Якби 26-у за ліком війну України з московитами (а саме стільки, за останніми підрахунками, нам доводилося й доводиться захищатися від північно-східного сусіда) оцінювали рекламники, то вони б, напевно, одразу помітили ті кілька яскравих брендів, які породило це протистояння.

Маємо на увазі не торговельні марки чи логотипи виробників, а нові неповторні символи активної українськості, котрі виражають успіх війська, героїзм його окремих представників й нашу спільну Перемогу. Так, до справжньої перемоги – такою може вважатися лише повне повернення окупованих міст і районів та обов’язково безумовна капітуляція путінського режиму, яка унеможливила б у найближчій перспективі нові прояви агресії – ще далеко. Але основні досягнення на фронті, безумовно, так чи інакше пов’язуються з певними власними назвами, зі словами з Великої Літери.
І якщо з часом хтось укладатиме «Абетку АТО», то, напевне, виразним прикладом слова на літеру «А» йому слугуватиме «Азов». Ці вчорашні школярі й студенти, які в травні 2014-го не побоялися взяти до рук зброю й видавити ворога з Маріуполя, а потім з Широкиного... Й не розбіглися хто куди, як той самий «Правий сектор», а стали елітним підрозділом Національної гвардії й, фактично, найбільш професійним, елітним підрозділом сучасної Української армії, який найбільше, з-поміж інших, відповідає стандартам НАТО й гуртує навколо себе патріотично налаштовану молодь.
І взагалі молодь. Багато хто спершу приходить в цивільний корпус «Азов» заради занять спортом, заради друзів або ж у пошуках пригод. А вже потім починає усвідомлювати якісь важливі речі, формує свої погляди, переконання.
Війна війною, але ж вибори в Україні теж ніхто не скасовував. Ніде не поділися й інтереси великих бізнес-груп, яким завжди потрібно представництво у парламенті та інших органах центральної влади. І яким теж потрібні герої, ці популярні учасники важливих соціально-політичних подій, які тут і тепер зможуть додати ваги їхньому новому політичному проекту. Особливо, якщо старі карти побито, а віддавати владу – ой, як не хочеться.
Принаймні, наразі саме так у нас сприймають демократію. І це ще добре, якщо таких груп є кілька, а не одна, як у Росії чи Бєларусі під назвою «Адміністрація президента».
Що за такої ситуації робити героям? Самоусунутися від політичного процесу, обравши тихий анабіоз одомашненої тваринки чи ж, навпаки, кинути виклик Системі й стати полум’яним революціонером, настільки полум’яним, щоб у своїй боротьбі проти «режиму внутрішньої окупації» палити все, що бачиш, тримати у себе під матрацом кілограми гранат й вибухових речовин та чекати... Чекати, коли за тобою прийдуть, і ти влаштуєш в своєму під’їзді «останній бій» і осоружній Системі, і самому собі. Тому, який не бачив іншого застосування власній сміливості. Якщо це, звичайно ж, вважати сміливістю.
А ще можна в ім’я своєї мети визнати якісь із запропонованих Системою правил гри й піти далі. У парламент, в уряд.
Узявши замість патронів законопроекти, а для війни (тепер уже інформаційної) використовуючи не танки й кулемети, а радіо і телебачення.
Особливо, коли попередній підрозділ через певні обставини лишив свої позиції, а супротивник й не думав відступати.
Чужі помилки, свої уроки
Про те, що створена Андрієм Білецьким та його побратимами з «Азова» нова політична партія «Національний корпус» (НК) успішно користає з неуспіху «Свободи», певно, подумали чимало з тих, хто 14 жовтня прийшов на їхню прем’єру до київського Будинку архітектора. Саме там постійно проводять свої з’їзди «свободівці».
Очевидні паралелі напрошувалися самі собою ще й тому, що того ж самого дня, на Покрови, у напрямку Михайлівської площі, як і щороку, о 15.00 рушила багатотисячна колонна «Свободи» на чолі зі своїм незмінним лідером Олегом Тягнибоком. Натомість, «азовці», чи то пак уже «нацкорпусівці», збирали усіх охочих під власні знамена біля монумента Батьківщині-Матері на 18.00. І колона їхня, варто зауважити, цього разу була значно більшою, ніж у їхніх безпосередніх конкурентів.
При цьому, НК нагадував, й не безпідставно, що це їхні хлопці йшли середмістям Києва зі саморобними дерев’яними щитами з написом «Патріот України» під час першого в історії маршу УПА на Покрови-2006. Здивованим перехожим вони пояснювали, що такі заходи необхідні для захисту від провокацій присутніх поруч з ними упівських ветеранів. Й шли бійці «Патріота України» не позаду, а попереду.
Минуло десять років, й вони самі стали ветеранами, а щитами в Києві вже нікого не здивуєш. Це факт, такий самий, як і та обставина, що у чинному складі Верховної Раді, не дивлячись на неймовірний підйом усього правого руху, фракція ВО «Свобода» відсутня. Її там немає, попри міцну електоральну базу, наявність «корінних регіонів» і власні підрозділи у зоні бойових дій («Січ», «Карпатська Січ»). З приводу того, чому так сталося, у «НК» є свої пояснення. Не всі вони називалися зі сцени, але міркування «нових правих» з цього приводу можна виокремити з особистого спілкування з делегатами, а також аналізуючи програмні матеріали та виступи у пресі як тих, хто офіційно приналежний до керування новим проектом, так і «широко відомих у вузьких колах» осіб за лаштунками.
Якщо коротко, то узагальнено виглядає це так: «Свобода» зараз закінчує тим, чим, власне, починає «Національний корпус». Й для того, щоб не повторити чужі помилки, підполковникові Білецькому слід відштовхнутися від ознак політпроектності вузького призначення, пережити, «пережувати», перетравити їх і виходити на нові широкі обрії впливової загальноукраїнської партії, пам’ятаючи про те, що проекти потрібні Системі, а партії – Народу:

1) організацію побудовано під одного, окремого взятого, лідера;
2) усе прив’язано до певного регіону, від підтримки з боку населення та еліт якого напряму залежить успіх ідеї;
У випадку «Свободи» – це Галичина, у випадку НК – Слобожанщина. Попри обіцянку Юрія Михальчишина «форсувати Дніпро», «свободівці», здебільшого, тримаються Західної України, а саме – Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей, головами облрад яких у різний час були їхні представники. Мерами Франківська, Тернополя й Хмельницького зараз також є «свободівці». Безперечно, їм там комфортно, але, при цьому, доволі бідно й малолюдно, якщо брати якісні та кількісні показники згаданих областей.

3) зовнішньополітичне реноме спирається на низку стереотипів.
Не будемо зараз полемізувати, хто й чому свого часу розглядав ВО «Свободу» як антипольську, антисемітську, а то навіть й антиНАТОвську силу. Рядові члени партії (так-так, рядові, бо серед полеглих не було жодного нардепа), які в буквальному сенсі того слова гинули під час Революції гідності на Майдані й продовжують саможертовну боротьбу з путінськими загарбниками під Донецьком, Маріуполем чи Луганськом, напевно, найбільш переконливо довели, що вони аж ніяк не можуть бути «агентами Кремля», але певний присмак від якихось необережних випадів все одно лишається. Й не лише в Україні, а і в Європі, за повноправне приєднання до якого починали свою боротьбу восени 2013-го як у «Свободі», так і в «Патріоті України». Чи то, навіть, раніше, враховуючи те, як їх однаково переслідували за Кучми та за Януковича.
Певна річ, час усе розставляє на свої місця, однак, коли хтось проголошує, що боротиметься за «Європу націй», то це поняття слід наповнювати відповідним змістом. Наприклад, НК за основу зовнішньої політики України взяв модель Балто-Чорноморського міжмор’я або Інтермаріуму й, взагалі, на відміну від своїх попередників, прагне зосередитися, радше, на обороні українців ззовні, а не всередині країни.
Враховуючи, що обидві гілки вчорашніх соціал-націоналістів, львівська та харківська, не розглядають можливостей об’єднання в єдину структуру, кожній з них надалі буде не легко. На користь Білецького працює ефект «нових облич», на користь Тягнибока – значний досвід. Переможе той, у кого на наступних виборах реальні справи переважатимуть яскраву риторику.
Що конкретно має намір робити найближчим часом «НК», і скільки у цих намірах конкретики? Про це читайте у наступному номері.