29 вересня в Україні відзначали грандіозну дату – 150-річчя від дня народження видатного українського історика, засновника національної історіографії, громадсько-політичного діяча Михайла Сергійовича Грушевського.

Цьогоріч, на відміну від попередніх менш значущих його ювілеїв, українська влада надивовижу мало потурбувалась про гідне пошанування того, для кого самостійність України була не лише авторською історичною розробкою, але й політичним викликом. Хоча в атмосфері тих геополітичних і гуманітарних проблем, що нависли над нашим громадянством, він мав би бути однією з найактуальніших постатей в інформаційному просторі. Аби хоч якось компенсувати цей інтелектуальний вакуум, провідні українські науковці організували міжнародну конференцію «Творча спадщина Михайла Грушевського: минуле і сьогочасне», яка відбулася 29-30 вересня в приміщенні Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві.
Про роль і значення академіка для сучасної політичної еліти, видання його зібрання творів і актуальність національної гуманітаристики в умовах гібридної війни з Росією розмовляємо з одним з організаторів конференції, директором Інституту української археографії і джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, доктором історичних наук, Георгієм Папакіним.

– У чому полягає місія вашого Інституту з урахуванням того, що установа носить ім’я Михайла Грушевського?

– Наш Інститут створений згідно з постановою президії Академії наук України і розпорядження уряду у 1991 році як спадкоємець Археографічної комісії АН УРСР. Але тоді ще не називався – іменем Грушевського. Спочатку це був Інститут української археографії, потім додали «і джерелознавства». А 1992 року «отримали» Грушевського.
Не буду приховувати – за право мати ім’я Михайла Грушевського була запекла боротьба. Претендентів на той час серед академічних інституцій було багато, найзначнішим з них виступав Інститут історії України, але так сталось, що саме Інститут української археографії та джерелознавства виборов це почесне ім’я, такого академічного і національного патрона.
Я думаю, що це рішення було дуже правильним, оскільки Грушевський – це така особистість, яку мало назвати лише істориком. Він займався і соціологією, і археологією, і культурологією, і суспільствознавством, і літературою. Лише «Історія української літератури» чого варта. Михайло Грушевський – це така постать, яку не можна вмістити в жорсткі рамки однієї науки. Він був людиною з широкими гуманітарними зацікавленнями.
І не випадково став патроном нашого Інституту, адже джерелознавство – не допоміжна наука для історії, що лише видобуває для істориків сировину. Зараз джерелознавство розглядають як основу всіх соціогуманітарних наук. Адже що таке джерело? Якщо дивитись глобально, то це – все, що створила людина впродовж свого життя, що створила цивілізація упродовж свого розвитку, що створило людство упродовж свого існування. Це все і є джерело як першооснова всього розвитку. Будь-якої науки. Цим користується не лише історія, але й література, юриспруденція, політологія, культурологія, українознавство – усі науки соціогуманітарного напрямку.
Зараз, у XXI сторіччі, літературне джерелознавство стає дуже актуальною темою в американських і європейських дослідженнях, бо це комплексний, а не фрагментарний підхід до дослідження літератури, історії чи філософії – і ми їх також досліджуємо. З видань нашого Інституту візьмемо останню публікацію наукової спадщини Миколи Шарлеманя. Його книжка присвячена Давній Русі і досліджує «Слово о полку Ігоревім». Знаємо, що багато хто вважає, що це пізніша підробка. Автор дослідження – природознавець, не історик. Він вивчив фауну, яка згадується в «Слові», і на підставі цього доводить, що твір автентичний. Бо деякі тварини, згадувані у «Слові», існували тут лише у XIII сторіччі, як, приміром, леви, котрі заходили сюди з Кавказу. Ось це і є інструментарій точної науки природознавства, який використовується для вивчення джерела.
Тобто, можна сказати, що від джерелознавства веде свій родовід уся соціогуманітарна сфера знання. І Грушевський, очевидно, інтуїтивно це усвідомлюючи, займався усіма цими науками. Ми, звісно, не претендуємо на таку глобальність, тому що це все ще треба доводити. Зараз дехто воліє розглядати нас як такий собі допоміжний ресурс до Інституту історії України. Не офіційно, звичайно. Потроху ми будемо ламати таку суспільну реальність і виходити на те, аби заявляти про джерелознавство як про основу соціогуманітаристики.

– Чи можемо стверджувати, що сучасна Україна, яка також потребує джерел для самовідтворення і візії майбутнього, опановує творчу спадщину Михайла Грушевського? Чи є для наших політиків Грушевський джерелом для процесів державотворення, чи сьогодні лише експлуатується його історична постать?

– Питання неоднозначне, і, розглядаючи його в історичній ретроспективі, я бачу тут кілька етапів. Перший – це початок 90-х років. Тоді на Грушевського дивились з дещо романтичної позиції, як на «першого президента України». Саме з 1992 року пішло розкручуватись таке абсолютно ненаукове твердження. Грушевський з’являється на купюрі, йому ставлять пам’ятники. Була створена Рада при президентові з вивчення творчої спадщини Грушевського (до речі, вже ліквідована). І на тлі того піднесення було прийнято рішення про видання зібрання його творів, чим і займається наш Інститут.
Зараз я не можу сказати, що маємо такий вже великий респект сучасної влади до Михайла Сергійовича Грушевського. Конкретний приклад – це 150-річчя від дня його народження. З формального боку, все обставлено, як треба. Є указ президента, який прийнято заздалегідь ще минулого року. Тоді ж видано і розпорядження уряду на виконання цього указу. Затверджено план заходів, створено організаційний комітет. Маємо констатувати, що комітет існує, до його складу навіть нещодавно було внесено зміни, але, на жаль, він діє недостатньо ефективно. Перше засідання відбулося лише 4 липня. Водночас, нарешті вдалося посунути вирішення проблеми подальшої публікації зібрання творів Грушевського, і, сподіваюсь, ювілейного року друком вийде не один, а, принаймні, чотири томи наукової спадщини академіка.

– На якому етапі перебуває справа видання зібрання творів Михайла Грушевського?

– Робота розпочалась наприкінці 90-х років. Перший том вийшов у 2002 році. 25 томів із запланованих 50 ми вже видали. Іноді кажуть, що це має бути повне зібрання, але я думаю, що на повне ми все одно не спроможемось. Грушевський – це така постать, якого повністю охопити неможливо, тим більше видати усі його твори. Елементарний приклад: видав він у рамках діяльності ще в Київській археографічній комісії 1893-1894 років два томи документів про Барське староство. Це була його монографія. А коли читаєш, то дослідження виглядає фактично на нашу кандидатську дисертацію. Це така величезна робота, яку в рамках того ж повного зібрання творів – неможливо передати. Якщо відрізати лише передмову, то це буде недостатньо конструктивний матеріал. А якщо видавати повністю два томи, то це вже буде не 50 томів, а 150 томів. Бо він таких збірників документів видав дуже багато. Тому це – не повне зібрання творів.
Хронологічно ми дійшли до видань 1918 року. Зараз треба видавати те, що він написав пізніше. Насамперед, за радянський період. Але там дуже багато праць, які нам потрібно оприлюднити, видати, передрукувати. Вони розкидані у різних виданнях.
У нас є ще інша серія – це листування Грушевського. Тут – неоране поле. Це ще на 7-10 років, а, може, й більше. Крім того, не будемо забувати, що за кордоном видається його «Історія України-Руси» англійською мовою. Дуже серйозне видання, ініційоване Українським науковим інститутом Гарвардського Університету (США). Наші фахівці допомагають здійснювати переклад англійською.

– Невже для влади країни, яка бореться сьогодні за реальну самостійність, не є актуальними ідеї того, для кого ці речі були першорядними?

– Чомусь Грушевський вважається не на часі. Він колись жив... Який він має стосунок до сьогодення? Але якщо ми почнемо аналізувати, то якраз зараз його спадщина дуже актуальна. Візьмемо хоча б його публіцистику. Його класичні публіцистичні праці – «Хто такі українці, і за що вони борються?», «На порозі нової України», «Повороту не буде!». Бери і читай – там все прописано. Ідеї і думки абсолютно сучасні. Треба підіймати цю спадщину, повертатися до неї, показувати, що Михайло Сергійович був не тільки провідним суспільно-політичним діячем свого часу. Він бачив значно далі, і його думки актуальні й зараз.
«Війна більшовиків з Україною рішучо поставила хрест над сею ідеологією, розв’язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх-небудь очах зв’язувати українця з московським громадянством спеціально. Вона, так би сказати, зняла з Московщини право «особо благоприятствуемой» нації й дала почуття права керуватись у своїх відносинах до неї єдино добром українського народу, а не якимись інтересами спільної революції, спільної культури, спільної отчини чи що» («На порозі Нової України: гадки і мрії»).
Ці думки треба підносити на щит. Про це треба говорити. На жаль, маю констатувати, що в сучасному медіапросторі Михайло Сергійович Грушевський просто відсутній.

– Якими джерела користувався сам Грушевський? На кого він посилався, і хто був його державницьким ідеалом?

– Тут не треба багато думати – це Козацька доба. Для нього вона була найяскравішою. І, звичайно, Богдан Хмельницький, як провідник цієї доби, був для нього взірцем державного діяча. Відомий історик Омелян Пріцак, який досліджував Грушевського як історіософа, писав, що, починаючи з Козацької доби, не Грушевський опановував документами свою «Історію України-Руси», а документи почали опановувати ним. Грушевський потопає в морі документів, які його захопили. І саме Козацька доба стає для нього найважливішою.

– Чи можна вважати якісь історичні розробки Грушевського застарілими? Адже наука йде вперед.

– Є така думка. Навіть деякі академіки кажуть, що він уже сказав своє слово, і не варто його нині згадувати. Але я не думаю, що в загальних рисах щось з його наукових доробок застаріло. Сам Грушевський постійно оновлював свій науково-термінологічний апарат, погляди на історичний процес, проте основної концепції не переглядав. Його концепція розвитку України-Руси лежить в основі сучасної української історичної науки. І, знову ж таки, враховуючи захоплення Грушевським Козацькою добою, яка у нас зараз доба найбільш досліджена? Саме козацька. До 1903-1904 років Грушевський був, здебільшого, істориком-позитивістом, потім став істориком-соціологом. Тим не менше, він був комплексним істориком. І найбільший його подвиг – це, звісно, «Історія України-Руси» та «Історія української літератури». Але основне – це його схема української історії. Це – те, що ніколи не застаріє. І ніхто не зможе її спростувати. Росія її не визнає, як і не визнавала. Але схема Грушевського є і працює.

– Чому ця схема, логіка спадкоємності української державності, не лягає в основу сучасної політичної традиції? Ми святкуємо 25-річчя державної незалежності, відкидаючи період УНР, Козацької доби чи тієї ж Давньої Руси. Натомість, вважаємося наступниками радянської України – періоду нашої фактичної окупації. Як маємо збалансувати в одну доктрину сучасну політику і національну історію?

Михайло Грушевський з дружиною - фото 1897 р.

– На мою думку, причина в дуже довгому періоді бездержавного існування. Аби у нас держава безперервно існувала хоча би до XVIII сторіччя, це була б одна історія. Але ми маємо бездержавне існування XIV-XVII сторіч, потім з кінця XVIII сторіччя. І таким чином у нас цей державотворчий процес виявився розірваним. Доводилося ніби починати все від початків. Історія народу, а Грушевський досліджував історію нашого народу, розвивалась.
Народ і нація є джерелом державності. Але оскільки були такі тривалі періоди бездержавності, то ми в цьому і спотикаємось.
Подивімося, як Михайло Грушевський вів корені української державності. Герб – це Київська Русь, або середньовічна Русь, правильніше сказати, і він наполягає на тому, що це – герб України. Універсали УНР – запозичення з періоду Гетьманщини. Знаково, що він бере символи минулого української державності, відтак, чітко розумів тяглість розвитку України.
На жаль, у 1991 році чомусь обрали іншу політичну доктрину – що ми наново здобуваємо незалежність. Треба було так само, як країни Балтії, казати про відновлення держави. Навіть акт, який було проголошено 30 червня 1941 року у Львові ОУН (Б), проголошував відновлення Української держави. Там було чітке розуміння тяглості нашої історії. 1991 року про тяглість не згадували. І сказали, що все наново – але як це наново? Така ж історія позаду!

– Яке ваше ставлення до процесів реформування Національної академії наук? Як позначається на науковій роботі скорочення державного фінансування?

– Це дуже складне питання. Цілком зрозуміло, що Національну академію наук потрібно реформувати. Однак, на жаль, держава поки що не розуміє, що наука, а гуманітарна передовсім, є теж суттєвим питанням національної безпеки. Якщо ми не будемо фінансувати нашу науку, то ми будемо позичати науковий доробок у когось з-за кордону. І платити надзвичайно великі кошти! Тому коли нам кажуть, використовуйте більше іноземних грантів... Але які іноземці будуть фінансувати українську археографію і джерелознавство? Ніхто! Ну ще якимись історичними дослідженнями суміжної сфери можна зацікавити іноземного донора. Але наші питання – це наші питання.
У 2016 році ми отримали на фінансування співробітників рівно половину того, що потрібно нашому Інституту. Отримати з-за кордону половину коштів для оплати праці науковцям ми не можемо за жодних обставин. Скажімо, англомовне видання Грушевського – це іноземний грант, але не для цілого Інституту і всіх співробітників, а лише для двох науковців. На жаль, мені здається, що в президії Академії більше переймаються реформуванням шляхом оптимізації, що означає скорочення штату, відділів, інституцій. Такий шлях може призвести до того, що десь буде більша концентрація коштів. Але чи можна допустити, щоб було ліквідовано цілий Інститут? Будь-який – всесвітньої історії чи сходознавства, які є унікальними в нашій державі. Немає більше інституції, яка б займалась проблемами Сходу або всесвітньої історії. Ми ж фактично історії Росії не досліджуємо. А маємо знати історичні корені того, що відбувається зараз.
Якщо ліквідують Інститут археографії, то не буде української археографії та джерелознавства, не буде розвиватись соціогуманітаристика. Дуже нереально думати, що якийсь університет зможе взяти на себе функції того ж патонівського зварювання. Тобто, все рівно ми приречені на те, що у нас надалі існуватиме академічна і вузівська наука. Я не хочу ображати вузи, але при сучасному навантаженні викладачів займатися ґрунтовно науковою працею – дуже важко. Я певний час викладав і знаю реалії. В повному комплексі досліджуватись проблеми можуть лише в рамках академічної науки. Може, колись це буде не так. Але подивимося на досвід інших держав. Наприклад, у Канаді немає Академії наук, але є Королівське наукове товариство, яке фактично виконує ті ж функції. Воно не перебуває на повному державному утриманні. Але певне державне фінансування отримує і може, своєю чергою, фінансувати дослідження. Про поляків я й не кажу – вони зберегли свою Академію наук.

– Вважається, що він не був успішним політиком – це проблема його індивідуальних слабкостей чи маємо справу з впливом зовнішніх обставин?

– Його місія як історика і засновника загального дискурсу історії України – основна. До нього були такі спроби, після нього – немає, бо вже не потрібно. Він якщо не вичерпав її повністю, то, принаймні, зайняв цю нішу. Якщо казати про його місію як навчителя нації – то він так само блискуче з цим впорався, написавши «Історію України-Руси», популярні нариси української історії.
Складніше оцінювати виконання історичної місії Грушевського як політика. Він є серед професорів, які в першій чверті ХХ ст. стали на чолі держав (Т. Масарик у Чехії, В. Вільсон – у США). Можна згадати і російських професорів – політичних діячів (П. Мілюков). Всі вони по-різному, але виконували свої обов’язки керманичів нації й народів.
Деякі дослідники пишуть, що Грушевський був гарним науковцем і поганим політиком. Інші наголошують, що він увесь час перебував у хитаннях між політикою і наукою.
Я не думаю, що він був слабким політиком. Навколо нього склались обставини так, що він не зміг довго бути на чолі України. У його наступника гетьмана Павла Скоропадського це теж не вийшло. Хоча той і хотів бути авторитарним діячем, сконцентрував у своїх руках усі важелі влади. Так само не вийшло, зрештою, й у Симона Петлюри. Такі були історичні обставини. Тоді ніхто не знав, як треба діяти. Це зараз, на відстані, ми можемо казати, що цей крок був правильний, а той – ні. У наших сусідів вийшло. В Польщі – у Ю. Пілсудського, в Фінляндії – у К. Маннергейма. Держави Балтії теж утрималися. Бо Росія може примиритися з утратою Польщі, Фінляндії, але Україну вона ніколи не відпустить. Це ми зараз і бачимо.

– У Польщі національна історія стає сьогодні ресурсом дипломатії. Нещодавно при їхньому МЗС створили Історичну раду для просування польської політики пам’яті. Щоправда, бачимо, як це відображається на польсько-українських відносинах. Чи не маємо й ми наукові джерела застосовувати в сучасній історичній дипломатії, насамперед, в умовах інформаційного протистояння з Росією?

– Будь-яка держава виділяє гроші на наукові дослідження в галузі історії, виходячи зі своєї точки зору. Наприклад, дослідження литовської історії. Україна колись була складовою частиною Великого князівства Литовського, і, до речі, це спірне питання, якою складовою – як на мене, то основною. Мова була руська, князі, здебільшого, – православні. Так, дослідження може фінансуватися Литвою чи Польщею, але саме під кутом зору польської чи литовської історії. Проте, з української державотворчої точки зору ми маємо самі визначити, що перш за все досліджувати. Ми досліджуємо історію Закарпаття, але такий феномен, як Угорська Русь, ми не вивчаємо. А це територіальний і народний феномен. Хто там жив, на якій території, з якими правами? Угорцям це не цікаво. Вони вважають, що Угорська Русь – це Угорщина. А складова «Русь» – їм байдужа. А нам, як державі, це в першу чергу має бути цікаво. А хто має це фінансувати? Українська держава це не фінансує. А нам якраз дуже потрібне комплексне дослідження – не часткове, бо частково воно досліджено, а системне, як Україна, тоді – Русь, була розібрана між державами. Як вона розвивалася? Чи розвиток відбувався взагалі відокремлено на цих землях? Тоді ми маємо казати, що у нас нема єдиної української народності. Там були угорські русини, там були польські, там були молдовські, там були інші. Тож нема єдиного українського народу – і не було... До 1991 року... Але ж це неправильно.
Тому ми маємо досліджувати те, що було єдине і спільне для цих розібраних земель. А воно було. Той же Грушевський зробив дуже цікаве дослідження – публікацію документів Барського староства. Це прикордонна територія Поділля, яку з XV ст. колонізували поляки. Там сиділи руські непривілейовані шляхтичі. Іноді польська королівська влада їх підтримувала більше, ніж польську шляхту, яка не хотіла виконувати повинності. А руська шляхта їх несла. Вона виходила зі зброєю, охороняла шляхи, будувала замки. Дуже цікаве дослідження, але на тому воно й закінчилось. У нас зараз історія Поділля не розробляється на такому рівні. І нової такої праці на рівні публікації документів Барського староства у нас зараз немає. А вона дуже потрібна. Тому нас жодні гранти не задовольнять, бо їх дають тільки на те, що потрібно для закордону. Хоч як би ставитися до Америки і Канади чи Польщі, але вони досліджують цікаві питання для себе.

– Що в такому випадку робили інші народи, аби зберегти свою національну цілісність і державну історію?

– Історія археографії надає цікаві приклади, коли зібрання й оприлюднення історичних документів ставало вагомим внеском у формування модерних націй і держав. Так, формування італійської нації, яка склалася тільки в середині ХІХ ст., було підготовлено ще з XVIII ст. зокрема, грандіозним археографічним проектом Rerum Italicarum scriptores (25 томів), здійсненим у 1723-1751 роках міланським вченим Лодовіко Антоніо Мураторі. Цей історик опублікованими документами засвідчив єдність італійської нації, попри її тогочасний політичний поділ на окремі міні-держави. Шлях італійської нації до об’єднання був довгим, тривав майже все ХІХ ст., але свою роль у цьому відіграла подвижницька діяльність історика-археографа. У ХХ ст. збірник двічі перевидавався, що засвідчило його надзвичайну роль у консолідації італійської нації.
Аналогічну картину маємо в Німеччині. З 1819 р., коли ще навіть не йшлося про єдину німецьку націю, прусський реформатор Генріх Карл фон Штейн започаткував як свій приватний проект публікацію джерел з німецької середньовічної історії Monumenta Germaniae Historica. З 1826 по 1874 рр. це видання продовжив прусський архівіст Георг Гейнріх Перц, а після його смерті – Георг Вайтц. Неофіційним девізом такого видання було Sanctus amor patriae dat animum, тобто, «Свята любов до вітчизни надихає». З 1875 р., коли була створена об’єднана Німецька імперія, виданням корпусу історичних джерел займалася вже окрема установа, розміщена у Берліні. Власне, ці збірники документів виходять і досі, зокрема, в електронному форматі. Не буде перебільшенням стверджувати, що значення серійних документальних видань історичних джерел Monumenta Germaniae Historica у формуванні єдиної німецької нації та подальшій її консолідації мало винятковий характер.
Цей приклад повторили наші найближчі сусіди – поляки. Не так масштабно, але так само ефективно було підготовлено і видано впродовж 1864-1893 років корпус джерел Monumenta Poloniae Historica (6 томів). Перші три томи здійснювалися як приватна ініціатива Августа Біловського, а наступні готували науковці Академії науки і мистецтв у Кракові – громадської інституції, яка єднала польських інтелектуалів. Самим фактом публікації ці джерела доводили історичність польського народу, його державні здобутки, що на тлі тогочасної бездержавності Польщі, розділеної між Пруссією, Австрією та Росією, сприяло ідейній консолідації нації. Зокрема, внаслідок цього у 1918 році Польща постала як незалежна держава.

– Наші ж українські історичні корені, оскільки ми їх вчасно не задокументували, хтось висмикнув і штучно прищепив до російської державності. То, може, російсько-українська війна триває, насамперед, за історичну пам’ять?

– Певною мірою, так. І Грушевський долучився тут недарма. Бо його схема фактично виключає Росію з формування історичних коренів України. Виключає. Цього йому російська історична наука ніколи не пробачить. І сучасна, до речі, також. Я зараз гортаю працю С. Плохія, де він пише інтелектуальну біографію Грушевського, який підірвав російську історичну концепцію і заснував українську. Росіяни, звісно, оцінюють його зовсім інакше. Вже наприкінці ХХ ст. вони видали масштабну хронологію тисячолітньої Росії, і починають свою державу саме з Києва. Як можна власну державу починати з іншої території, населеної зовсім іншим народом? Чому ж тоді Київ зараз не в Росії?

– Здається, Росія тільки того й прагне...

– Отож... Проте історичні джерела, які заслуговують на уважне прочитання і, найголовніше, розуміння, є річчю неспростовною. Можна їх тлумачити по-різному, можна по-різному добирати, замовчуючи одні й підкреслюючи інші. Власне, російська історіографія, згодом радянська, саме так і робила. Вона заповзято навчала українців, якими їм варто бути: покірними «молодшими братами». Тому її ненависть до Михайла Грушевського як «головного українського націоналіста» була постійною. Він як людина і науковець, котрий розповів українському народу його історію, показав джерела його окремішності, національної пам’яті, котрий своєю невтомною державницькою працею підніс Україну до рівня європейських держав, заслуговує вшанування завжди і постійно, не лише в рік свого 150-річчя.