Кілька десятків детективів і трилерів, чимало екранізацій та ще більше нагород – здобуток Андрія Кокотюхи за понад тридцять років творчої роботи.

– Андрію, ваш роман «Коханка з площі Ринок», презентований на Форумі видавці, успішно продається. Який його тираж?

– Продажі активні, я – серед лідерів. Але успіх досить умовний. Загалом, мої книги видаються максимальним тиражем 10 000 примірників і мінімальним – 3 000. Для 42 млн. країни це нічого не означає. Я претендую на 1 мільйон проданих копій. У гіршому випадку – на 500 тисяч. В Україні, на жаль, сьогодні важко казати, що в когось є більші тиражі. «Чорний ворон» Василя Шкляра має 300 тисяч, але книга вийшла 2012 року. Це за чотири роки додайте до цього унікальний медійний розголос. Нові його книги не мають і третини, хоча популярні. Все через відсутність системи книгорозповсюдження. Ми з колегою Степаном Процюком пишемо різні книги. Проте, його книга виходить накладом тисяча примірників і продається впродовж року. Додруків нема. А в мене 5 000 продається за рік. І теж не додруковують. То хіба різниця між нашими тиражами суттєва? Чи можна казати, що я успішніший, ніж колега? Ні. Якщо б у нас були стотисячні тиражі проти двадцятитисячних, тоді можна було б казати про успіх. Поки що це успіх умовний, фейсбучний, скажімо так. Звісно, приємно, що твоїх книжок продається більше, ніж книжок твого колеги. Але, порівняно зі справжнім ринком, зі справжніми бестселерами, це – ніщо.

– Тобто, книгарень та соціальних мереж є недостатньо?

– Соціальні мережі я би взагалі не брав до уваги. Так само я не розраховую на Інтернет-магазини. От я своєму видавцеві допоміг продати мій останній роман «Коханка з площі Ринок» через ФБ – аж 40 штук. Це хіба та мета, яку ставить собі видавець – продати 40 примірників? Ну нехай продасть ще сто штук через Фейсбук та Інтернет-книгарні. Заради цього навіть не варто починати продавати і писати. Навіть якщо книга є у в книгарнях «Є», яких існує понад два десятки, то політика книгарень така, що книжки стоять не за авторами і не за сегментами, а за абеткою. Якщо прізвище автора на «Л», то його книга стоїть на рівні коліна чи навіть литки відвідувача. Ніхто не буде нахилятися спеціально до підлоги і придивлятися, що там стоїть. Навіть якби у кожному райцентрі було по книгарні, то й цього недостатньо, тому що книжкова справа не інтегрована в інформаційний простір. Якщо у нас виходить фільм, то робиться прес-конференція, і люди мають своїх 15 хвилин слави. Вийшов такий-то фільм, наприклад, або якийсь гурт записав альбом. А книга, як і письменник, – відсутня в українському інформаційному просторі. Крім того, немає сегментів. У нас будь-хто, хто пише книгу, вважається письменником. Хоча книги є для різної аудиторії, різних напрямків, різних жанрів. А у нас одне поняття – «книга».

– Потрібна підтримка держави.

– Звісно. Держава повинна забезпечити такі закони, згідно з якими книжковий магазин має бути у кожному місті. За тим самим законом 70% асортименту має бути українського автора, незалежно від мови, якою пише цей автор. Власники книжкових магазинів чи їхні директори повинні запрошувати авторів, бажано щодня, і бажано ще й оплатити їм дорогу і гонорар за виступ. Впродовж одного дня автор має виступити перед кількома аудиторіями, наприклад, перед студентами різних вишів, а ввечері він має виступити в книгарні. Це – нормальна літературна практика всюди, починаючи зі західних кордонів України. Йдеться про введення книжкової справи у контекст економіки.

– У нас відсутня традиція читання своєї літератури?

– Це – неправда, цілком хибне уявлення. Якщо в якомусь райцентрі нема суші-бару, то це не означає, що там не їстимуть суші. Треба відкрити там суші-бар і його пропагувати. Українці такі за природою, за натурою. Це багато сторіч вкорінювалося. Якщо українцеві нічого не принести і не поставити під ніс, він цим цікавитися не буде. Якщо книгарня стоїть на Троєщині, то людина з Борщагівки не поїде на Троєщину купувати книжку. Але якщо привезти книжки на Борщагівку, то їх там куплять. Скільки разів я сам бачив, що українці, навіть коли ти приїжджаєш у село, приходять із грішми за книгами. Ми були так на Черкащині. Прийшло майже 70 людей з метою купити. За вечір. А наступного разу їх би було вдвічі більше. Тому книжкові ярмарки та форуми значно ефективніші, ніж продаж у книгарнях. Прийшовши туди, ти все знайдеш в одному місці, потративши небагато часу і зусиль.

– Можливо, легше досягти успіху людині, яке вже є особистістю у літературі?

– Дуже добре, коли ти особистість, але й особистість впирається в те, що вона не інтегрована в загальний інформаційний простір. Якщо про тебе не написали газети, твоє фото не з’явилося в Інтернеті, тебе не показали по телебаченню у прайм-тайм, то ти хоч особистість, хоч ні, книжка продаватися не буде, оскільки в Україні книжки не поділені на жанри. Мало би бути хоча б двадцять українських детективів за квартал, щоб читачі могли з них вибирати, хто кращий. На Заході сотнями тисяч видають детективи і пригодницькі романи, а мелодрам ще більше. І от ти особистість на фоні чого? На фоні загальному чи в своєму жанрі? Не може бути бігун кращим за шахіста і, відповідно, шахіст не може бути кращим за бігуна. Якщо ти найкращий гросмейстер, тоді ти особистість, і про тебе говорять, і ти потрапляєш в інформаційний простір. Якщо інформаційного простору не створено, будь хоч десять разів особистістю, тобі це не допоможе.

– Ви маєте свою премію у жанрі детективу на Коронації слова, є таланти?

– Я не знаю. Треба, щоб вони навчилися писати. Талановитий – це не самородок. Талановитий – це той, хто вчиться і працює. Самородок – кожен із півсотні тих, хто присилає свої роботи. І, взагалі, я би хотів давати нагороду за книгу, а не за рукопис. Оскільки книг зараз немає, то треба створити масив книг. Видавці цього хочуть, але авторів бракує.

– У листопаді у Франції виходить ваша «Аномальна зона».

– Так, це – прецедент. Перекладають різними мовами Жадана, Сняданко, Андруховича, Прохаська. Але книги на виході мають одну, три і, щонайбільше, п’ять тисяч примірників. Це буде перший переклад з української, який вийде комерційним тиражем, 15 000 на старті. Так, багато й різними мовами перекладають українця Андрія Куркова, але – з російської. Тобто, це буде таке видання з прицілом на комерційний результат. А для мене це важливіше, ніж імідж, хоча мати великий тираж на старті для новачка за кордоном – позитивний імідж. Проте, я не думаю про якийсь імідж. Я хочу, щоб книга українського автора мала комерційне значення. Писання книжок мусить стати професією, засобом заробітку, який дає можливість утримувати себе, родину, допомагати тим, хто того потребує, безболісно для власного гаманця.
Автор в Україні не повинен бути бідним і писати книжки у вільний від роботи час. А сама книга мусить мати мультикультурне значення, втілюватися в сценарії фільмів, серіалів, п’єс, ставати частиною соціальних проектів, сегментом економіки й навіть важелем політики. Якщо книгу не можна втілити в інші сфери культури, наприклад, написати з неї сценарій до фільму, серіалу, поставити виставу, якщо книга не надихає на те, щоб її проілюструвати і зробити фотовиставку, то її не варто й писати.