Два роки тому лохвицького літератора й адвоката Олександра Панченка було відзначено Дипломом літературної премії імені Івана Багряного, який надається у США Фундацією імені Івана Багряного за літературні твори українською мовою, наукові дослідження, а також за значний внесок у розбудову державної незалежності України та консолідацію суспільства.

Зазначу, що Іван Багряний народився 2 жовтня 1906 року у селі Куземин, на історичній Полтавщині (тепер – Сумська область).
Цього ж року Олександр Іванович став лауреатом ще іншої престижної Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця Міжнародного літературно-публіцистичного журналу українських письменників «Соборність» (м. Тель-Авів, держава Ізраїль).
Прикро, що в Україні мало хто знає про цю особистість, 110 років від дня народження якої ми будемо відзначати вже наступного року, а справжнє прізвище митця – Ярошенко. Він народився 10 (23 – за старим стилем) листопада 1907 року, в селянській родині, в селі Велика Кошелівка, Ніжинського повіту, тодішньої Чернігівської губернії, у тій же таки Московській імперії. Життя видатного українського літературознавця, літературного критика, публіциста, редактора, перекладача, мемуариста й громадського діяча також тісно пов’язане з Полтавщиною. Як відомо, Іван Кошелівець після закінчення у 1930 році Ніжинського інституту народної освіти почав працювати шкільним учителем, а рік по тому два роки був доцентом Кременчуцького інституту соціального виховання.
У часі Великого Голоду, в 1933 році, він був звинувачений в українському націоналізмі, звільнений з роботи й позбавлений права викладати у вищих навчальних закладах, а відтак, учителював у середній школі в Ніжині. Лише через п’ять років І. Кошелівець отримав дозвіл читати окремі курси з історії стародавньої української літератури в Ніжинському педагогічному інституті, а 1940 року вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР.
Олександр Панченко отримав цю престижну міжнародну премію ім. Івана Кошелівця за свою статтю «Слово про маестро Михайла Дмитренка і не тільки», що була надрукована у часопису «Соборність».
Постать митця світового рівня Михайла Сергійовича Дмитренка заслуговує на особливу згадку небайдужої української громадськості. Він – відомий в країнах поселення українців як майстер станкового й монументального малярства, народився у Лохвиці 9 листопада 1908 року. Після закінчення місцевого реального училища навчався у Київській художньо-індустріальній профшколі, а потім – у майстерні знаменитого Федора Кричевського на факультеті малярства Київського художнього інституту, який закінчив 1930 року.
Монументальні розписи та іконостаси нашого знаменитого земляка-Маестро Михайла Сергійовича Дмитренка прикрашають, зокрема, собор святого Володимира у Торонто, базиліки святого Колумба в Янгстауні та святого Антонія у Саут-Бенді, собор пресвятої Богородиці у Гемтреку, церкву святого Константина і Єлени у Міннеаполісі, собор святого Юра у Нью-Йорку...
За два з невеликим «хвостиком» року, 9 листопада 2018 року, ми будемо відзначати 110­у річницю від дня народження Михайла Сергійовича Дмитренка, якого тут, у Лохвиці на Полтавщині, де він народився, як видно, забули не всі, хоча й вулиці його імені немає. Слід нагадати, що саме О. Панченко вісім років тому з нагоди 100­річчя від дня народження М. С. Дмитренка встановив меморіальну дошку цьому направду великому патріотові й майстрові олівця та пензля на центральній вулиці нашого міста.
Чомусь ще згадався, коли пишу про долі великих українських мистців, вислів російського письменника Федора Достоєвського про талант і нікчемну злобу, який подаю у моєму довільному перекладі: «Ти ще нікому непотрібний, тепер ніхто тебе не знає і не хоче. Так світ іде. Почекай, не те ще буде, коли взнають, що в тебе є обдарування. Заздрість, дріб’язкова підлість, а найбільше глупота наляжуть на тебе сильніше за злидні. Талантові треба співчувати, йому треба, щоб його зрозуміли: а ти побачиш, які пики обступлять тебе, коли хоч трохи досягнеш мети. Вони будуть ставити в ніщо і з презирством дивитися на те, що в тобі виробилося тяжкою працею, терпінням, голодом, безсонними ночами. А ти – задирливий, ти часто недоречно гордий і можеш образити самолюбну нікчемність, і тоді біда, ти будеш один, а їх багато: вони тебе замучать шпильками». Так було з Іваном Багряним, Іваном Кошелівцем та деякою мірою навіть і з Михайлом Дмитренком та, зрештою, з багатьма талановитими і переслідуваними митцями. Нам про це необхідно завжди пам’ятати...
Думається, що міжнародне визнання нашого земляка, Олександра Івановича Панченка, нашого колеги, журналіста-спілчанина, який, до речі, також протягом майже трьох десятків років свого громадського життя повсякчас намагався казати правду і постійно пропагував славні імена лохвичан та історичне минуле нашого краю, – буде найкращим подарунком напередодні його 55­річчя, яке він святкуватиме днями.