Безперервну традицію писемності у слов’ян було започатковано наприкінці IX ст. Нам відомі імена творців азбуки та перших перекладів богослужбових книг — це брати-просвітителі Кирило та Мефодій.

Саме їм доручив візантійський імператор Михайло III вирушити до Великої Моравії, відгукнувшись на прохання князя Ростислава надіслати «навчителя, який би пояснив мовою нашою християнську віру...». Старослов’янська мова створювалася передусім як надетнічна мова релігійної проповіді й поширювалася спершу серед західних, а згодом південних та східних слов’ян. Оскільки у Середньовіччі всі форми суспільної свідомості були пов’язані з церквою, то і нова мова використовувалася для перекладів та створення текстів різноманітного змісту — юридичних, історичних, природничих тощо.
Історичні відомості про життєвий шлях Кирила та Мефодія свідчать, що їхня місіонерська діяльність відбувалася на теренах, де жили предки сучасних західних та південних слов’ян. Першою державою, в якій почали поширювати слов’янську книжність первонавчителі, була Велика Моравія, населена предками сучасних західних слов’ян. Згодом вони проповідують у Блатенському князівстві, більшість населення якого становили предки південнослов’янських словенців. Учні Кирила та Мефодія приносять книги до Болгарії. Згодом слов’янські книги поширюються в Київській Русі. І скрізь Слово Боже було зрозуміле людям. Якою ж мовою було перекладено перші слов’янські книги? Чому вона була зрозумілою слов’янам, які розмовляли різними діалектами?
У IX ст. на карті Європи слов’яни займали значні території, які вони посіли, розселяючись з останніми хвилями Великого переселення народів. Питання про місце, де сформувалися слов’яни як специфічна етнічна група — про прабатьківщину слов’ян, — тривалий час дискутувалося в науці. Попри те, що й сьогодні воно остаточно не вирішене, переважна більшість учених схиляється до думки, що вона розміщувалася десь на теренах, обмежених південним узбережжям Балтійського моря на півночі, Карпатами — на півдні, середньою течією Дніпра — на сході, Одером — на заході. Упродовж століть у лісовій зоні Європи постала етнічна спільнота, що розмовляла відносно єдиною мовою, яку умовно називають праслов’янською. Ця мова ніколи не була зафіксована на письмі, але завдяки успіхам порівняльно-історичного мовознавства достатньо повно реконструйована. Масове розселення слов’ян із території прабатьківщини відбувається в середині першого тисячоліття нашої ери, у той же час розпадається і праслов’янська мова. 200—300 років, які минули відтоді,— час для історії мови відносно незначний. Тобто у IX ст. різні слов’янські діалекти були значно ближчими між собою, ніж сучасні слов’янські мови. Проте суттєві відмінності вже сформувалися, і конвергентні процеси тривали.
Однією з перших була так звана паннонська теорія походження старослов’янської мови, яку обстоювали основоположники наукового слов’янознавства — віденські славісти Є. Копітар та Ф. Міклошич (обоє — словенці за походженням) та П. Шафарик.
На думку переважної більшості сучасних палеославістів, при створенні першої літературної мови слов’ян народжені у Солуні Костянтин-Кирило та Мефодій спиралися на відому їм із дитинства говірку місцевих слов’ян. За своїми рисами це південнослов’янський діалект, на основі якого формувалася болгарська мова. Найхарактернішою ознакою, властивою старослов’янській і болгарській мовам, є наявність сполучень жд, шт на місці праслов’янських груп *dj, *tj (в інших слов’янських мовах на місці цих сполучень маємо інші приголосні) — наприклад, *medja — ст. сл. межда, болг. межда (пор., укр. межа, ч. meze); *pletje — ст. сл. плеште, болг. плещи (щ = шт.) (пор., укр. плече, ч. plec). У найдавніших пам’ятках мова, створена Кирилом та Мефодієм, називається «зыкъ словhньскъ. Саме тому шляхом додавання старо- і утворився найбільш поширений на сьогодні термін старослов’янська мова. Ця назва відображає універсальний надетнічний характер першої літературної мови слов’ян.
У болгарській науковій традиції цілком обґрунтовано використовується термін «старобългарски език» (староболгарська мова), який вказує і на діалектну основу, і на те, що з IX ст. болгарська літературна традиція не переривалася.
Зауважимо, що у IX—X стст. термін «болгарський» навряд чи використовувався для позначення слов’янської мови. Його вживали, коли йшлося про державу, створену на Балканах болгарами та слов’янами. Зазначимо, що у деяких традиціях (зокрема, німецькій) використовувався термін давньо- (старо-) церковнослов’янська мова, що містив вказівку на сферу, в якій переважно функціонувала книжна мова у ранній період свого існування. Власне старослов’янський період охоплює IX—XI стст.
Перша слов’янська літературна мова швидко поширилася — книжні центри виникали на болгарських, сербських, чеських, давньоруських землях. Під впливом живих діалектів старослов’янська мова зазнавала змін. Кирило-Мефодіївська писемно-літературна традиція не переривається, але видозмінюється і продовжує існування у вигляді церковнослов’янської мови різних редакцій — болгарської, сербської, чеської, хорватської, давньоруської, української, російської.
Церковнослов’янська мова у різних редакціях упродовж тривалого періоду виконувала роль літературо-книжної мови. Передусім йдеться про функціонування у церковній сфері. Живомовна стихія розхитувала мовні норми, віддаляючи різні редакції церковнослов’янської мови. Але завжди існувало прагнення підтримувати її єдність. Про це свідчать численні спроби виробити єдині норми, спираючись на старі зразки. Одна з перших таких спроб — це реформа, здійснена останнім болгарським патріархом перед османським завоюванням Єфимієм (Евтимієм) Тирновським наприкінці XIV ст. Реформований правопис Тирновської школи поширився у Сербії (Костянтин Костенецький) та на східнослов’янських землях (митрополит Кипріян та Григорій Цамблак). Від самого початку новостворена слов’янська писемність використовувалася у різних слов’янських народів не лише у сфері сакрального, нова азбука використовувалася і для запису текстів буденного змісту — різноманітних договорів, купчих, заповітів і под. У таких текстах не вимагалося дотримання норми, а тому у них знаходила широке відображення розмовна мова. Тривалий час церковнослов’янська мова та розмовна мова співіснували, взаємодіючи одна з одною. Оскільки церковнослов’янська мова з часом все більше віддалялася від розмовної, необхідно було створювати спеціальні праці, які б містили уніфіковані правила.
Перші праці, присвячені церков­но­слов’янській мові українсько-білоруської редакції, створили Лаврентій Зизаній («Граматика словенска», 1596) та Мелетій Смотрицький («Граматіки словенски правилноє синтагма», 1619). Паралельно у Великому князівстві Литовському продовжує розвиватися давньоруська мовна традиція. Руська мова використовується у діловодстві.
Відмінності, які існували між церковнослов’янською та розмовною руською мовою, фіксує «Лексикон славенорwскій и именъ тлъкованіє» Памво Берниди (1627).
Згодом на підросійських українських землях як літературна стала використовуватися російська мова і, таким чином, традиція використання церковнослов’янської мови як книжної була перервана. Не випадково саме на східних українських землях на хвилі зростаючого інтересу до усної народної творчості, до мови простого народу були створені перші літературні твори («Енеїда» І.Котляревського (1798) та граматики української мови, що спиралася на живу розмовну мову (О.Павловський, рукопис поданий до Академії наук у Петербурзі 1805 р., видана 1818 р.). Традиція використання церковнослов’янської мови як книжної тут була перервана.
Про те, якою б могла бути українська літературна мова, якби цього не відбулося, можна припускати, читаючи твори Г.Сковороди. До речі, мова возного Тетерваковського у «Наталці Полтавці» І.Котляревського — це мова освіченого українця XVII—XVIII стст., але в умовах новозаснованої традиція вона видається анахронічною і комічною. В Західній Україні традиція церковнослов’янської книжної мови не переривалася, а навіть мала підтримку з боку австрійської цензури, церковної влади. Перші граматики української мови тут створювалися у руслі традиційних поглядів на книжну мову, яка мала бути церковнослов’янською або принаймні сумішшю церковнослов’янських та народних елементів.
Деякі християнські конфесії й у наші дні використовують церковнослов’янську мову у богослужінні. Такий стан речей, на наш погляд, не відповідає духові кирило-мефодіївської традиції — адже слов’янська писемність була створена, щоб дати змогу новонаверненим слов’янам звертатися до Бога зрозумілою мовою.
На час створення слов’янської писемності Костянтином-Кирилом людство вже винайшло найдосконаліший спосіб збереження та передачі інформації у просторі та часі — фонематичне (буквено-звукове) письмо. Потреба у писемності з’являється тоді, коли людство досягає високого ступеня цивілізаційного розвитку, коли виникає усвідомлювана потреба у збереженні великих обсягів різноманітних відомостей. Письмо постає у результаті творчих зусиль розвинутих людських соціумів. Шлях від перших спроб зафіксувати повідомлення за допомогою малюнків до писемності, яка використовує графічні знаки для відтворення окремих звуків мови, тривав багато тисячоліть. Кожний новий крок на цьому шляху ставав новим щаблем у розвитку аналітичних та абстрагуючих властивостей людської думки.
Слов’янська писемність генетично пов’язана з грецькою традицією, а через неї і з культурною традицією середземноморського ареалу, де давніми фінікійцями було створено фонематичне письмо. В історії створення азбуки для слов’ян багато загадкового. Справа в тому, що до нашого часу дійшли слов’янські пам’ятки, писані двома азбуками — глаголицею та кирилицею. Чому знадобилися дві азбуки? Коли виникла кожна з них? Відповіді на ці питання шукають уже понад 200 років.
Історія не зберегла нам жодної пам’ятки, створеної Костянтином та Мефодієм, їхніми найближчими учнями. Найстаріший слов’янський датований текст, відомий сьогодні, — це напис зі скельного монастиря поблизу села Крепча у Болгарії. Він сповіщає про смерть раба божого Антона у 921 році. (КМЕ, т. 1, с. 699). Найдавніша датована слов’янська книга — Євангеліє, переписане у 1056—1057 рр. для новгородського посадника Остромира. Більшість рукописів, що збереглися від X—XI ст., — недатовані. Та й дійшло їх до наших днів близько 20 (включаючи і окремі аркуші, невеликі уривки). Глаголицею написані Зографське, Маріїнське, Асеманієве євангелія, Клоцов збірник, Синайський псалтир та Синайський требник, ряд фрагментів1. Найбільші кириличні пам’ятки X—XI ст. — Супрасльський збірник, Савина книга (Євангеліє), Енинський апостол.
Одна з найдавніших пам’яток слов’янської писемності зберігається у Центральній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського у Києві. Це так звані Київські глаголичні листки. Вважають, що їх було створено у X ст. На семи аркушах невеликого формату глаголицею записані тексти молитв, що читаються під час церковної відправи за латинським обрядом. Київські глаголичні листки багато досліджувалися. Найновіше ґрунтовне дослідження пам’ятки та її видання належить українському вченому В. В. Німчуку (Київські глаголичні листки. К., 1983).

У пам’ятках, пов’язаних зі слов’ян­ськими первонавчителями, їхніми учнями, у тогочасних історичних джерелах ми не знайдемо прямих вказівок на те, якою була азбука, створена Костянтином Філософом для слов’ян. Але уважно читаючи їх, можна відшукати чимало фактів, що дають підстави зробити певні висновки.
У стародавніх рукописах, написаних глаголицею, дослідники зустрічають помітки на полях або приписки у кінці сторінок, зроблені кирилицею. У кириличних же рукописах зустрічаються вставки окремих слів, а то й цілих уривків глаголичного тексту. Тобто ті, хто писав книги глаголицею, кирилиці не знали, а приписки робилися пізніше. У той же час писці кириличних текстів володіли і глаголицею й у разі потреби могли її використовувати. А це також свідчення на користь того, що глаголиця почала використовуватися як упорядковане слов’янське письмо раніше, ніж кирилиця.
Мовні особливості найстаріших слов’янських пам’яток уважно вивчалися спеціалістами-мовознавцями. На їхню думку, глаголичним текстам притаманна більша кількість архаїчних рис мови. Для деяких глаголичних пам’яток лінгвісти визначають місце їх можливого створення на підставі мовних даних. Наприклад, у Київських глаголичних листках увагу вчених привернули слова з рефлексами ц і з на місці праслов’янських сполучень *dj, та *tj, замість очікуваних південнослов’янських жд і шт (у східнослов’янських мовах маємо ж і ч): подазь (замість подаждь), обhцаніє (замість обhштаниє) тощо.
У тексті Київських глаголичних листків є ціла низка лексем західно­слов’янського походження: рhснотивьнъ — «істиний», бальство — «лікування, медицина», мьша — «церковна служба, літургія». Перелічені особливості мови вказують на те, що Київські глаголичні листки були створені у західних слов’янських землях (Моравії, Паннонії). А отже, цілком вірогідним є те, що глаголицю сюди принесла місія Костянтина-Кирила та Мефодія.
Вивчення історичних джерел, результати палеографічних досліджень дають вагомі аргументи на користь того, що глаголиця була створена Костянтином-Кирилом і почала використовуватися як упорядковане слов’янське письмо раніше, ніж кирилиця.
Вирушаючи до Великої Моравії, Костянтин та Мефодій, досвідчені дипломати і полемісти, розуміли, що в умовах боротьби за вплив у цій слов’янській державі між Візантією та орієнтованим на Рим німецьким духовенством використання абетки, тісно пов’язаної з грецькою, могло б викликати зайве ускладнення і так складної ситуації.
У Болгарії, коли туди прийшли вигнані з Моравії учні первонавчителів, становище було іншим. Тут існувала тривала традиція використання грецького алфавіту для запису праболгарських, а, можливо, і слов’янських текстів «без устроєнія». Між слов’янською верхівкою та представниками грецького духовенства точилася боротьба за право вести церковну відправу рідною мовою. За таких умов використання азбуки, близької до грецької, напевно, дещо пом’якшувало протистояння.
Саме у Східній Болгарії, на думку переважної більшості вчених, грецький алфавіт було доповнено буквами, що позначали специфічні слов’янські звуки. За зразок при цьому правила упорядкована слов’янська азбука, створена Костянтином-Кирилом. Здійснювали цю роботу учні Солунських братів. У грецькому житії одного з них — Климента Охридського, — написаному архієпископом Теофілактом Охридським, є згадка про те, що Климент працював над доповненням якоїсь абетки. Про те, що слов’янську азбуку «і тепер ще дороблюють», говорить у повіданні «Про письмена» Чорноризець Храбр. Можна думати, що на пристосування грецької азбуки до потреб слов’янського письма вплинули і рішення церковного собору, що відбувся у Преславі у 893 році, одразу після перенесення сюди з Пліски болгарської столиці. Тут було прийнято рішення про заміну грецьких книг у церковній відправі слов’янськими; впровадження болгарської мови у всіх сферах офіційного життя (крім дипломатії); про навчання у школах рідною мовою. Цей собор ознаменував початок періоду, який увійшов у історію Болгарії як «золотий вік» розквіту її писемності та культури.
Заміна однієї слов’янської азбуки на іншу відбувалася поступово. Упорядкована слов’янська азбука на основі грецького алфавіту з Болгарії набула поширення у Київській Русі. Глаголицю на Русі також знали: у написах-графіті Софійських соборів у Києві та Новгороді зустрічаються окремі глаголичні букви, невеликі фрази. В Україні глаголицю знали ще у XVII ст. Її різновид використовували тут для тайнопису (наприклад, визначний український письменник, лексикограф, друкар Памво Беринда (1555-60—1632).
Найдовше глаголиця зберігалася на південному заході слов’янського світу. Хорвати-католики користувалися нею для запису конфесіональних та побутових текстів аж до початку XX ст. У цих слов’янських землях, що весь час перебували під владою римського папського престолу, азбука Костянтина-Кирила виступала своєрідним засобом утвердження самосвідомості слов’ян.
Оригінальна азбука, створена Костянтином-Кирилом, була величезним культурним здобутком слов’янства. Недаремно, мабуть, слов’янську книгу вперше було надруковано саме глаголичним шрифтом. Сталося це 1483 року, а книгою цією був хорватський місал (збірник молитов).
Розповідь про історію слов’янського письма була б неповною без спроби з’ясувати походження назви кожної абетки. В історичних джерелах, близьких до часів створення слов’янської азбуки, йдеться про «слов’янське письмо». Назва «кирилиця» прямо пов’язана з іменем творця слов’янської азбуки, якого християнська церква канонізувала під іменем Кирила. Вона увічнює ім’я і справу видатного просвітителя. Але за якою азбукою закріпилася ця назва: за тією, що була створена ним, чи за тією, що замінила з часом першу і набула ширшого розповсюдження?
Післямова Книги пророків, переписаної кирилицею у 1047 р. (збереглися копії ще з XV ст.) у Новгороді, починається словами: «cлава тебh господи царю нєбєсныи, aко сподоби м_ написати книгы си_а ис коуриловицh». Це зауваження переписувача свідчить про те, що первісно кирилицею називалася азбука, створена Кирилом, яку сьогодні ми називаємо глаголицею. У Новгороді у XI ст. традиція ще зберігала за цією азбукою її первісну назву. З часом, коли теперішня кирилиця повністю витіснила з широкого вжитку першу упорядковану слов’янську азбуку, вона перебрала собі й її назву, освячену іменем просвітителя.
У землях, де азбука Костянтина-Кирила продовжувала використовуватися, її первісна назва не могла зберегтися. Хорватське духовенство, домагаючись визнання папською курією права на існування глаголичного письма, приписало його створення християнському письменнику IV ст. Ієроніму, що уславився перекладом Біблії на латинську мову. Нейтральна щодо авторства назва «глаголиця» зустрічається у хорватських джерелах з XVI ст. У латинських документах терміни glagola, glagolita із значенням «той, хто служить за глаголичними церковними книгами» зафіксовані з XVI ст. Слово «глаголиця» пов’язане із спільнослов’янським коренем *golgolъ, утвореним шляхом подвоєння (редуплікації) звуконаслідувального кореня* gol-. Проста форма кореня відбита у старослов’янських гласъ — «голос», гласити — «кликати, вигукувати», глашати — «кликати, називати», а редуплікована — у глаголъ — «слово, мова» та глаголити — «говорити, називати». Назва азбуки, пов’язана з цими двома словами, поширилася під впливом традиції її використання хорватами-глаголяшами.