного головнокомандувача.
Не буде інвестицій? Так їх і так не буде – у нас несприятливий інвестиційний клімат незалежно від того, оголошено воєнний стан чи ні. У нас є зовнішній фактор – ведення бойових дій. І внутрішні фактори – корупція та адміністрування, документальна тяганина. Ці три складові і є перепоною для широких інвестицій.

– А ще кажуть, що в результаті запровадження воєнного стану істотно будуть обмежені права та свободи громадян.

– Не треба боятися слова «обмеження», тому що іноді вони потрібні. Наприклад, американці пішли на обмеження своїх конституційних прав після терактів 11 вересня. Тому що є питання доцільності та пріоритетів. Певні обмеження були б навіть корисні – не було би проблем з «Інтером» та іншими телеканалами, які проводять проросійську політику в Україні, виконуючи ідеологічного завдання противника.
Або взяти наших громадян на окупованих територіях – вони вже обмежені у своїх правах. Ми не можемо їх захистити. Вони не можуть пред’явити претензії Росії, оскільки її Україна не оголосила країною-агресором, і не запровадила воєнного стану.
Обмежені права волонтерів та добровольців. Ті, хто зараз захищає Батьківщину, опинилися поза правовим полем, бо, фактично, є незаконними військовими формуваннями. Хоча ця проблема також розв’язується запровадженням воєнного стану.

– Якось ви сказали, що не проти посадити Яценюка. Для цього є підстави?

– Його можна посадити хоча б з формулюванням «замах на зраду Батьківщині», коли він сказав, що хоче продати мільйон гектарів української землі. Оскільки він цього не здійснив, то йдеться про так званий замах.
У юриспруденції існують терміни: «зловживання службовим становищем», «перевищення посадових повноважень», «неналежне виконання службових обов’язків». У цьому блоці Яценюку можна згадати все, що пов’язане з пенсіями, доходами громадян, комунальними тарифами, іншими його ініціативами – там півкримінального Кодексу можна набрати, якщо захотіти. І термін давності не минув.
Стосовно Авакова, то я до нього ставлюся негативно не лише з погляду його належності до олігархічного клану. Не думаю, що його попередній бізнес був кришталево чистий. І порушення проти нього кримінальної справи за часів Януковича – це не лише політична розправа.

– Тобто, за часів Януковича комусь таки діставалося по заслугах?

– Не треба у всьому бачити тільки чорне або тільки біле. Елементарний приклад: з історії знаємо про існування нацистської злочинної організації – гестапо. Однак серед функціональних повноважень цієї зловісної структури була і боротьба з корупцією. Хто скаже, що боротьба з корупцією – це погано?
І коли ми кажемо, що при Януковичі відкрили кримінальну справу, то це не обов’язково негатив. Просто «регіонали» кримінальних справ проти своїх не відкривали, однак, проти політичних конкурентів, таких самісіньких економічних злочинців, відкривали.

– Арсен Аваков очолив МВС і дуже пишається новою поліцією. Щоправда, останнім часом ця красива картинка починає тьмяніти. У чому річ?

– Який фундамент закладався, такий і результат. Поліцейських не навчили навіть елементарним речам – правильно складати документацію. Передусім, йдеться про належне оформлення протоколів затримання, фіксації доказів.
Правильно оформлена документація – це правильне оформлення доказової бази, але якщо вона викликає сумнів, то злочинця практично не можна посадити.
Мені давали почитати «творіння» новітніх «центуріонів». Так ось, на одній зі суддівських конференцій я запитав: хто може звинуватити Шишкіна в корупції? Не піднялося жодної руки. Тоді я кажу: беремо будь-які десять протоколів, і я виправдаю всіх, кого звинувачують на підставі цих документів. Тому що вони оформлені так, що їх не можна розглядати як допустимий доказ.

– У нас сотня розстріляних на Майдані, тисячі убитих на сході, а ми тупцюємо на місці. Що ще має трапитись, аби країна рушила вперед?

Впевнений лише в одному: яценюки, порошенки, гройсмани, парубії не повинні бути у владі. Всі, хто хоче обійняти політичні посади в державі, зобов’язані пройти курс навчання на знання принципів державного устрою і державного будівництва, розуміння того, що таке держава взагалі. Потім скласти іспит, презентувати свій погляд на державний устрій, і лише тоді їх можна допускати до роботи. Зараз в Україні маємо лише зміну кланів. До того ж, клани щоразу гірші й гірші. Клан Януковича бачив перед собою конкретну мету – створення механізму розграбування держави. У тих, хто прийшов на зміну, є мета грабувати, але бракує механізму, тож кидаються з крайності в крайність.

– Який правовий статус Розпорядження президента України № 953/2014-рп від 8 липня 2014 року, в якому йдеться про уповноваження Леоніда Кучми на участь у Тристоронній контактній групі з мирного врегулювання ситуації в Донецькій і Луганській областях: «Л. Кучма здійснює діяльність, що передбачена цим Розпорядженням, на громадських засадах»? Протокол «по итогам консультацій Трехсторонней контактной группы относительно совместных шагов, направленных на имплементацию Мирного плана президента Украины П. Порошенко и инициатив президента России В. Путина», підписаний у Мінську 1 вересня 2014 року, містить цікаві пункти-формулювання: «Принять закон о недопущении преследования и наказания лиц в связи с событиями, которые имели место в отдельных районах Донецкой и Луганской областей Украины. Вывести незаконные вооруженные формирования, военную технику, а также боевиков и наемников с территории Украины». Серед підписантів документу: «Второй Президент Украины Л. Д. Кучма» та неідентифіковані особи: «А. В. Захарченко» і «И. В. Плотницкий». Який правовий статус цього документа?

– Я вже втомився аналізувати й пояснювати. У мене було чимало виступів на телебаченні й радіо, повідомлень у пресі, у моїх постах на Facebook. Нехай народ не ледарює, і сам прочитає ці порошенківсько-кучмівські «твори». Тому дуже стисло: Л. Кучмі доручається лише взяти участь у переговорному процесі у Мінську, і немає доручення щось підписувати; Кучма діє на громадських засадах, чому тоді цим «договорняком» на Українську державу покладено зобов’язання капітулянтського ґатунку.
Щодо мінського протоколу. Незрозумілий статус низки учасників перемовин. Хто вони – агресор, жертва агресії, воююча сторона? Що за незрозумілі фігури лише з прізвищами і без визначеного статусу? Чому з нашого боку саме їм даються якісь гарантії, обіцянки, державницькі зобов’язання. Ми що, держава, яка капітулювала?..